Чарівник Земномор'я

Вони бесідували до пізньої ночі, і хоча щоразу поверталися до сумної теми Гедового майбутнього, однак радість від усвідомлення того, що вони знову разом, перемагала все. Їхня дружба була міцною і непорушною, витримавши випробування часом і долею.

Вранці Гед прокинувся в гостинній оселі друга, насолоджуючись блаженним відчуттям спокою та затишку. Цілий день його огортав цей легкий ранковий спокій, і Гед сприймав його радше не як добрий знак, а як великий дарунок долі. Йому здавалося, що, покинувши цей дім, він втратить свій останній прихисток...

Щоб залагодити деякі справи перед від'їздом із Іфіша, Ветч і його підмайстер подалися до якогось селища на півночі острова. Гед залишився вдома з Тростинкою і середульшим братом Ветча, якого звали Муре. То був простий добросердий хлопець, котрий не володів магічним даром і ніколи не залишав рідного острова. Його життя було легким і безтурботним. Гед навіть трохи заздрив Муре, а той точнісінько так само ставився до Геда. Кожному з них здавалося, що вони занадто різні, незважаючи на те, що були однолітками і мали по дев'ятнадцять років. Гед подумки дивувався: як це людина, що прожила дев'ятнадцять років, може бути такою безтурботною?! Але йому подобалася легка привітна вдача Муре, хоча із ним Гед почувався незграбним і похмурим. Навіть не здогадуючись, що Муре заздрив шрамам, які спотворювали обличчя Геда, вважаючи їх слідами кігтів дракона, чарівною руною та відзнакою справжнього героя.

Так чи інак, але вони соромились одне одного. Натомість Тростинка доволі швидко позбулася святобливої стриманості і поводилася з Гедом пристойно і впевнено, як і личить господині. Молодий чаклун щиро заприязнився з дівчиною, котра, до речі, раз у раз закидувала його питаннями, на які, за її словами, ніколи не відповідав старший брат. Два дні вона збирала для Геда і Ветча харчі — пекла пшеничні коржі, готувала в'ялену рибу, м'ясо та інші смаколики, доки чаклун не пояснив їй, що вони не збираються мандрувати без перепочинку аж до самого острова Селідор.

— А де саме цей Селідор?

— Дуже далеко, в Західних широтах... Дракони там живуть так, як у нас миші!

— Ха! Ото дивина! Зате у нас водяться дракони завбільшки з мишеня. Ось, беріть м'ясо. Ви певні, що їжі вистачить? Послухайте, я не розумію. Адже ви з моїм братом — могутні чаклуни! Для чого вам голодувати? Коли захочеться їсти, чому комусь із вас б не сказати: "Пиріжок із м'ясом!" — і перекусити, застосувавши свої чари?

— Магія — не всесильна... Але недарма кажуть, що словами ситий не будеш. Скільки не повторюй "Пиріжок із м'ясом!" — все одно це будуть лише слова... Ми, звичайно, можемо вичаклувати пиріжок і навіть зробити його духмяним і апетитним з вигляду, та все одно це буде тільки ілюзія. Такий пиріжок, може, й обдурить голодний шлунок, але сил не додасть...

— Звісно ж, чаклуни — не кухарі, — кинув Муре, котрий сидів біля вогнища навпроти Геда, майструючи з дерева декоративну скриньку. Хлопець любив столярувати, щоправда, поки що був не надто вправним різьбярем.

— А кухарі, на жаль, не чарівники, — зауважила Тростинка, стоячи навколішки біля вогню і пильнуючи за тим, чи не підрум'янилися коржі, що пеклися просто на гарячих цеглинах. — Але все-таки я не розумію тебе, Яструбе. Я ж бачила, як промовивши одне лише слово, брат чи навіть його підмайстер запалювали світло серед пітьми! І воно було яскравим і живим — справжнім світлом, а не ілюзією!

— Звичайно, — погодився Гед, — світло є силою. Великою силою і джерелом життя. Воно не залежить від наших потреб, а існує само по собі. Світло сонця та зірок разом зливаються у часі, а час випромінює світло. По суті, життя — це Сонце, рух якого по небосхилу суголосний із плином часу. А там, де панує пітьма, чаклун може викликати світло, назвавши його Істинне ім'я. Та зазвичай, коли ти бачиш, як чаклун намагається викликати якусь річ, щоб вона виникла перед ним, то це не має нічого спільного із тим світлом, яке існує насправді. У такому разі маг звертається до сил, могутніших за природні. Щоби викликати щось надзвичайне, потрібно назвати його Істинним ім'ям, а це таке мистецтво, яким легковажити не можна... Ой, Тростинко, поглянь, твій дракончик поцупив коржа!

Дівчина, не зводячи очей з Геда, так уважно слухала, що навіть не помітила, як харекі, котрий грівся, сидячи над вогнищем на жердині для чайника, тихцем поцупив пшеничного коржа. Той був більшим за самого злодюжку. Тож Тростинка посадила ящірку собі на коліна і почала годувати її крихтами, міркуючи над словами молодого чаклуна.

— Отже, ви не будете вичакловувати справжній пиріжок, щоб не порушити того, про що вічно говорить мій брат... Як же воно... — дівчина наморщила чоло.

— Рівновага, — підказав Гед.

— Так, так, щоб не порушити Рівновагу! Але ж тоді, коли ви налетіли на риф, то зуміли повернутися до людей на човні, зробленому із заклять і чарів. Ви казали, що він не пропускав води. То невже це також було ілюзією?

— Це тільки почасти ілюзія: мені було не дуже приємно бачити крізь діри у човні море, тому я і з'єднав уламки дощок в ціле. Проте міцність човна не була оманливою чи викликаною з іншого світу. Я скористався зовсім іншими чарами. Завдяки їм я зв'язав дошки докупи, створивши цілий предмет. А човен якраз і є предметом, що не пропускає воду...

— Ще й як пропускає! Адже що я, по-вашому, вічно вичерпую з тих човнів? — пробурчав Муре.

— Мій також пропускав, коли я забував поновити закляття, — Гед нахилився, схопив щойно спеченого коржа і заховав його у рукав. — Ось і я поцупив коржа!

— Що, либонь, обпеклися? От коли зголоднієте посеред безмежного моря, то ще згадаєте цього коржа і заволаєте: "О, якби я не вкрав тоді коржа, то з'їв би його зараз! Як прикро!" Тому зараз я, мабуть, з'їм і братів корж, щоб ви голодували разом.

— Ось так і досягається Рівновага, — зауважив Гед, коли дівчина взялася жувати гарячий корж, давлячись від сміху.

Потім Тростинка знову посерйознішала і сказала:

— Я б так хотіла зрозуміти все, про що ви мені розповідали, та, мабуть, не моїм розумом збагнути це.

— Сестричко, — промовив Гед, — просто я не можу пояснити тобі все, як слід. Якби в нас було більше часу...

— У нас буде час, — відповіла Тростинка. — Коли ви з братом повернетеся зі своїх мандрів, ти ще погостюєш у нас хоч кілька днів?

— Якщо зможу, — м'яко сказав Гед.

Трохи помовчавши, Тростинка, спостерігаючи за харекі, що намагався забратися назад на своє місце над вогнищем, запитала:

— Якщо це не таємниця, скажіть, які ще бувають сили, крім світла?

— Будь-яка сила має лише одну причину й одну мету. Відстані та роки, зорі та свічі, вода та вітер, магія та мистецтво, мудрість, що таїться в корінні дерев, — все це має одні витоки. Так само й наші імена, й Істинні імена сонця, джерела чи ще ненародженої дитини, — все це лише склади одного вічного слова, яке повільно промовляють сяючі зорі. Іншої енергії не існує. Й іншого імені також.

— А як же смерть? — запитав Муре, відірвавши погляд від свого тонкого різьблення.

— Щоби почути слово, — повільно мовив Гед, — потрібна тиша. До слова і після нього...

Нараз він підвівся і сказав: — Я не маю права говорити про це. Я неправильно вимовив те, що вимовив. Ліпше мені помовчати. Можливо, пітьма і є єдиною справжньою силою.

Він накинув на плечі плащ і вийшов із теплої кухні на вулицю під холодний зимовий дощ.

— Здається, на ньому лежить якесь прокляття, — боязко озираючись, сказав Муре після того, як Гед вийшов.

— Хтозна, чим завершаться його мандри, — задумливо промовила дівчина. — Він хоча й боїться, проте не зупиняється.

Тростинка підвела голову — так наче би крізь червоне полум'я побачила самотній човен, який, минаючи зимові моря, випливає на широчінь океанських просторів. Очі дівчинки затуманилися слізьми, та вона не сказала більше нічого.

Ветч повернувся додому наступного дня і відразу ж попросив у старійшин дозволу залишити острів. Одначе вони не хотіли відпускати свого чаклуна у смертельно небезпечну гонитву невідомо за чим. Утім, ані умовляння, ні нарікання не могли змусити Ветча відмовитися від своїх намірів. Зрештою, втомившись від бурчання старійшин, чаклун сказав: