Дракула

Щойно почувши собаче виття, коні почали рватися вперед, раз по раз ставали на диби, проте кучер мовив до них лагідно, і вони заспокоїлися, хоча й далі тремтіли, а їхні боки вкрилися піною, так ніби, раптом перелякавшись, тварини прагнули втекти. Потім, геть-геть далеко у горах, обабіч нас пролунало ще гучніше пронизливе виття; цього разу вили вовки, і це подіяло на коней і на мене однаково. Я вже вирішив вистрибнути з коляски і бігти, коли коні знову стали дибки і кинулися вперед, як навіжені. Візникові доводилося застосовувати всю свою неабияку силу, щоб утримати їх. За кілька хвилин я звик до цього звуку, коні, напевно, також, бо стали спокійніші, й кучер зміг злізти вниз і стати перед ними. Він гладив їх і шепотів щось їм на вухо, як це роблять дресирувальники коней, і це справило надзвичайний ефект — завдяки його ласкам коні знову стали керованими, хоча й далі тремтіли. Візник знову вмостився на своє місце, ослабив повідці, й коні перейшли на алюр. Цього разу, від’їхавши від перевалу, він раптом звернув на вузьку доріжку, яка круто вела праворуч.

Мені здалося, що наша коляска їде крізь тунель, бо ми були оточені деревами, які, здається, утворювали арку просто над дорогою. А потім знову перед нами з обох боків відкрилися похмурі скелі. І хоча ми перебували під їхнім захистом, ми чули, як посилюється вітер, як він стогне і свистить у скелях, ламаючи гілки дерев просто у нас над головами. Ставало дедалі холодніше, і врешті-решт посипав густий лапатий сніг, який незабаром вкрив нас і все навколо білою ковдрою. Різкий вітер досі доносив до нас завивання собак, однак воно тим слабшало, що далі ми від’їжджали. А ось виття вовків посилювалося, ніби вони наближалися до нас звідусіль. Мій страх зростав, і коні, здавалося, поділяли мої почуття. Однак візника це не обходило. Він повертав голову то ліворуч, то праворуч, проте я нічого не міг розгледіти у темряві.

Раптом ліворуч від нас я побачив, як блимає дивний блакитний вогник. Візник угледів його одночасно зі мною. Він одразу ж зупинив коней, зіскочив на землю та зник у темряві. Я не знав, що його робити, тим більше, що вовки вили вже геть близько. Поки я дивувався, візник раптом з’явився знову, не вимовивши ані слова, видерся на передок, і ми рушили далі. Я вирішив, що просто на якусь мить заснув і цей випадок мені наснився, бо далі мені здалося, що він повторюється, і тепер, озираючись назад, я сприймаю все як страшний сон. Одного разу вогник з’явився так близько біля дороги, що навіть у навколишній темряві я міг бачити рухи візника. Він негайно підійшов до того місця, де з’явився вогник, і, зібравши кілька брил, склав із них щось на кшталт перешкоди. Дуже дивним було те, що вогник зовсім не освітлював місця навколо себе. При цьому виник дивний оптичний обман: коли візник зупинився між мною і вогником, він не затулив його собою від мене, бо я все одно бачив його примарне блимання. Це вразило мене, але що це явище тривало лише мить, то я вирішив: це очі зраджують мені у суцільній темряві. Потім якийсь час ми не бачили синіх вогників, і далі торуючи свій шлях крізь пітьму під супровід вовчого виття, яке облягало нас, і здавалося, що сіроманці невідступно йдуть за нами.

Нарешті настав час, коли кучер відійшов далі, ніж досі, й за його відсутності коні почали тремтіти ще більше, форкаючи і б’ючи копитами з переляку. Я не міг зрозуміти причини цього, бо виття вовків припинилося зовсім. Але тільки-но місяць виступив із-поміж чорних хмар, з’явившись над зубчастими вершинами гір, вкритих соснами, в його світлі я побачив вовків, які оточили нас кільцем, із білими зубами, висолопленими червоними язиками, довгими жилавими кінцівками і кудлатим хутром. Вони були у тисячу разів страшніші у моторошній тиші, яку тепер зберігали, ніж коли вили. Щодо мене, то мене паралізувало від жаху. Зрозуміти, що я відчував тієї миті, зможе лише той, хто сам пережив такий жах.

Раптом вовки почали вити, ніби місячне сяйво якимсь чином вплинуло на них. Коні підстрибували і брикалися й настільки безпорадно дивилися довкола, що на них було боляче дивитися. Але живе кільце жаху оточувало їх звідусіль, і вони були змушені лишатися у ньому. Я гукнув візникові, щоб повертався, бо мені здавалося, що єдиною можливістю було прорватися через кільце за його допомогою. Я кричав і стукав по бричці, сподіваючись шумом налякати вовків і дати візникові можливість дістатися нас. Я не знаю, як він прийшов, але я почув його голос, який щось наказував. Я подивився у бік, звідки лунав голос мого попутника, і побачив, що він стоїть на дорозі. Він витягнув уперед свої довгі руки, ніби відсторонюючи від себе якусь невидиму перепону, і вовки позадкували, але тут величезна хмара затулила собою місяць, і ми знову опинились у темряві.

Коли я знову міг бачити, кучер уже сидів у колясці, а вовки зникли. Все це було настільки дивним і нереальним, що мене охопив неймовірний жах: я не міг ані говорити, ані поворухнутися. Час тягнувся нескінченно. Надалі наша подорож тривала у суцільній темряві, бо місяць затягнули хмари.

Ми досі піднімалися вгору, хоч іноді й траплялися коротенькі спуски. Раптом я зрозумів, що візник заводить коней у внутрішнє подвір’я величезного зруйнованого замку, у високих чорних вікнах якого не було жодного промінця світла і потрощені зовнішні стіни якого на тлі неба утворювали зубчасту лінію.

Розділ 2

Щоденник Джонатана Гаркера. Продовження

5 травня

Я, напевно, заснув, бо в іншому разі помітив би, що ми опинилися в непересічному місці. У темряві внутрішній двір видався мені широченним; через те, що від нього вели декілька неосвітлених доріжок до великих круглих арок, він, можливо, здавався більшим, ніж був насправді. Треба лишень було роздивитися його за дня.

Коли коляска зупинилася, кучер зіскочив і простягнув мені руку, щоб допомогти спуститися. І цього разу я знову підмітив його неймовірну силу. Здавалося, в нього замість рук сталеві лещата, якими він міг би, якби захотів, легко розчавити мою руку. Потім він узяв мою поклажу і поставив на землю поруч зі мною. Я стояв біля величезних вхідних дверей, старих і оббитих великими залізними цвяхами; перед дверима була кладка з масивного каменю. Навіть у тьмяному світлі я побачив, що каміння в стіні хоча й було велике, але вельми стерлося під впливом часу і погоди. Поки я так стояв, мій кучер заскочив на передок і смикнув повідець. Коні рушили, і незабаром і вони, і коляска зникли у темряві одного зі склепінь.

А я залишився стояти у цілковитій тиші й не знав, що діяти далі. Тут не було жодної ознаки дзвоника чи дверного молотка. Навряд чи мій голос міг би проникнути скрізь ці похмурі стіни і темні вікна. Час, поки я чекав, здався мені нескінченним. Я відчув, як сумніви і страх охоплюють мене. Що це за місце, куди я потрапив і що це за люди? І в яку жахливу пригоду я вплутався? Чи це було звичною практикою в житті помічника повіреного у справах, коли його відряджають задля роз’яснення щодо придбаної у Лондоні нерухомості іноземцем? Помічник повіреного у справах! Міні б це не сподобалося. Повірений у справах. Бо перш ніж залишити Лондон, я отримав звістку про те, що склав іспити успішно і відтепер я — повноцінний повірений у справах! Я почав терти очі та щипати себе, аби пересвідчитися, що не сплю. Все це скидалося на страшний сон, і я сподівався, що раптово прокинувшись із променями вранішнього сонця, які пробиваються у вікно, я опинюся в себе вдома. Але тіло мені боліло, а очі мене не обманювали. Звісно ж, я не спав, і навіть більше, був у Карпатах! Усе, що мені залишалося, це набратися терпіння й чекати ранку.

Тільки-но я дійшов такого висновку, як почув важкі кроки за величезними дверима і побачив крізь щілини, як наближається слабке світло. Потім почулося бряжчання ланцюга, хтось відсовував масивні засуви. З гучним скрипом повернувся ключ у замку, і переді мною повільно розчинилися величезні двері. На порозі стояв високий старий чоловік із гладко виголеним обличчям і з довгими білими вусами. Він був одягнений в усе чорне, від голови до п’ят. У руці він тримав старовинний срібний ліхтар, у якому полум’я горіло без трубки і захисного скла, відкидаючи тіні, що тремтіли на протягу од відчинених дверей. Вишуканим рухом правої руки старий запросив мене увійти і звернувся до мене чудовою англійською, щоправда, з якоюсь дивною вимовою.