Зуби дракона

В ті дні належність кочегара Калиннікова до складу службовців колишньої пароплавної компанії Дунаєва була чисто формальною. Більшовик Калинніков свого часу дістав наказ організувати повстання на захопленому білогвардійцями пароплаві, успішно здійснив його і глибокої ночі повів “Імператрицю Марію”, — а вірніше “Зорю революції”, — курсом норд-ост-ост на Новоросійськ, відколовшись від ескадри, яка тікала з Криму.

Це був непоганий подарунок для молодої Радянської Росії: “Імператриця” везла чималий запас золота та обмундирування. Крім того, на її борту було кілька десятків вищих чинів білогвардійської армії та безліч всілякої наволочі в трюмах.

Операція проходила чітко; офіцерів та білогвардійську охорону вдалося обеззброїти без шуму, однак серед повстанців знайшовся зрадник, — телеграфіст іскрової радіостанції. Потай від усіх він передав повідомлення про повстання на кораблі, і вже через кілька годин “Імператрицю Марію” наздогнав канонерський човен. Після короткого бою повстання було придушене. Багатьох з повстанців розстріляли на місці, а Калиннікова та ще кількох членів ревкому закували в кайдани і привезли до Стамбула, щоб повісити прилюдно.

В’язням вдалося втекти. Вони опинилися на чужині, не маючи жодних засобів для існування і рискуючи щохвилини потрапити до рук переслідувачів. Їх рятувало тільки те, що на той час в Туреччині аж кишіло білоемігрантів і серед цієї строкатої юрби сховатися було неважко.

Десь у нічліжці Калинніков схопив висипний тиф, довго опирався хворобі, але тридцятого грудня знепритомнів просто на вулиці і прийшов до тями аж у великому сараї, повному стогону, смороду, паразитів.

Турки боролися з епідеміями по-турецькому. Кожного хворого в ті часи, не намагаючись навіть встановити діагноз, вважали за тифозного і негайно запроторювали до ізолятора, який скидався скоріше на морг, аніж на лікарню.

Той, хто потрапляв туди здоровим, майже обов’язково захворював. Хворі чи не з такою ж закономірністю вмирали. А мерці валялися поруч з напівмертвими доти, доки хтось із одужуючих не витягав трупи в огороджений колючим дротом двір на поталу хижим птахам.

Михайло Калинніков вижив наперекір “турецькій медицині”. Тиф для нього тепер був нестрашний; а що подітися кочегарові не було куди, він, тільки-тільки зіп’явшись на ноги, почав наводити лад у карантині.

Маючи дуже слабке уявлення про медицину, кочегар повівся однак, як найдосвідченіший лікар. Насамперед він розшукав серед одужуючих медиків і з їхньою допомогою влаштував ізолятор в ізоляторі, визначив “похоронну команду” й розмістив хворих за хворобами. З настирливою рішучістю він добився від турків дозволу проводити всі необхідні дезинфекційні заходи, виправив якусь там кількість сяких-таких медикаментів і організував справжню лікарню на базі мінімальних можливостей.

Турки почали підтримувати його, — в усякому разі, цей росіянин позбавляв їх зайвого клопоту, а вимоги його були незначними. Хворі називали Калиннікова “професором”. Він не заперечував, розуміючи, що в медицині дуже часто відіграють роль не справжні знання, а вміння своєчасно підтримати хворого бодай якоюсь фразою на незрозумілій мові або солодким чи гірким порошком. З своїми “колегами” Калинніков поводився з упевненою вищістю, не вдаючись в зайві розмови, а це, як відомо, сприймається за ознаку глибокого розуму. Та тоді й бракувало часу для наукових бесід. Треба було боротися за життя хворих, і нечисленний персонал “лікарні” робив усе, що міг.

Густа чорна борода та касторовий сюртук, знятий з якогось померлого, робили двадцятип’ятирічного кочегара старішим вдвоє і навіть імпозантним. Турки охоче надали йому звання “головного лікаря” та права на більш-менш самостійні дії.

Одного разу до ізолятора привезли нового хворого. Всупереч заведеному порядку, хворий категорично відмовився скинути своє вбрання і зажадав бачити головного лікаря. Калиннікову хоч-не-хоч довелося піти до ізолятора.

— Ось оцей, пане професоре! — вказав санітар на сивого старика у вбранні, яке колись давно, певне, було елегантним.

Хворий лежав горілиць; його обличчя пашіло жаром, з вуст зривалося хрипіння. Але як тільки він почув голос санітара, одразу ж смикнувся і, намагаючись підвестися, прошепотів:

— Пане професоре… Прошу… В мене зовсім не тиф. Це — серце, тільки серце…

— Заспокойтесь, мій любий! — рухом, який кожен назвав би професійним, Калинніков узяв старого за руку, мацаючи пульс.

Старик, можливо, й справді мав хворе серце — воно колотилося шалено. Але не було сумніву, що він хворий саме на висипний тиф: його груди вже вкрилися характерним висипом.

— У вас тиф, мій любий… — сумно сказав Калинніков.

— Тиф? — скрикнув старий. — Пане професоре, я не маю права вмирати!.. Ви — росіянин, так?.. Мені дуже, дуже потрібно бачити своїх родичів…

Калинніков розвів руками.

— Не можна? — безнадійно запитав хворий. — Я — академік Федоровський, може чули?

Кочегару Калиннікову ніколи досі не доводилося бачити навіть професора, а про академіка він мав приблизно таке ж уявлення, як і про марсіян. Але посада зобов’язала його ствердно кивнути головою:

— Це ім’я знає увесь світ, пане академіку!

— Ні, ні, я тільки скромний біолог. Але… Я буду дякувати вам все життя, якщо ви якимось чином викличете сюди мого зятя, його звуть Іван Андрійович Сатіапал. Не дивуйтесь, що в нього таке чудне прізвище. Це — дуже хороша людина, приват-доцент Петербурзького університету. Я зараз вам дам адресу. Вони навіть не знають, що я тут. Мене схопили на вулиці… Так, так, цілком несподівано… Мені дуже потрібно його бачити…. Увесь світ голодує… постійно голодує… А грубих кормів — скільки завгодно! Білки!.. Бачите, он ворушиться білкова молекула?! Ви думаєте, це молекула білка м’яса свині?.. Ні в якому разі! Для її створення використано кропиву!.. Ха-ха-ха — кропиву!

Санітар підійшов до хворого і накрив його ковдрою.

— Маячить. Навряд чи виживе.

— Несіть його до моєї кімнати. Викличте лікаря Бортнікова.

Навіть він, кочегар, зрозумів, що перед ним лежить не звичайний хворий, один з тих заможних, які готові були податися хоч на край світу, аби втекти від ненависної влади робітників та селян.

Академік!.. Біолог!..

Михайло Калинніков не вивчав біології, його навчання юридично обірвалося того дня, коли він, підліток, пішов працювати на тютюнову фабрику Стамболі, а звідти — на “Імператрицю Марію”. Але Михайлові довелося прочитати і “Капітал”, і брошури Леніна, а сусіди по камері в Катеринославській окружній в’язниці розкрили молодому кочегарові очі на білий світ.

Калинніков відчув нез’ясовну симпатію до цього старика.

“Увесь світ голодує!..” “Білки з кропиви…”

Це може бути тільки маячінням, але хто засвідчить, що не про це саме мріяв усе життя оцей академік?.. Він втік Росії, правда. Але хіба Калинніков не бачив таких, що рвали з розпачу на собі волосся, коли, охоплені загальною панікою, опинялися на палубі пароплава, який назавжди відходив від рідної країни?

Він, Калинніков, не сидітиме отут в Туреччині. Сюртук та борода — до часу. А потім скинути їх геть та й податися на батьківщину — хоч і вплав. А коли академік Федоровський виживе — він теж мусить повернутися до Росії. Молодій республіці будуть потрібні академіки!

А тому все гіршало й гіршало. Сякий-такий консиліум встановив, що надій на порятунок немає.

Власне, тиф проходив у легкій формі. Але у академіка було хворе серце, нездатне витримати надмірне напруження. Старий це знав і вже готувався до швидкого кінця.

Він вже не маячив про чудесні білки, не благав Калиннікова про зустріч з рідними і тільки дивився на нього жалібним поглядом та мовчки ворушив спраглими губами.

— Пане Федоровський, — сказав йому Калинніков. — Напишіть все, що ви хочете передати зятеві. Можливо, я знайду засіб переслати записку.

Хворий похитав головою:

— Ні, пане професоре… Зятя мені треба бачити особисто. І зараз, доки я живий. Це не примха вмираючого. Я повинен розповісти йому одну таємницю — таємницю дуже великої ваги. Здійснення мого задуму може дати користь людям всієї планети… А я ось вмираю в цьому брудному карантині, і ніхто не хоче зглянутись на моє благання…