Страница 26 из 34
— Симфонію, — пояснив я. — Симфонію номер сорок соль-мінор.
— Ти ба! — вигукнув один із запелюшників, що танцювали; пасма волосся закривали йому глядєлкі. — Сміхфонію! Справді сміх — він хоче сміхвонію! Я відчув раздражєніє, однак мусив тримати себе в руках, тож тільки всміхнувся до чувака за прилавком, а також до всіх запелюшників, що витанцьовували й кричали.
— Пройди до фонокабіни, друже, — запропонував продавець. — Я перемкну програвач туди.
Я зайшов до тєсной кабіни, де можна було послухати платівку, перше ніж її придбати, і чувак увімкнув для мене програвач. Однак замість Моцартової Сорокової зазвучала «Празька» — мабуть, той чувак схопив першу-ліпшу платівку, що стояла на полиці. Це викликало в мене страшенне раздражєніє, але я мусив погамувати його, боячись болю й нудоти. Та я забув про те, про що не повинен був забувати від самого початку, ще коли вирішив розважитись. Ті виродки-лікарі зробили так, що від музики, яка будила в мені почуття, я нездужав, так наче смотрєл насильство чи збирався вчинити його сам. Річ у тім, що кожен показаний мені фільм про насильство супроводжувала музика. Я пригадав, зокрема, страшний нацистський фільм, у якому звучав фінал П’ятої симфонії Бетховена. І тепер мені й чарівний Моцарт видався бридким. Я прожогом кинувся з крамниці під смєх запелюшників та крики продавця: «Егей-гей!» Але я вже нічого не слухав. Хитаючись, мов сліпий, я пошкандибав через дорогу й завернув за ріг до молочного бару «Корова». І тут я збагнув, чого хочу.
Було ще рано, і бар виявився майже порожній. Одначе й це мєсто мало тепер незвичайний вигляд — стіни розмальовані червоними коровами, що нібито ревли, за стойкою — незнайомий мені чєловєк. А втім, коли я сказав: «Велику порцію молока-плюс», — той чєловєк із довгастим, свіжовиголеним ліцом зрозумів, що мені треба. Взявши своє молоко-плюс, я пройшов до одного з окремих «стійл» попід стінами — вони навіть мали штори, щоб затулятися від загального залу, — сів на м’який стілець з ворсистим сидінням і жадібно припав до склянки. Вицмуливши все, я відчув, що «поїхав». Глазамі, як рогом, уперся в підлогу, де валялася сухозлітка від коробки з труїлками, — прибирали в тому мєстє завжди сяк-так, братики. Шматок сухозлітки все ріс, ріс і нарешті так яскраво спалахнув та засяяв, що я аж моргала примружив. Сухозлітка стала така велика, що обернулася не лише в кабінку, в якій я сидів, але й у цілу «Корову», в цілу вулицю, в ціле місто. А тоді стала цілим світом, усією сутністю, братики, омиваючи, наче море, кожну вєщь, реальну чи уявну. Я почув, що видаю якісь звуки й белькочу химери на зразок: «Любі померлі пращури, пасть не може мати різні форми», — й таке інше ге. Потім мені явилося видіння, що проступило крізь суцільне срібло; спалахнули невіданниє барви, і вдалині, братики, я угледів групу статуй, що все наближалися й наближалися, яскраво освітлені знизу й згори. То був сам Бог та його небесні ангели й святі; всі вони виблискували, мов бронзові, і мали бороди й офігєнниє крилья, що здіймалися під повівами вітру. Отож статуї не могли бути ні з каменю, ні з бронзи, так само, як і їхні глядєлкі, живі й рухливі. Велетенські постаті насувалися, насувались і, здавалося, ось-ось мене розчавлять. І тоді я почув власний візг: «А-а-ай!» — і відчув, що позбувся всього — одєжди, тєла, розуму, ім’я, всього-всього. І мене охопило райське блаженство. Тут почувся шум, так наче щось обвалилося й розсипалось, а Бог, ангели й святі закивали до мене голіверами, немовби хотіли сказати, що ще не настав мій час, але я, мовляв, можу спробувати іншим разом. А тоді все довкола з’юрмилося, вибухнуло смєхом і розтануло, яскраве тепле світло обернулося крижаним, і я знов опинився там, де був, — на столі порожня склянка, мене душать сльози, а мозок свердлить думка про те, що єдиним правильним рішенням буде смерть.
Така була думка, і я виразно усьок, що мушу робити. Але як це здійснити, достеменно не знав, бо ніколи про таке не замислювався, братики. У валізці в мене лежала брітва-горлорізка, та щойно я уявив собі, як сам себе поріжу і хлюпне моя червоненька кровиця, до горла відразу підступила нудота. Мені хотілося чогось іншого, не пов’язаного з насильством, від чого б я просто тихенько заснув. І вашому скромному оповідачеві настав би капєц, і він уже нікому не завдавав би клопоту. Можливо, сяйнуло мені, варто сходити до публі-біблії, тут, за рогом, і знайти книжку про те, як краще заподіяти собі безболісну смерть. Я уявив, як помру і як усі мене жалітимуть — і те, і ем, і той вонючій Джо, справжній загарбник, а також доктор Бродскі і доктор Бреном, і той міністр нутрощних справ, і всі інші. І хвалькуватий вонючій уряд теж. Коли я вихопився на зимову вулицю, був уже день — близько другої години, як показував офігєнний годинник на площі. Отже я «мандрував» завдяки молоку-плюс трохи довше, ніж сподівався. Я рушив униз бульваром Марганіта, завернув на Бутбі-авеню, потім ще раз завернув за ріг і дістався до публі-біблії.
Це було старе говьонноє мєсто, куди я приходив, пригадую, ще зовсім соплівим мальчіком, років у шість. Воно поділялося на дві частини — на абонемент і на читальну залу, де лежало повнісінько газет та журналів і стояла вонь від літніх людей — їхні тєла смерділи старістю й нуждою. Ті підстарки стояли по всій залі біля газетних стендів, відсапувались, гикали, розмовляли самі з собою і з поважним виглядом перебігали глазамі шпальти в пошуках новин; інші сиділи за столами й проглядали чи вдавали, що проглядають, журнали; дехто куняв, дехто навіть громко хропів. Спершу я й забув, чого сюди прийшов, а коли з удівлєнієм пригадав, що хотів прочитати про безболісну смерть, то посунув до полиці з довідковими вєщамі. Тут стояло чимало книжок, але назва жодної, братики, мене не задовольняла. Був там і медичний довідник. Я взяв його, розгорнув, але побачив безліч малюнків і знімків жахливих ран та виразок і відразу відчув себе недобре. Я поставив довідник на місце і взяв велику книгу, так звану Біблію, гадаючи, що вона мене умиротворить, як це бувало в далекі держв’язівські часи (насправді не такі вже й далекі, але мені вони здавалися просто прадавніми). Я примостився на стілець і почав читати. Проте знайшов тільки про те, як сімдесят разів по сім падала кара Божа, як проклинали й долбалі один одного іудеї. Від усього цього мене також занудило. Я трохи не розплакався, і старезний патлатий мужік, який сидів навпроти, поцікавився:
— Що з тобою, синку? Що сталося?
— Я хочу померти, — відповів я. — Ситий по саму зав’язку. Остогидло жити. Старпьор, що читав поруч зі мною, просичав: «Тсс!» — і навіть не підвів погляду від якогось безумного журналу з большімі геометричними вєщамі. А той перший мужік зауважив:
— Ти ще зовсім юний для таких думок, синку. Поглянь, весь світ перед тобою.
— Так, — гірко відказав я. — Як накладна грудь.
Хрєн, що читав журнал, знову просичав: «Тсс!» — і звів цього разу очі, і раптом час для нас із ним покотився назад. Я побачив, хто це. А він дуже громко проказав:
— У мене, хвалити Бога, добра зорова пам’ять. Я запам’ятовую обличчя назавжди. Нарешті, дяка Всевишньому, ти мені попалося, собача!
Так, це був журнал «Кристалографія». Саме його ніс він колись із біблії. А штучні щелепи гарненько тоді хруснули! Одєжда була пошматована, книжки теж, і всі — про кристалографію. Мені спало на думку, братики, що найліпше було б відразу накивати звідти п’ятами. Але той старпьор підхопився на ноги й безумно закричав до всіх старих кахикал, що стояли з газетами в руках попід стінами або куняли над журналами за столами:
— Він у наших руках! Це те бридке собача, що колись знищило книжки із кристалографії — рідкісні видання, яких більше ніде немає!
Зчинився страшенний галас, так наче той старпьор утратив не книжки, а голівера.
— Ось він, один із брутальних молодих боягузів! — репетував старпьор. — Тепер він серед нас, у наших руках! Це він зі своїми дружками глумився наді мною, бив мене кулаками й копав ногами! Вони мене роздягли, видерли мої щелепи! І реготали з моїх кривавих ран і зойків! А тоді стусанами прогнали додому, голого, очманілого!