Дракула

Тільки-но я дійшов цього висновку, як почув, що зачиняються величезні вхідні двері. Я знав, що це повернувся граф. Він не одразу пішов у бібліотеку, тому я обережно рушив до своєї кімнати і побачив, що він прибирає моє ліжко. Це було дивно і підтвердило мої підозри. В домі немає жодної прислуги! А коли я згодом розгледів через шпарину прочинених дверей, як він накриває до столу в їдальні, то остаточно переконався, що маю рацію. Якщо він сам береться прислужувати, це свідчить про те, що в замку більше нікого немає. Отже, цілком можливо, що граф власною персоною і був тим візником, який доправив мене сюди. Це жахливе припущення, але якщо це так, то що означає його здатність контролювати вовків одним порухом руки? І чому всі ті люди в Бистриці та в екіпажі так страшенно боялися за мене? Що означали їхні подарунки: розп’яття, часник, шипшина і гірська горобина?

Нехай Господь благословить ту добру, добру жінку, яка повісила мені на шию хрестик! Він заспокоює мене і надає сили, коли я торкаюся його. Дивно, що річ, до якої я завжди ставився неприязно, вважаючи це ідолопоклонством, в часи самотності допомагає долати труднощі. Що це? Чи суть у самій речі, чи вона нагадує про добре ставлення до мене і підтримку, а це надає сили. Іншим часом, можливо, я ретельніше вивчу це питання. А зараз я мушу довідатися про графа Дракулу якнайбільше, бо це може прислужитися. Сьогодні ввечері він розкаже мені про себе, якщо тільки я зможу повернути розмову в це русло. Але треба бути дуже обережним, щоб не викликати в нього підозру.

Опівночі

Я мав тривалу розмову з графом. Я поставив йому кілька питань про історію Трансільванії, і він гаряче підтримав тему. Розповідаючи про різні події і людей, а надто про битви, він говорив так, ніби сам брав у них участь. Пізніше він пояснив це, сказавши, що для шляхти гордість за своїх пращурів і своє ім’я тотожні гордості за самого себе. Тому їхні перемоги — це його перемоги, і їхня доля — його доля. Коли він розповідав про свій дім, він завжди говорив «ми», і взагалі майже завжди говорив у множині, як говорять королі. Хотілося записати все, що він розповів, настільки цікавою виявилася ця розповідь. Здавалося, вона охоплює всю історію країни. Він розповідав із величезним захопленням, проходжуючись кімнатою, погладжуючи свої довгі білі вуса і хапаючи все, що трапить під руку, ніби намагаючись стерти ту річ на порох своєю надзвичайною силою. Але все ж таки один уривок із розмови я запишу якнайдетальніше, бо тут ідеться про історію його роду:

— Ми, секлери, маємо право пишатися собою, бо в наших жилах тече кров багатьох відважних народів, які билися як леви за владу над цією землею. Тут, у вирі змішення європейських рас, виділилося плем’я угрів, які успадкували від ісландців бойовий дух, яким тих наділили Тор і Один і який берсерки виказали у битвах на морських узбережжях Європи, Азії, а також Африки, — люди навіть думали, що то були вовкулаки. Коли вони прийшли сюди, то змішалися з гунами, які у битві стирали все з лиця землі. Про гунів казали, що в їхніх жилах тече кров старих відьом, яких вигнали зі Скіфії і які спарувалися з дияволом у пустелі. Дурні! Дурні! Який диявол чи яка відьма могли бути рівними за величністю Аттилі, кров якого текла у жилах гунів?

Склавши руки, він правив далі:

— Хіба дивно, що ми — плем’я переможців і цим пишаємося? Адже коли мадяри, ломбардці, авари, болгари чи турки багатотисячною навалою рушили на нас, ми змушували їх тікати! Хіба це дивно, що Арпад, рухаючись угорською вотчиною разом зі своїми легіонами, наразився тут на нас, коли перетинав кордон, і що Гонфоглалас був розбитий тут? І коли нащадок угрів рушив на схід, переможці мадяри визнали секлерів спорідненим племенем, і нам довірили охороняти кордон із Туреччиною, що ми й робили століттями. А обов’язок цей — охорона кордонів — не з легких, бо як кажуть турки, вода спить, а ворог не дрімає. Кого, як не нас, по всій землі, зайнятій Чотирма народами, називали «кривавими мечами»? Або, в разі війни, кого першого вони звали під знамена свого короля? А коли прийшов час спокутувати ганьбу мого народу, ганьбу Кассова, коли валаські й мадярські стяги загинули під турецьким півмісяцем, хто як не воєвода з мого роду перетнув Дунай і розбив турків на їхній землі? То справді був Дракула! Але його підлий рідний брат, коли той загинув, продав свій народ туркам, затаврувавши його ганьбою рабства! Але ж то був не той Дракула, який надихнув свій народ, який знову і знову кидав свої війська проти ворога, переправляючись через Велику ріку в Турецьку землю, той, якого розбили, а він знову, і знову, і знову повертався, попри те, що повертався один з кривавого поля бою, на якому його війська були розгромлені, бо знав, що тільки сам зможе здобути остаточну перемогу. Про нього казали, що він дбав тільки про себе. Але чого варті селяни без свого вождя? Чим закінчиться війна, якщо він своїм розумом і серцем не буде з ними? Після битви під Мохачем ми знову скинули угорське ярмо. І знову ми, в чиїх жилах тече кров Дракул, стали вождями свого народу, бо наш вільний дух не витримував неволі. Так, мій юний друже, секлери, як і Дракули, можуть пишатися своєю кров’ю, своїм розумом, своїми мечами і своїми стрімкими досягненнями, про які Габсбурги і Романови навіть і не мріяли! Але часи війн уже минулися. Зараз, у часи ганебного миру, кров стала надто дорогоцінною річчю, а перемоги великих народів перетворилися на небилиці.

Наближався ранок, і ми розійшлися по своїх кімнатах. (Пам. Цей щоденник страшенно нагадує початок «Арабських ночей», бо все обривалося криком півня, або «Гамлета» у тому місці, де йдеться про привид Гамлетового батька).

12 травня

Дозвольте мені розпочати з фактів, голих фактів, які підтверджуються книжками і цифрами, у правдивості яких годі сумніватися. Я не повинен їх плутати ані зі своїми спостереженнями, ані з тим, що я запам’ятав. Минулого вечора, прийшовши зі своєї кімнати, граф почав ставити мені якісь юридичні питання щодо певних своїх справ. Я ж був виснажений, бо цілий день провів за книжками. Просто щоб дати розумові якусь роботу, я перечитував деякі теми, з яких мене екзаменували у юридичній колегії Лінкольна. Граф мав особливу манеру з’ясовувати інформацію. Спробую навести тут його запитання послідовно, бо колись це якимось чином може прислужитися.

Спершу граф запитав, чи можливо в Англії мати двох або більше повірених у справах. Я відповів, що він може мати хоч десятьох, якщо забажає, але мати понад одного повіреного задля однієї справи не надто розумно, бо ж один може виконувати нараз тільки одну справу, а зміна повіреного може зашкодити інтересам клієнта. Здалося, мій співрозмовник цілком зрозумів. Потім він запитав: якщо у клієнта виникнуть якісь практичні труднощі, наприклад, щодо банківських справ, а його повірений у цей час стежитиме за розвантаженням корабля, чи слід у цьому разі звертатися до місцевого повіреного у банківських справах, якщо це відбувається далеко від дому. Я попросив пояснити детальніше, що саме він хоче знати, аби помилково не ввести його в оману. Він мовив:

— Гаразд. Я поясню. Ваш друг, і мій також, містер Пітер Гоукінс, який мешкає поблизу прегарного собору в Ексетері, розташованого далеко від Лондона, купує мені за вашої допомоги нерухомість у Лондоні. Чудово! Але, відверто кажучи, це може здатися дивним, що я беру на допомогу у своїх справах не лондонських повірених, а тих, хто мешкає так далеко. Чи не спровокую я своїми діями конфлікт інтересів? Я хочу, щоб місцеві інтереси не перетиналися з моїми бажаннями, бо той, хто живе у Лондоні, можливо, переслідує свої цілі або хоче бути корисним своїм друзям, а мені йдеться про те, щоб знайти власного агента, який працюватиме лише на мене. Припустімо, я, маючи купу справ, волію доправити кораблем товар, скажімо, у Ньюкасл або в Доргем, або в Гарвіч, або в Дувр, то чи не легше це передоручити комусь, хто живе у тих портових містах?