Амаркорд (Збірка)

— Ти знаєш, що для мене не існує людини дорожчої за тебе, — напівпитав-напівстверджував він, і в його голосі звучало стільки стримуваного трагізму, що я розуміла: аби не викликати психічного зриву, я мушу мовчати, погоджуватися, обережно вставляти аргументи, зауваження, припущення, і котресь із них, можливо, розрядить ситуацію, і Герман повернеться до свого звичайного, уважного, спокійного і врівноваженого стану. Але як ти думаєш, чи зможемо ми зберегти наші стосунки протягом довгих років такими ж ніжними й теплими, як зараз? Чи зможемо ми врятувати їх від руйнівного впливу буднів, чи вдасться нам не стати чужими й далекими, хоча й продовжуватимемо жити під одним дахом? — Герман говорив, потік його фраз ставав усе швидшим, голос — суворішим, вираз обличчя — похмурішим, і хвилин так за 10 сторонньому спостерігачеві вже могло б здатися, що сталося як мінімум виверження вулкана, і в розплавленій магмі загинули батьки, родичі і найближчі друзі мого коханця, таким безпросвітно трагічним був його тон, такою безнадійністю світилися його очі, таку безвихідь відчували його пальці, що нервово тремтіли разом із цигарками, які він курив одну за одною.

Спочатку такі сцени мене лякали, потім заставали несподівано, далі я звикла і заздалегідь почала помічати ознаки грози, що насувається днів за два-три до «години X», і часом мені навіть удавалося відтягнути в часі такий момент, щоправда, жодного разу не вдалося уникнути його зовсім. Наша розмова переважно тривала цілий вечір, а часом затягувалася і до пізньої ночі. Часто Герман приходив не зовсім тверезий, ще частіше ми в процесі розмови бігли по вино до найближчої кнайпи і щоразу проговорювали той самий чи майже той самий текст, ніби погані актори, шпортаючись і забуваючи, перегравали і надто нервувалися, багато курили і випивали часом дві або й три пляшки вина за вечір. Щоразу це було «серйозно», це було трагічно, це була розмова про найважливіше. І щоразу я повинна була довести Германові, що моє ставлення до нього зовсім не змінилося, що я усвідомлюю, наскільки важко мені доведеться з його характером, і що я бачу, як багато він намагається змінити в собі, щоб полегшити наше співіснування, і як багато йому вже вдалося в собі змінити, і як я вірю в те, що все в нас буде добре, бо ми так потрібні одне одному, бо нам так добре разом, бо…

Це стало своєрідним ритуалом, важким, виснажливим, щоразу іншим, щоразу ніби вперше, із неминучим катарсисом, який наставав, коли мені вдавалося таки довести Германові, що він помиляється, або коли Герман сам раптом розумів, що він помиляється, або коли ми втомлювалися настільки, що вже не могли більше сперечатися.

Наступного дня він знову приносив додому черговий вазонок і готував сніданок із посмішкою, побачивши яку, я вже не сумнівалася, що все вчорашнє — це не провина Германа, це зовсім не тому, що він хотів зробити нам обом боляче, це просто таємниця Германа, важке і загадкове «щось», яке нависає над кожним із нас, але Герман відчуває цей трагізм і цю завислу в повітрі небезпеку гостріше, ніж інші, і від цього йому тільки важче. Його потрібно підтримати і допомогти йому. Ми пили каву з цинамоном, ванільним молоком, перцем, м'ятою, липовим цвітом, смаженим мигдалем чи якимись іншими, ще екзотичнішими додатками, Герман в черговий раз просив мене вийти за нього заміж, я говорила, що подумаю, серце моє знову перетворювалося на масло і лягало на пательню з повільним, розтоплюючим полум'ям під нею. У процесі цих постійних коливань настрою кількість вазонків у нашому невеличкому помешканні явно переросла ту, яку могли вмістити два хоча й широких, але все ж обмежених у своїх можливостях, підвіконня. І вазонки у нас стояли вже всюди: на підлозі, на обідньому і письмовому столах, у кухні, навіть один — біля унітазу в туалеті. Цей останній, правда, часто мінявся, бо з деякого часу у поривах свого поганого настрою Герман взяв собі за звичку бити вазонки. Переважно йому під руки потрапляв саме цей.

Квіти, вишні, стіл на металевій ніжці, або «Alles5 DM»

Крім вазонків були ще й просто квіти. У букетах, жменях, оберемках. Культивовані, штучно виведені, зі складними латинськими назвами, які неможливо було навіть вимовити, не те що запам'ятати, чи польові, прості і зворушливі в беззахисності і короткотривалості свого існування. На велетенських стеблах, гілках, виламаних просто з куща, на тонесеньких ніжках-травинках, взагалі без ніжок, — тільки обірвані суцвіття, покарані і страчені, — на таці чи в долоні. Як може чутливе жіноче серце не оцінити майже булгаківських сцен, коли при виході з трамвая в самому центрі міста, незважаючи на сильну зливу і натовп цікавих, біля фонтана стоїть на колінах покаянний Герман із величезним, таким, що ледве втримує його в обіймах, оберемком якихось жовтих квітів, на вигляд польових, назви яких я не знаю досі, але впізнаю їх із першого погляду. І все це тільки через те, що вранці він через свій поганий настрій недостатньо ввічливо привітався зі мною.

Або численні букети дрібненьких троянд кольору кави з молоком, розставлених всюди з нагоди мого приїзду після двотижневої відсутності: на столах, у вазах і банках, під столами, в коридорі, у ванні і навіть у рукомийнику на кухні. І все це серед зими, і все це з тою ж неймовірно звабливою посмішкою, від якої ставало затишно навіть на вокзалі, із конвертом у кожному букеті, а в конверті — вірш, написаний з нагоди моєї неприсутності. Конвертів 14 — по одному щодня, букетів — 28, на знак того, що час ішов повільніше, ніж завжди: день за два. І сам Герман — із новою зачіскою, із проханням вийти за нього заміж, із мріями, обіцянками і любощами просто на кухонному столі, неміцному, пригвинченому до стіни, із ніжкою, яка дозволяє опускати і піднімати його, вивільняючи прохід, бо звичайний стіл не влазив до крихітної кухні. Переважно ми намагалися не ставити на цей стіл важких або порцелянових чи скляних предметів, але виявилося, що його металева ніжка значно міцніша, ніж ми собі уявляли.

Герман любив робити мені подарунки, при цьому він ніколи не йшов за поширеним у нас принципом «щоб було потрібне і недороге». Він подарував мені справжній срібний ніж для розрізання книг і листів. Страшенно старовинний і неймовірно дорогий. Оскільки книг, які потрібно було розрізати, вже давно ніхто не випускав, а листи приходили достатньо рідко, Герман сам щодня надсилав мені листа, аби я, прокидаючись, могла згадувати про нього, користуючись для розрізання його подарунком. Ці листи були такими ж різними, як і сам Герман під час перепадів свого настрою. Одні з них починалися ніжно і ласкаво, словами: «Моє кохане сонечко!», інші ж були написані малорозбірливим почерком і починалися малоприємними звертаннями, після яких стояло загрозливе: «Я нарешті мушу сказати тобі всю правду» або: «Ти заслуговуєш на гірше, ніж те, що я тут напишу», не кажучи вже про численні: «Ти завжди обманювала мене», «Ти ніколи не була зі мною щасливою», «Ти ніколи не будеш зі мною щасливою», «Я ніколи не був з тобою щасливим», «Ми ніколи не були (будемо, могли б стати) щасливими разом» і под. За цими листами було б добре вивчати систему відмінювання німецьких дієслів, займенників та прикметників, а також синонімію серед категорично-заперечувальних прислівників типу «ніде», «ні за що», «ніколи», але на час їх прочитання мені було не зовсім до того.

Сімейний затишок, який ми з Германом зуміли собі організувати, знаходився, згідно з німецькою класифікацією, на «межі крайньої бідності». За цією межею жили вже тільки «гастарбайтери», приїжджі з наших теренів, і емігранти з країн третього світу, які так і не змогли (чи не схотіли) опанувати німецьку мову настільки, щоб виконувати хоч якусь роботу. Ці люди входили у містку категорію тих, що «сидять на соціалі», тобто отримують від держави соціальну допомогу, а ставлення до таких людей гірше, аніж до звільнених після тюремного ув'язнення. З точки зору німця, краще помирати з голоду, аніж «сидіти на соціалі». Я не знаю, чому аж настільки принизливим вважається жити на гроші платників податків, не даючи суспільству ніякої користі, але з такими людьми не вітаються сусіди, побачивши їх, переходять на інший бік вулиці, їх примушують складати детальні звіти про те, як саме вони витрачають отримані від держави гроші, на їхніх дітей показують пальцями в школі, з ними намагаються не мати нічого спільного, і навіть мішки зі сміттям, які кожен порядний німець уранці вказаного в графіку дня виставляє перед дверима свого будинку, сусіди таких людей намагалися ставити окремо і не спирати на мішки людей, що «сидять на соціалі». Можливо, насправді ці люди почувають себе не настільки трагічно, і я дещо перебільшую, але завжди, коли я випадково зустрічалася з ними поглядом у супермаркеті, в автобусі чи просто на вулиці і помічала, який переляк з'являється в їхніх очах при цьому, як боязко вони озираються, чи не зробили часом чогось недозволеного, після чого в них тепер заберуть їхню пенсію і не дозволять більше жити в цій країні; щоразу після того, як я бачила, з якою жадібністю вони поїдають плитку найдешевшого шоколаду чи таке ж, із найдешевших, морозиво, так, ніби хтось зараз забере в них це, з якою уважністю й зосередженістю годинами порпаються в купах наваленого в магазинах дешевого одягу, повз який бридливо проходять справжні арійці, з якою обережністю й акуратністю поводяться з безкоштовними поліетиленовими пакетами, у які їм складають цей одяг, і як гордовито носять светри й штани, вже з самого лише кольору й фасону яких безпомилково можна визначити, що вони знайдені на столі, над яким написано: «Alles 5 DM», що в перекладі з мови вищої раси перекладається як: «Все по 5 марок», а означає: «Людина, яка себе поважає, ніколи не одягне це на себе», — щоразу, коли я спостерігала такі сцени, мені чомусь ставало страшенно шкода цих людей, які потім у своїх листах до рідних і друзів «туди», або «в Саюз», як окреслюють вони цю, вже не існуючу для них територію, писатимуть: «У нас все хорошо, но словами описать это трудно». Але дослідження цього дивного для нашої ментальності феномена виходить за межі цієї розповіді.

Конец ознакомительного фрагмента. Полная версия книги есть на сайте ЛитРес.