Зуби дракона

Джаганнатх Сатіапал не належав до славної когорти тих, хто із зброєю в руках бореться за щасливу долю свого народу. Він був прихильником поміркованих методів і передусім бажав своїй країні розвитку. Могутня в минулому, Індія після розпаду династії Великих Моголів та довгочасного панування колонізаторів перетворилася на відсталу й убогу країну. їй потрібні були фабрики й заводи, люди, які могли б рухати вперед науку й техніку. Тільки звівшись на ноги, як гадав молодий раджа, Індія зможе виступити проти могутньої колоніальної імперії.

Наперекір своєму батькові Джаганнатх Сатіапал вивчав у Кембріджі не юриспруденцію, а природничі науки. І саме там, не на банкеті, а в університетській лабораторії, він і познайомився цілком випадково з Марією-Луїзою Бертон, дружиною свого вчителя.

Це було епізодичне, швидкоплинне захоплення, яке однак призвело до зв’язку, глибшого за звичайні. Марія-Луїза сама прагнула цього. Вона безтурботно й легковажно посилалася на те, що її чоловік удвоє старіший за неї, хворий, а їй хотілося б мати дитину.

Сатіапал сприймав це за жарт. Він взагалі ніколи не ставився серйозно до розбещеної співачки і не поважав її. Напровесні тисяча дев’ятсот дванадцятого року він закохався в іншу і перестав бувати в Бертонів. Ображена коханка бомбардувала його листами, запрошувала прийти, щоб довідатися про важливу й приємну таємницю, однак Сатіапал, вважаючи це за звичайні жіночі хитрощі, уникав зустрічі, а незабаром виїхав з Англії вже як наречений Марії Федоровської, дочки видатного російського фізіолога.

Це було справжнє, сильне взаємне кохання. Академік дав згоду на шлюб дочки з чужинцем, однак поставив за умову, що подружжя назавжди оселиться в Росії.

Джаганнатх Сатіапал на цю умову погодився. Так, він любив Індію, як завжди люблять те місце, де народився, але після тривалих блукань по чужині змінити Англію на Росію йому було не важко. Академік доживав віку, а після його смерті Сатіапал з дружиною зможе виїхати на батьківщину.

Старий раджа, батько Сатіапала, зустрів цю звістку, як величезне лихо для сім’ї. Спочатку він умовляв сина, погрожував, благав, а потім надіслав короткого листа з повідомленням про те, що позбавляє Джаганнатха права на спадщину та зрікається його.

Батько був далеко, а молода наречена поруч. Примарна велич титулу індійського раджі не втратила для Сатіапала свою принадність. Хоч як йому було важко, він відповів батькові, що не може змінити своє рішення, і, таким чином, як йому здавалося, перетяв собі шлях на батьківщину.

Та він і не жалкував про це. Марія Олександрівна була саме такою, якою він уявляв собі свою майбутню дружину. Освічена, чуйна, любляча, вона вміла відшукати ті слова ніжності, які обеззброюють мужчину під час сімейних незгод і, навпаки, озброюють в хвилини, коли йому потрібні сили для боротьби.

Незабаром у них народився син. його охрестили за православним обрядом і назвали Андрієм, але Сатіапал раз і назавжди дав йому ймення Райяшанкар, на честь свого батька.

Коли б не революція, подружжя Сатіапалів, певне, так і лишилося б в Росії. Джаганнатх дуже швидко оволодів російською мовою, став називати себе Іваном, закінчив під керівництвом свого тестя Петербурзький університет і незабаром одержав там приват-доцентуру. його багато хто вважав за росіянина, і тільки дивне прізвище наштовхувало цікавих на роздуми та розпити.

До повалення царської влади Сатіапал, як і його тесть, поставився прихильно. Він був людиною розумною і бачив, що саме монархія затримує Росію на рівні відсталої напівколоніальної держави. Однак йому забракло розуму збагнути й сприйняти перемогу російського пролетаріату.

В горнилі революції витоплювалася та сталь, яка стала кістяком держави нового типу, але Сатіапал бачив тільки шлак, який плавав на поверхні, застилаючи короткозорому яскраву сліпучість чистого металу. Не дивно, що Сатіапал з дружиною не витримали голодного напруження епохи воєнного комунізму, втекли з обложеного Петрограда в сонячний Крим, а звідти під час загальної втечі білих подалися за кордон.

Старий раджа не міг знести самотності і, дізнавшись про повернення сина, перший пішов йому назустріч. Після смерті батька Сатіапал став власником чималого, хоч і занедбаного маєтку.

Ні, не минули марно для Сатіапала роки перебування в Росії та ті картини загального вибуху народного гніву, які йому доводилося спостерігати на власні очі. Джаганнатх Сатіапал повернувся на батьківщину не таким, як був раніше. За мовчазною покірністю індійських бідаків він бачив тих, хто колись у майбутньому прийде до нього, раджі, й забере все: і майно, і життя. Доцент Лаптєв не помилявся, коли припускав, що саме з цих міркувань Сатіапал і роздав землю селянам.

Але поряд з тим Сатіапал був і індійцем. Він люто ненавидів чужоземних загарбників і по-своєму зичив добра рідному народові. Навіть самому він не хотів би признатися, що в ньому борються два почуття — власника і громадянина.

Сина Сатіапала, який пішов далі за нього, було страчено, і ця подія завдала раджі величезного удару. Перший день Азарха став для нього назавжди днем скорботи. А рані Марія відтоді втратила енергійність і бадьористь. Свою єдину втіху, Майю, вона пильнувала, як око. Це з її вимоги дівчину замкнули в маєтку, навіть не показуючи людям. Рані Марія повсякчас твердила, що Майя повинна поїхати вчитися до Росії.

Сатіапал в душі погоджувався з дружиною. Справді, що чекало на його дочку в Індії? Тут дівчата виходять заміж, маючи інколи дванадцять, а то й одинадцять років, старіються в тридцять і за все своє життя не бачать ніяких радощів. Хай доля дочки заможного раджі складеться значно краще, але де гарантія, що Майя не потрапить до лабетів якогось невігласа і не прокляне згодом і батьків, і саму себе?.. Не маючи сина, Сатіапал хотів побачити помічника й спільника в своїй дочці. Вона повинна була стати однією з перших вчених жінок Індії. Росія — то хай і Росія. Сатіапал був переконаний, що Майя, як і він сам, не витримає довго на чужині й повернеться додому.

Влітку 1941 року сімнадцятирічна Майя повинна була виїхати до Радянського Союзу і лишитися там, аж доки скінчить університет. Але війна перешкодила здійсненню цього плану.

Поява Бертона в маєтку Сатіапала здавалася старому професорові мало не чудом. Коли б він вірив у богів, то назвав би це щедрим подарунком Шіви — бога, який втілює в собі одвічну зміну життя і смерті. З’явився син, з’явився помічник у роботі, — той, хто був таким потрібним довгі роки! І все це завдяки сліпому випадкові!

Але коли б Сатіапал знав історію свого сина повніше, він пересвідчився б, що про випадок в даному разі не було й мови.

Випадок мав місце понад тридцять років тому, чудової весняної ночі в лісі поблизу від Кембріджа. А далі вже діяла сувора закономірність. Хінчінбрук шукав людину, яка допомогла б пробратися до таємничого маєтку. З скупих агентурних даних вирисовувалося, що Сатіапал дуже любив свого єдиного сина. І навіть коли б Чарлз Бертон не потрапив до Індії, саме він був би призначений за помічника Хінчінбрукові, бо саме на його фотографії, після перегляду багатьох сот інших, зупинився погляд одного з досвідчених керівників англійської розвідки.

Випадковість здається непередбаченим, неконтрольованим явищем тільки тому, що не вдається врахувати всі до найменшої обставини, проаналізувати сучасне та минуле.

Ні, не випадково потрапив до маєтку Сатіапала Чарлі Бертон, Андрій Лаптєв і, нарешті, професор Калинніков.

Не до якогось іншого раджі, а саме до Сатіапала одного погожого дня після дощу приїхав сивобородий поважний мужчина, назвав себе і, коли Сатіапал наморщив лоба, пригадуючи, сказав:

— Пане Сатіапал, ви мене не знаєте. Вірніше, не пам’ятаєте. Я — той, хто допоміг вам поховати академіка Федоровського на християнському кладовищі Стамбула.

Сатіапал здригнувся. З усіх випадкових зустрічей, як він міг уявити, ця була йому найнеприємніша.

Розділ XIII

ЗАПОВІТ АКАДЕМІКА ФЕДОРОВСЬКОГО

Кочегар товаро-пасажирського пароплава “Імператриця Марія” Михайло Калинніков потрапив до тифозного барака Стамбула напередодні нового тисяча дев’ятсот двадцять першого року. Це була несподівана, прикра пригода, але може тільки завдяки їй Михайло й уникнув лап білогвардійської контррозвідки чи турецької поліції.