Дракула

На своє величезне задоволення я знайшов у бібліотеці величезну кількість книжок англійською мовою — цілі полиці, заповнені ними, а також купу журналів і газет, хоча серед них не було жодної більш-менш свіжої. Тут були книжки на всі смаки: з історії, географії, політики, політичної економіки, ботаніки, геології, права, все, що стосується Англії, англійського життя, звичаїв і традицій. Зустрічалися навіть такі книжки, як путівник по Лондону, «Червоний» і «Синій» довідники, альманах Вітакера, довідники сухопутних військ і військово-морського флоту, і, що мене особливо потішило, щорічний юридичний довідник.

Поки я роздивлявся книжки, двері розчинилися, й увійшов граф. Він тепло привітався зі мною, поцікавився, чи добре я відпочив уночі, й провадив:

— Радий бачити вас тут, у бібліотеці. Певний, що ви знайдете тут чимало цікавого для себе. Це — мої компаньйони, — сказав він, поклавши руку на якісь із книжок. — Вони були для мене добрими друзями кілька років тому, коли я зібрався відвідати Лондон, вони мене багато-багато годин розраджували. Завдяки ним я познайомився з вашою великою Англією, а знати — це значить любити. Я уявляю, як ходитиму в натовпі вулицями вашого прегарного Лондона, занурюся у вир людських пристрастей і суєти, житиму цим життям, з його змінами, смертю, і всім, що робить його таким, як воно є. Але, на жаль, я знаю вашу мову тільки з книжок. Проте завдяки вам, мій друже, я сподіваюсь, що знатиму її так, що зможу нею розмовляти.

— Але, графе, — сказав я, — ви знаєте мову і розмовляєте англійською досконало!

Граф, витончено уклонившись, сказав:

— Дякую вам, мій друже, але ви мене аж надто хвалите. Я досі не впевнений у своїх знаннях, у яких багато прогалин. Щиро кажучи, я знаю граматику і маю деякий словниковий запас, але поки що не відаю, як усе це використовувати.

— Насправді, графе, ви розмовляєте чудово, — заперечив я.

— Не зовсім, — відповів він. — Якби нині я потрапив до вашого Лондона і спробував би розмовляти, будь-хто впізнав би у мені іноземця. Тут я — аристократ. Я — боярин. Усі тутешні мешканці знають мене, бо я — володар. А у чужій землі чужинець — ніхто. Люди не знають його, а не знати означає не дбати про нього. Я задовольнюся тоді, коли, почувши, як я розмовляю, ніхто не зупиниться і не тицьне в мене: «Іноземець!» Я так довго почувався господарем тут, що хочу залишатися господарем і там, принаймні не мати господаря над собою. Ви прибули сюди не тільки як довірена особа мого друга Пітера Гоукінса з Ексетера, аби познайомити мене із суттю справи щодо мого придбання нерухомості в Лондоні. Сподіваюся, ви затримаєтеся тут іще на деякий час, щоб у ході наших розмов я міг навчитися правильної англійської вимови. І дуже прошу вас виправляти мене, коли я припускатимусь помилок, хай і незначних. Прошу вибачення за свою тривалу відсутність сьогодні, але сподіваюся, ви зрозумієте мене і вибачите людині, яка має вирішити дуже багато важливих справ.

Ясна річ, я сказав, що готовий допомогти йому чим зможу, і запитав, чи я можу приходити у бібліотеку, коли захочу. Він відповів:

— Так, звісно, — і додав, — ви можете ходити замком, де вам заманеться, крім тих кімнат, які замкнені. Але вам, звісно ж, і самому не захочеться туди потрапити. На це є свої причини, і якби ви дивилися на світ моїми очима і мали знання, які є в мене, ви, можливо, краще б зрозуміли мої слова.

Я відповів, що впевнений у цьому, і він правив далі:

— Ми — у Трансільванії, а Трансільванія — це не Англія. Наші шляхи — не ваші шляхи, і тут ви, безперечно, зустріли чимало дивних речей. Хоча, судячи з того, що ви розповіли мені про свою подорож сюди, ви в цьому вже і так переконалися на власні очі.

Це стало початком нашої тривалої розмови, було дуже очевидно, що йому кортить поговорити. Підтримуючи розмову, я засипав його запитаннями стосовно того, що трапилося зі мною, або того, що я помітив. Іноді він уникав відповіді, або переводив розмову у незрозумілу для мене площину, але в основному на всі мої запитання він відповідав відверто. Згодом, почуваючись трохи впевненіше, я запитав у нього про ті дивні речі, що сталися минулої ночі, а саме, чому кучер ходив туди, де бачив сині вогники. Тоді він пояснив мені, що місцеві мешканці вірять у те, що раз на рік у певну ніч (саме такою була минула ніч) нечиста сила нібито має безмежну владу, а сині вогники вказують на місця, де зарито скарби.

— Ці скарби були сховані, — правив він, — саме на тих теренах, якими минулої ночі вела вас дорога. Можливо, там і справді є скарб, адже за цю землю кілька століть тому билися і валахи, і сакси, і турки. Вся ця земля залита людською кров’ю, як патріотів-захисників, так і загарбників. Тоді, в давнину, були смутні часи. Коли навала австрійців і угорців прийшла на цю землю, захисники вийшли назустріч їм. То були чоловіки, і жінки, і старі, ба навіть діти. Вони чекали на загарбників серед скель уздовж перевалу, бо в цьому місці вони могли завдати нищівного удару по значно більших ворожих силах. Загарбнику, крім перемоги в битві, мало що дісталося, бо земля сховала у своїх глибинах переважно все.

— Але ж чому, — запитав я, — всього цього так ніхто і не знайшов, якщо відомо про точне місце, чи люди просто не хочуть брати на себе клопіт і шукати?

Граф посміхнувся, і при цьому проступили його ясна, і я побачив довгі гострі ікла: це здалося мені щонайменше дивним. Він мовив:

— Тому що селяни в душі боягузи і дурні! Ті вогники з’являються тільки однієї ночі на рік, а кожна людина в цих краях намагається по спромозі залишитися в себе вдома, тремтячи від жаху за зачиненими дверима. І, любий сер, навіть якщо хтось і наважиться на це, він, однак, не знатиме, що діяти. Навіть той селянин, про якого ви мені розказували, нібито він помічав місця, де був вогник, не знатиме, де шукати при денному світлі власні помітки. Навіть ви, присягаюся, не зможете віднайти ці місця знову!

— Тут ви маєте слушність, — сказав я. — Я знаю не більше за мертвих, де шукати скарби.

Потім ми перейшли на іншу тему.

— Розкажіть мені, — попросив граф, — про Лондон і про той будинок, який ви придбали для мене.

Вибачившись за недбалість, я пішов у свою кімнату по документи, які досі лежали в моїй валізі. Поки я розкладав їх по порядку, то чув дзвін порцеляни і срібного посуду в сусідній кімнаті. Потім, поминаючи цю кімнату, я помітив, що стіл уже прибрано і лампи запалено, хоча до цього в кімнаті панувала темрява. Лампи також горіли і в кабінеті, чи бібліотеці. Я знайшов графа, коли той лежав на софі й читав англійський довідник Бредшо про все на світі. Він прибрав зі столу книжки і папери, і ми заглибилися у вивчення документів. Його цікавило геть усе; він поставив мені мільйон запитань щодо розташування маєтку і його околиць. Вочевидь, він іще раніше ретельно вивчив усе, що стосувалося цього маєтку, бо знав про нього дуже багато, набагато більше за мене. Коли я зауважив це, він відповів:

— Це справді так, але, мій друже, хіба це не є необхідним? Коли я приїду туди, я буду там сам, пардон, і я буду поводитися за звичаями своєї країни, а мого друга, Джонатана Гаркера, не буде поруч, щоб виправляти мене і допомагати. Він буде у Ексетері, за багато миль від мене, можливо він у цей час працюватиме з юридичними документами разом з іншим моїм другом, Пітером Гоукінсом. Ось так!

І ми знову заглибилися в обговорення справ щодо купівлі нерухомості у Перфліті. Я виклав йому суть справи, він підписав необхідні папери і під мою диктовку написав листа містеру Гоукінсу. Потому він почав мене розпитувати, як то мені пощастило надибати таку затишну місцинку. Я зачитав йому свої нотатки, які зробив у той час. Ось що я тоді написав:

«У Перфліті, ідучи окружною дорогою, я натрапив на таке місце, яке, як на мене, відповідало вимогам замовника. Цей занедбаний будинок нині продавався. Він був оточений високим муром з масивних брил старовинної архітектури, яка не знала ремонту вже багато-багато років. Старі важкі дубові ворота були окуті залізом, з’їденим іржею.

Цей маєток називається Карфакс, достоту від спотвореної старої назви Quatre Face, бо будинок має чотири стіни і розташований у просторі згідно з орієнтацією сторін світу за компасом. Все це розміщується на двадцятьох акрах землі, оточених вищезазначеним кам’яним муром. Тут чимало дерев, які роблять це місце непривітним на вигляд. А ще тут є глибокий темний ставок, точніше маленьке озерце, яке вочевидь наповнюють якісь джерела, бо вода в ньому чиста, і до того ж із нього бере свій початок досить великий струмок. Будинок — дуже великий, побудований ще за часів середньовіччя. Стіни — товсті. Вікна розташовані високо й оздоблені залізними ґратами. Він схожий на в’язницю. Поблизу нього розташована старовинна каплиця чи церква. Всередину я не заходив, бо не мав ключів од вхідних дверей. Але я зробив своїм „Кодаком“ кілька знімків будинку з різних боків. Частина будинку була добудована, але в якийсь дивний спосіб, отож я можу хіба що здогадуватися, яку величезну площу він має. Либонь, він вельми просторий. Поблизу є декілька будинків, один із яких є дуже великий, і нещодавно його перетворили на приватну лікарню для душевнохворих. Однак його навіть не видно з особняка».