Амаркорд (Збірка)

Мій перший вірш називався «Тобі…»

Незважаючи на сумніви, викликані невідповідністю слова «прекрасний» до Толиної зовнішності, вірш загалом мені сподобався, і я вирішила зачекати з самогубством, аби ще встигнути залишити людству свої безсмертні твори. Наступний мій твір був написаний тієї ж ночі і називався «Тебе…»

Це вже був незаперечний прогрес у розвитку моєї творчої особистості. «Любити буду як вічне прокляття» — це була знахідка, тільки таким підкреслено поетичним образом можна було окреслити ту гаму суперечливих почуттів, яка охопила мене разом із першим коханням. Коротко, сильно і страшно, майже як у Стефаника. Уранці я прокинулася з почуттям, що не все так погано. Якщо мені не пощастило з коханням, то, можливо, я принаймні ввійду в історію як поетеса, і ще до сніданку написала вірш під назвою «Тобою…».

Це перегукувалося з народною пісенною лірикою і було якщо не оригінальне, то, принаймні, достатньо щире, і навіть можна було з певними застереженнями подумати, що це стилізація. Я була дуже задоволена собою. Усі три вірші я записала в окремий зошит і назвала «Ти». Протягом кількох наступних днів я списала віршами всі сторінки тонкого зошита в клітинку, потім ще одного, аж поки зрозуміла, що доведеться завести загальний зошит. Моя творчість того періоду характеризувалася стилістичною єдністю, яка простежувалася вже в назвах. Після циклу під назвою «Ти» я написала вінок із п'ятнадцяти сонетів під назвою «Я», далі поему під назвою «Ти і я», потім цикл поем під назвою «Ми», і нарешті протягом трьох безсонних ночей із-під мого пера вийшла кількість віршів, гідна називатися збіркою. Її я назвала «Про нас» і на цьому вичерпала запас особових займенників та їхніх відмінкових форм. Повнота їхнього представлення в моїй першій збірці віршів мала б викликати зацікавлення якщо не критиків, то бодай мовознавців. Досліджує ж хтось «Роль спонукальних часток у пізніх творах Панька Куліша», то чому б комусь із майбутніх літературознавців не написати дисертацію про «Особові займенники та їх відмінювання у ранній творчості Олесі Підобідко».

Література в зошиті і література в житті. Таємниці чоловічого серця

Минали дні, моє почуття росло і вже не вміщалося в рамках скромного віршування вечорами. Моїми одкровеннями вже було списано не один зошит. Але що це міняло? Мені хотілося поділитися з кимось своїми думками, а ще більше хотілося ділитися ними із самим Толею і довідатися, чи є в мене шанси на взаємність. Це було єдиною перевагою мого захворювання порівняно із захворюваннями моїх однокласниць. Адже скільки б вони не страждали, жодних шансів на взаємність це їм не давало.

Щоправда, мої вкрай уважні спостереження за поведінкою Толі не схиляли до оптимізму. Незважаючи на те, що його особа раптом опинилася в центрі всіх моїх думок і переживань, він продовжував поводити себе як і раніше і, здається, й далі не зауважував мого існування. Це могло означати одне з двох: або ж він так само старанно приховує свої почуття, як і я, або ж ніяких почуттів у нього немає.

Я тішила себе сподіваннями, що доля не може бути до мене аж настільки несправедливою, аби правдою виявилося друге припущення, але думка про таку можливість не давала мені спокою, і потреба з'ясувати істину з кожним днем ставала все нагальнішою.

Я довго шукала можливість здійснити це і нарешті придумала.

Протягом однієї з безсонних ночей я переклала українською «Письмо Татьяны» із роману «Евгений Онегин» і вирішила непомітно покласти це послання до кишені Толиної куртки.

Лист починався словами: «Я Вас кохаю, що ж Вам ще?» і завершувався фразою: «Кінчаю, важко прочитать». Після цього в коротенькому P.S. я пропонувала Толі написати відповідь, покласти її до кишені своєї ж куртки, куртку повісити на другий справа в третьому ряді гачок у гардеробі і не намагатися довідатися ні про що більше. Листа я підписала «Місіс X», а до Толі зверталася «Містер У».

Кілька наступних днів минули мов у гарячці, я щодня по кілька разів навідувалася до гардеробу, сподіваючись побачити Толину куртку на зазначеному гачку, проте минув тиждень, за ним другий, але Толя роздягався там, де й раніше, і у його кишенях було порожньо. Останнє я наважилася перевірити, побоюючись, аби він не переплутав інструкції і не поклав відповідь у кишеню куртки, повітаної на старому місці.

Так минуло два тижні, і я з такою інтенсивністю перевіряла щодня свою «поштову скриньку», що на мене почали дивно поглядати чергові в гардеробі, очевидно, у них були свої думки з приводу того, що саме я шукаю в чужих кишенях.

Через два тижні я не витримала і написала Толі наступного листа, у якому відмовилася од віршованої форми вислову своїх почуттів і передала все своїми словами, намагаючись висловлюватися якомога простіше і доступніше, на той випадок, якщо Толя неправильно зрозумів мого першого листа. При цьому я прагнула одночасно досягнути максимальної відвертості, не втратити почуття власної гідності, а крім того справити на Толю якомога краще враження. Результатом цього стали конструкції на зразок: «Не подумай про мене зайвого, але я припускаю, що за наявності відповідного ситуативного контексту емоційне забарвлення нашої імовірної конверсації могло б набути позитивного імпульсу. У зв'язку з моїм прагненням зберегти максимальну анонімність, я пропоную почати з вербально-віртуального типу знайомства з опцією на майбутній перехід до очного спілкування». Я знову запропонувала Толі, тобто «Містерові У», повісити куртку з відповіддю в кишені на другий справа в третьому ряді гачок в гардеробі і не намагатися довідатися ні про що більше.

Він і не намагався і протягом цілої наступної чверті з'являвся до школи взагалі без куртки, незважаючи на те, що була зима.

Це могло означати одне з двох: або ж Толя неправильно зрозумів мої листи й вирішив, що таким чином хтось намагається пожартувати. Або ж він сам вирішив посміятися з мене, і це підтвердило би мої найгірші побоювання.

У першому випадку це було боягузтво з боку Толі, у другому — моя поразка.

Наступної ж ночі я написала останній цикл віршів, присвячених моєму коханню до Толі, під назвою «Ти недостойний», урочисто спалила листок паперу з написаним на ньому Толиним ім'ям і присягнула собі ніколи більше не закохуватися без взаємності й до кінця своїх днів мстити роду чоловічому за моє сплюндроване перше почуття. Вірш, присвячений цьому ритуалові, я назвала «Клятва». Його останні рядки були, як на мене, найсильнішими:

Пристрасті по-українськи. «Лазарет»

Бабця і життєва мудрість. Мама і життєвий досвід. Ді Снайдер. Точкарік. Батько суворішає

Усе почалося з Ді Снайдера і точкаріка.