Чарівник Земномор'я

— Звичайно, я — вальмач. І, певна річ, знаю свої обов'язки перед громадою. Але хоча я й служу вам, проте я — не раб. Зробивши свою справу, я повернуся за першої ж нагоди. А поки що — прощавайте!

Наступного дня, коли досвітнє небо вже почало сіріти на обрії, Гед із Ветчем вийшли з гавані Ісмаї, піднявши цупке брунатне вітрило назустріч північному вітру. На пристані стояла Тростинка і дивилася їм услід — так само, як це роблять дружини та сестри моряків на будь-якому із островів Земномор'я. Проводжаючи чоловіків у море, вони не плачуть, не махають руками, а просто мовчки стоять, закутавшись у просторі темні плащі з каптурами...

ВІДКРИТЕ МОРЕ

Невдовзі гавань Ісмаї зникла за горизонтом, і сумовиті очі, намальовані на бортах Гедового човна, дивилися тільки вперед, широко розплющивши свої важкі повіки. За дві доби побратими, незважаючи на негоду, подолали кількасот миль і прибули у Содерс. Вони ненадовго зупинилися у цьому портовому місті, щоби наповнити водою бурдюки та купити просмоленої парусини, якою мандрівці сподівалися накрити від негоди свої пожитки. Раніше вони обходилися без усього, адже зазвичай маги вирішують подібні проблеми, вдаючись до кількох найпростіших заклять. Наприклад, без зайвого клопоту, лише промовивши кілька чарівних слів, можна із солоної води зробити прісну, щоб не возити з собою незручні бурдюки. Однак Гед не хотів застосовувати своє мистецтво у цих водах. Він також був проти того, щоби до магії вдавався Ветч. Гед сказав другові: "Краще не треба", і Ветч не сперечався з ним, і ні про що не розпитував. Крім того, щойно вітер напнув вітрило, як обох чарівників охопило важке холодне передчуття. Гавань, спокій і безпека — усе це залишилося далеко позаду. Тепер вони прямували на край світу. А там навіть найменше закляття могло порушити гармонію, вплинути на долю та закони провидіння, адже чарівники намагалися дістатися до самісінького центру Рівноваги, туди, де сходяться світло і темрява. У тому місці всі події набувають лиховісного значення, а кожен вчинок неодмінно щось означає. Люди, котрі зважилися податися в такі мандри, не можуть кидати слова на вітер...

Піднявши вітрило, друзі залишили позаду острів Содерс. Засніжені білі поля ховалися за туманами, що стелилися над узгір'ям. Відтак Гед знову повернув човен на південь, і невдовзі мандрівці опинилися серед пустельних вод Закрайніх морів, куди ніколи не запливали великі торгові кораблі Архіпелагу. Втім, Ветч навіть не розпитував, куди саме вони пливуть, розуміючи, що наразі його молодший друг керується лише велінням долі. Коли береги Содерсу розтанули у них за спиною, а попереду розкинулася безмежна сіра рівнина моря, Гед запитав:

— А які ще острови лежать перед нами?

— На південь від Содерсу взагалі ніхто не живе. Далеко на південному сході тягнеться низка дрібних острівців: Пелімер, Корнай, Госк і Аставель, який інакше ще називають Крайземеллям. А за ними — Відкрите море...

— А що знаходиться на південному заході?

— Тільки Роламені, великий острів у Східних широтах, та ще кілька крихітних острівців навколо нього. А далі — лише море, і так аж до Південних широт, де розташовані острови Руд, Тум та Ійр. До речі, кажуть, що на останній з них ще взагалі не ступала нога людини...

— Ну то й що? Чому б нам із тобою туди не навідатися? — сказав Гед.

— Не знаю, чи варто ризикувати... — задумливо промовив Ветч. — Подейкують, що в тих краях коїться щось химерне та незбагненне. Моряки розповідають, що тамтешні береги всіяні людськими кістьми, а на небосхилі поблизу островів Ійр та Далекий Cop сяють зірки, яких не побачиш більше ніде. І зорі ті не мають імен...

— Так, я чув про це від одного матроса ще тоді, коли вперше плив із Ґонта на Роук. Той чоловік також розповідав про плем'я плотогонів, яких можна зустріти десь у Південних широтах. Ці люди постійно живуть на плотах посеред неозорих водних просторів, здавшись на ласку могутніх океанських течій. Кажуть, що до берега вони пристають лише раз на рік, щоби запастися довгими жердинами для своїх плотів. Хотів би я побачити їхні плавучі селища...

— А я байдужий до такої дивовижі, — посміхнувся Ветч. — Мені більше до вподоби твердий ґрунт під ногами і щире людське товариство! Адже людина — сухопутна істота...

— І ще я дуже хочу побувати в усіх містах Архіпелагу, — продовжував Гед, пильнуючи за вітрилом і вдивляючись у безмежну сіру далечінь попереду човна. — Наприклад, відвідати Хавнор, серце Земномор'я. Чи пожити серед мешканців острова Ея, де було створено більшість наших легенд. Або ж помилуватися шепотом водограю на острові Вей... А скільки дивовижних речей та явищ іще приховують від людського ока таємничі широти Крайземелля! Було б цікаво побувати і на Драконових Пасовищах — у давнину люди вірили, що саме там ночує сонце. Або податися далеко на північ, де серед похмурих крижаних торосів ховається Хоґенова земля, яку одні вважають справжнім материком, навіть більшим за розмірами від цілого Архіпелагу, а інші — просто великим скупченням рифів та скель, що вмерзли у вічну кригу. Втім, напевне цього не знає ніхто. Я б також дуже хотів побачити китів у північних морях... Але наразі я, на жаль, не можу собі цього дозволити. Мушу прямувати шляхом, визначеним самою долею, відкинувши навіть думку про омріяні береги. Колись я занадто квапився жити і через свій легковажний поспіх накоїв багато лиха... За одну мить я втратив усе сонячне світло, всі радощі життя і всі незвідані дива світу, спокусившись окрушиною влади над примарною пітьмою, що й досі переслідує мене...

Отакими врочистими словами Гед, згідно з давнім чаклунським звичаєм, звернувся до друга, втіливши свої страхи та печалі у тужному речитативі, схожому на голосіння. Ветч відповів йому, пригадавши баладу з "Подвигів Ерет-Акбе", що закінчувалася словами:

"Чи віднайду той берег я, де юність відцвіла моя, луною заблукавши в горах, у білих горах Хавнору..."

Їхня подорож була доволі одноманітною — човен, не відхиляючись від курсу, прямував на південь, миля[7] за милею долаючи безлюдні морські простори. За увесь день увагу мандрівників привернула лише прудка зграйка сріблястих рибок панні, які промчали повз човен, наввипередки поспішаючи кудись на південь. Море видавалося безмежною холодною пустелею — хлопці не бачили тут ані грайливих дельфінів, ані галасливих чайок чи бодай самотнього альбатроса над сталево-сірими хвилями. Коли небо на обрії спалахнуло червоним полум'ям призахідного сонця, друзі взялися вечеряти. Поділивши їжу порівну і наповнивши чаші хмільним пивом, Ветч виголосив тост:

— Це останній кухоль елю. Я п'ю його за ту добру душу, котра подбала про двох спраглих мандрівників, поклавши діжечку з цим славним питвом у човен, аби ми могли зігрітися в негоду... За здоров'я моєї любої сестрички Тростинки!

Відірвавшись від своїх невеселих думок, Гед у цю мить також згадав Тростинку. Хтозна, можливо, він думав про неї навіть із більшою ніжністю, ніж Ветч. Гед захоплювався природною мудрістю дівчини, а її дитяча безпосередність видавалася йому милою і зворушливою. Тростинка не була схожою на жодну з дівчат, яких він знав. Хоча, щиро кажучи, його досвід у цій царині був іще занадто куцим — хлопець визнав це, зазирнувши у кухоль з елем і насмішкувато підморгнувши власному відображенню.

— Знаєш, друже, Тростинка нагадує мені грайливу рибку, яка щойно з'явилася на світ і безтурботно бавиться у прозорому струмку, — сказав Гед. — Вона здається такою безборонною, але спробуй-но її піймати!

Ветч поглянув на нього.

— Ти справді природжений маг, — сказав він, усміхнувшись. — Адже істинне ім'я моєї сестри — Кест!

У перекладі з Істинної Мови "кест" означає "мальок" — Гед, звісно, пам'ятав це слово. Трохи помовчавши, він тихо промовив, звертаючись до Ветча:

7

Миля — міра довжини, що дорівнює, що дорівнює 1,609 км.