Зона покриття

Лахмітник опустився на сидіння біля дверей, обличчям до крісла водія, і подивився на Клая. Якусь мить він просто дивився своїми тьмяними очима, у яких прозирало моторошне зацікавлення.

Мовчанку порушив Том. Він заговорив тонким голосом, у якому звучала лють. Такі нотки Клай чув тільки одного разу, коли Том казав повнявій жінці — біблійній проповідниці: «Ну все, приїхали», коли та почала відправляти перед Алісою службу про кінець світу.

— Чого вам від нас треба? У вас є цілий світ, яким би він не був. Чого вам треба від нас?

Спотворений рот Лахмітника почав рухатися, але слово вимовив Джордан. Тільки одне слово, сказане монотонним, позбавленим емоцій голосом.

— Справедливості.

— Якщо вже йдеться про справедливість, — сказав Ден, — то навряд чи вам відомо, що це таке.

Лахмітник відповів жестом. Підніс руку долонею догори, показуючи вказівним пальцем на бічну дорогу: Їдь далі.

Щойно автобус рушив з місця, як почала рухатися й конвеєрна стрічка фонерів. Ще декілька впали на землю і заходилися дубасити один одного, а в зовнішньому дзеркалі Клай побачив і інших, що брели бічною дорогою в протилежному напрямку, до траси.

— Ви втрачаєте бійців, — зауважив Клай.

Лахмітник не відповів — зграя мовчала. Його очі, то тьмяні, то зацікавлені, то водночас тьмяні й зацікавлені, незмигно дивилися на Клая, якому цей погляд лоскотав шкіру. Скрючені пальці Лахмітника, сірі від бруду, лежали на колінах заяложених синіх джинсів. А тоді він ошкірився. Можливо, то й була відповідь. Врешті-решт виявилося, що Ден мав рацію. На кожного фонера, що випадав зі зграї (говорячи словами Джордана, накривався), припадала маса інших. Але Клай навіть гадки не мав, наскільки численною може бути ця маса, аж поки через півгодини, коли ліс обабіч дороги розступився, і вони проїхали під дерев'яною аркою з написом «ЛАСКАВО ПРОСИМО НА ЯРМАРОК ПІВНІЧНИХ ОКРУГІВ».

— Господи помилуй, — пробурмотів Ден.

Почуття, яке пережив сам Клай, краще виразила Деніз: вона тихо скрикнула.

Сидячи через прохід на першому пасажирському місці, Лахмітник просто зирив на Клая з тупим злорадством недоброї дитини, що збирається відірвати кільком мухам крильця. «Як вам це подобається? — здавалося, промовляла його усмішка. — Це щось, чи не так? Уся банда зібралася!» Авжеж, цей оскал міг говорити що завгодно. З таким самим успіхом він міг означати: «Я знаю, що у тебе в кишені».

За аркою починалася центральна вулиця і розташовувалися атракціони, які, судячи з вигляду, у той час, коли пройшов Імпульс, перебували ще у стані підготовки й збирання. Клай не знав, скільки наметів уже встигли встановити працівники фірми, що займалася обслуговуванням ярмарку, але деякі віднесло вітром (як ті павільйони на пропускному пункті, котрі вони проминули за шість чи вісім миль звідси), і тепер на майданчику стояло приблизно півдюжини. Боки наметів піднімалися й опускалися, наче вони дихали свіжим вечірнім вітерцем. «Скажені чашки» були зібрані тільки наполовину, як і кімната сміху навпроти (по єдиній встановленій частині фасаду йшов напис «СТРАШНО ДО», над словами танцювали скелети). Тільки чортове колесо і вишка для стрибків з парашутом на дальньому кінці недобудованої центральної вулиці були ніби готові, але без веселих електричних ліхтариків здавалися Клаю жахливими, більше схожими на гігантські знаряддя тортур, ніж на атракціони. Але один вогник блимав, і він це бачив: крихітний червоний маячок на верхівці парашутної вишки, що, ясна річ, працював на батарейках.

Далеко за вишкою стояла біла будівля з червоним цоколем. Судячи з довжини, вона запросто могла вмістити дюжину комор. Уздовж стін снопами лежало сіно. З цієї дешевої сільської ізоляції через кожен десяток футів стирчали американські прапори, що лопотіли на вечірньому вітерці. Будівлю задрапірували сувоями патріотичних транспарантів і прикрасили написом, зробленим яскраво-синьою фарбою:

Але їхню увагу привернули зовсім не ці принади. Парашутну вишку від Кашвакамак-холу відділяло кілька акрів відкритого простору. Клай здогадався, що саме на цьому майдані збирався великий натовп, коли відбувалися виставки худоби, покази тракторів, завершальні концерти ярмаркового дня і, ясна річ, шоу з салютом, що влаштовувалося як у перший, так і в останній день ярмарку. Довкола стояли ліхтарні стовпи й гучномовці. Тепер на цій величезній порослій травою площі яблуку ніде було впасти через фонерів. Вони стояли пліч-о-пліч, стегно до стегна, повернувши обличчя туди, звідки мав виїхати маленький жовтий автобус.

Будь-яка надія Клая на те, що він все-таки побачить Джонні (чи Шарон) зникла в одну мить. На перший погляд під цими ліхтарними стовпами, від яких тепер було мало користі, зібралося не менше за п'ять тисяч фонерів. Але потім Клай побачив, ще вони наводнили ще й порослі травою автостоянки поряд із основним ярмарковим майданчиком, і змінив свою думку. Вісім. Як мінімум вісім тисяч.

Лахмітник сидів на місці третьокласника якої-небудь ньюфілдської початкової школи і всміхався Клаю, шкірячи зуби через розірвану нижню губу. «Як вам це подобається?» — здавалося, запитувала його усмішка. І Клаю знову довелося нагадати собі, що в цьому оскалі можна прочитати що завгодно.

— А хто сьогодні виступає? Вінс Джил?[44] Чи ви, хлопці, зірвали великий куш і запросили Алана Джексона?[45] — Том намагався жартувати, і Клай подумки високо оцінив його зусилля. Однак у голосі Тома звучав страх.

Лахмітник досі не зводив очей із Клая, але на лобі посередині в нього з'явилася маленька вертикальна складка — наче його щось збентежило.

Клай повільно вів мікроавтобус центральною вулицею до парашутної вишки й мовчазного натовпу, що зібрався за нею. Тут теж подекуди валялися трупи. Вони нагадали Клаю дохлих мух, яких часом знаходиш на підвіконні після раптового похолодання. Він зосередився на тому, щоб розслабити руки. Не хотів, аби Лахмітник побачив, як побіліють кісточки його пальців, які стискають кермо.

«І їдь повільно. Спокійно, неквапом. Він лишень дивиться на тебе. А щодо мобільних, то про що інше може думати людина з першого жовтня?

Лахмітник підняв руку і показав на Клая викривленим скаліченим пальцем.

— Ніякого фо-фо, ти, — сказав Клай чужим голосом. — Insanus.

— Так, ніякого фо-фо-ме-ме для нас, ми ж тут всі козли в цьому автобусі, — переклав Клай. — Але ви з цим розберетеся, правда ж?

Лахмітник вишкірився, наче підтверджуючи: так... але маленька вертикальна зморшка з лоба не зійшла. Наче його й досі щось спантеличувало. Можливо, те, що вирувало в голові Клая Ріддела, не давало йому спокою.

Коли автобус під'їздив до кінця центральної вулиці, Клай подивився у дзеркало заднього огляду.

— Томе, ти питав мене, що таке Норт-Енд.

— Вибач, Клаю, але мені вже не хочеться цього знати, — відповів Том. — Може, тому що мене приголомшив розмах зустрічі.

— Ні, але ж це цікаво, — гарячково наполягав Клай.

— Добре, що таке Норт-Енд? — спитав Джордан. Хай Господь благословить Джордана. Допитливий до самого кінця.

— Ярмарок північних округів ніколи не мав особливого розмаху в двадцятому столітті, — сказав Клай. — Звичайна собі маленька паскудна сільськогосподарська виставка-ярмарок, на якій продавали вироби ремісників, продукти і тварин, і все це в Кашвакамак-холі... куди нас, судячи з усього, й запроторять.

Він подивився на Лахмітника, але той і не підтвердив, і не спростував цей здогад. Тільки вишкірявся. Маленька вертикальна складка з його лоба зникла.

— Клаю, обережно, — напруженим голосом застерегла Деніз.

[44]

Вінс Джил — виконавець музики в стилі кантрі.

[45]

Алан Джексон — американський співак і композитор кантрі, що став одним із найпопулярніших виконавців цього стилю в 90-х pp. XX ст.