Механічний апельсин

— То що ж далі, га? — втрете перепитав кап. — Чи ви щоразу виходитимете на волю, щоб знов потрапити до такої самої установи, причому довше сидітимете за гратами, ніж гулятимете на волі, — чи, зрештою, прислухаєтесь до Святого слова й усвідомите, які покарання чекають на грішників, що не покаялись, і на цьому, й на тому світі? Які ж ви заплішені дурні — більшість із вас, — що проміняли свої людські права на миску холодної юшки! Потяг до злодійства й насильства, прагнення до легкого життя — хіба це чогось варте, коли існують незаперечні докази — так, так, неспростовні свідчення того, що пекло існує? Я це знаю напевне, друзі мої, мені самому являлося те місце, що темніше за будь-яку в’язницю, гарячіше за розжарену піч, де душі грішників, котрі не покаялись, як і ви, — тільки не позирайте на мене скоса, чорт вас забирай, не смійтеся! — повторюю, як і ви, стогнуть у нескінченних і нестерпних муках, задихаються від страшного смороду, і роти їхні забиті лайном, шкіра їхня лущиться й злазить, а мозок вищить від болю, бо його пропікає кульова блискавка. Так, так, так, я знаю!

Цієї миті котрийсь із узніков у передніх, чи, може, й у задніх рядах видав губами трель: пр-р-р-р! — і брутальні охраннікі відразу кинулися туди, де, на їхню думку, пролунав той звук, а тоді почали люто й майстерно роздавати на всі боки зуботичіни. Потім схопили якогось переляканого узніка, худющого, маленького й старого, і потягли геть. А він верещав:

— То не я, то він, самі погляньте! Марно. Його щосили штурханули й повели з каплиці, а він усе трусив голівером та кричав.

— А тепер, — проголосив в’язничний кап, — послухайте слово Боже. — Він дістав величезну книгу й почав її гортати, раз у раз слинячи собі пучки — плям-плям. Цей здоровенний, опасистий, червонопикий виродок пишався тим, що зумів зацікавити такого хлопчину, як я, тією грубезною книгою. До моєї подальшої освіти долучили читання цієї книги й навіть дозволили слухати, поки читаю, музику зі стереопрогравача в каплиці. Ох, братва! Це було таки чудово. Вони замикали мене в каплиці й давали слухати церковну музику Й.-С. Баха і Г. Ф. Генделя, а я тим часом читав про те, як стародавні іудеї долбалісь один з одним, пили своє жидівське вино й тягли до ліжок дружин або служниць. Справжній клас! Цього мені було досить, братики. І в другу частину книги я не дуже закопувався, бо там ішлося про якісь молитви, а не про бійки та трахкання. Але якось кап, міцно стиснувши мене великою м’язистою ручіщєй, сказав:

— Ой, шість мільйонів шістсот п’ятдесят п’ять тисяч триста двадцять перший, подумай про божественні муки. Помізкуй над цим, хлопче!

Від нього жахливо воняло шотландським віскі, яке він і пішов допивати в своїй конторкє. А я прочитав про кару Божу, про терновий вінець, про оту вещь із хрестом та інше ге й усьок, що в цьому щось таки є. Поки на програвачі крутився мій улюблений Бах, я заплющив глаза і побачив, як сам докладаю руку до покарання, навіть більше — виконую обов’язки безпосередньо, вбраний у римську тогу, відважую зуботичіни й прибиваю когось цвяхами до хреста. Таким чином у Держв’язі № 84-Ф я не гайнував часу — сам начальник в’язниці був задоволений моїм потягом до релігії, і я покладав на це великі надії.

Того недільного ранку кап прочитав з книги про те, що той, хто чує слова, але не виконує їх, нагадує необачного чєловєка, який збудував свій дом на піску, — пустилася злива, повіяли вітри, і дом завалився. Однак я подумав, що дом на піску міг поставити лише дуже «задимлений» чєловєк, у якого глумливі кенти й паскудні сусіди, — вони не розтовкмачили йому, який він «задимлений», коли так будує.

— Воістину, як усі ви! — вигукнув кап. — А насамкінець прочитаймо з «Тюремного псалтиря» псалом під номером чотириста тридцять п’ять.

Узнікі зарипіли, заляскали, зашурхотіли, поки діставали свої грязниє псалтирчики, розгортали їх і, слинячи язиком пальці, шукали потрібну сторінку.

— Стуліть пельки, видряпки! — закричав лютий як звір охраннік. — Я стежу за тобою, дев’ятсот двадцять тисяч п’ятсот тридцять сьомий!

Ясна річ, я вже поставив на програвач платівку, потім пустив її — тр-у-у-у! — і каплицю сповнили звуки органа. Тут узнікі жахливо заспівали:

Вони завивали, гугнявили цю глупость, а кап знай підстьобував їх:

— Голосніше співайте, хай вам лиха година!

— Начувайся, сім мільйонів сімсот сорок дев’ять тисяч двісті тридцять другий! — кричав охраннік. — Тепер твоя черга, паскудо! Нарешті все скінчилось, і кап проголосив:

— Хай Свята Трійця завжди оберігає вас і наставляє на добро, амінь!

Узнікі почалапали до виходу під вдалий супровід Симфонії № 2 Адріана Швайзельбера, дібраної, братики, вашим покірним слугою і оповідачем. «От уже отара!» — подумав я, стоячи біля капличного стереопрогравача. Вони сунули — ме-е-е! бе-е-е-е! — наче тварини й показували мені грязнимі пальцями носа, бо в їхніх очах я був любімчіком начальства. Коли прошкандибав останній узнік, теліпаючи довгими, як у мавпи, руками, і один з охранніков гучно долбанул його в потилицю, а я нарешті вимкнув програвача, до мене підійшов кап — усе ще в одєждє слуги Божого, білій, з мереживами, як у дєвочкі, в губах труїлка.

— Ти, як завжди, заслужив на подяку, маленький шість мільйонів шістсот п’ятдесят п’ять тисяч триста двадцять перший, — сказав він. — Що нового розповіси мені сьогодні?

Річ у тім, що цей кап недавно посів поважне місце серед в’язничних слуг Божих, але палко бажав здобути визнання й начальника в’язниці, отож постійно ходив до того й тихенько стучал про темні змови серед узніков, а це дєрьмо нашіптував йому переважно я. Майже все те були вигадки, хоч траплялися й правдиві повідомлення. Ну, скажімо, той випадок, коли в нашу камеру передали по водогінних трубах — тук-тук! тукі-тукі-тук! тук-тук! — що здоровань Гарріман налаштувався дати драла. Він збирався тюкнуть охранніка під час обходу й перевдягтися в його одєжду. А тоді узнікі мали зчинити в їдальні бучу, повиливавши гидотну піщу, якою нас годували. Я про це дізнався й доповів капу. Той передав моє повідомлення далі й дістав подяку від начальника в’язниці за «громадське сумління» і «тонкий слух». Отож я й цього разу почав йому нашіптувати, але вже брехню:

— Так от, сер, по трубах передали, що незаконним шляхом надійшла партія кокаїну, а розподільний центр — в одній із камер на п’ятому поверсі.

Я вигадав це просто-таки на ходу, як робив уже багато разів, і в’язничний кап вдячно промовив:

— Добре, добре. Я перекажу це самому. — Так він називав начальника в’язниці.

— Сер, — провадив я далі, — я ж бо робив усе можливе, чи не так? — З начальниками я завжди так розмовляв — ввічливо, як джентльмен. — Я старався сер, правда?

— Гадаю, загалом правда, — погодився кап. — Ти дуже нам допоміг і, як на мою думку, виявив щире бажання виправитись. Якщо докладатимеш зусиль і далі, то легко заслужиш помилування.

— А що ви скажете, сер, про той новий винахід, про який скрізь балакають? Про нове лікування, яке одразу відчиняє перед тобою в’язничну браму і дає гарантію, що ти ніколи вже сюди не повернешся?

— А-а, — озвався він дуже обережно. — Де це ти почув? Хто тобі розповів?

— Та всі кругом балакають, — відповів я. — Оце недавно два охоронці правили, як завжди, теревені, а вуха ж кожен має… А якось хтось знайшов у майстерні клапоть газети, там про оце теж писали. Чи не могли б ви послати мене туди, сер, якби я виявив бажання?

Було видно, що кап замислився. Він затягся труїлкою і зважував, чи можна розповідати мені про цю вєщь.

— Ти, мабуть, маєш на увазі метод Людовіка? — зрештою сказав він так само обережно.

— Назви я не знаю, сер. Я тільки одне знаю: це відразу дарує тобі волю і гарантує, що ти вже ніколи не потрапиш за грати.