Амаркорд (Збірка)

Тож мовне зацікавлення Сафії Гєршкавни поволі згасало, аж поки не згасло зовсім, Віталік не перейшов на українську ні з поваги до мене, ні під впливом Лукаша, я деякий час повагалася, чи не перейти мені на російську з поваги до Віталіка, його батьків чи, наприклад, Пушкіна. Але вагання закінчилися, і кожен продовжував розмовляти, як йому було зручніше. Таким чином, проблема відродження української мови, друга за важливістю для всієї української нації, залишилася на нашому локальному рівні невирішеною. З усіх можливостей її кардинального розв'язання було обрано ганебний компроміс: українське не перемогло, а москальське не здалося — чи навпаки.

Що ж стосується проблеми № 1 всієї української нації, то справа виглядала ще складнішою. На початку наших стосунків, тобто коли ми вперше, вдруге і навіть ще вп'яте залишилися наодинці, я намагалася стримати себе і не виявляти ніякої ініціативи, як і належиться галицькій панєнці доброго хованя, терпляче чекаючи, поки Віталік намагатиметься мене поцілувати, помацати за груди, залізти рукою під спідницю, нарешті розщіпнути станик, а я дотримуватимуся бабциних настанов і наслідуватиму поведінку героїнь із прочитаних романів, де дівчата червоніють, ховають очі, бороняться від наполегливих рук залицяльника, сором'язливо шепочуть: «Не треба, ну прошу тебе, не треба!», міцно стискають губи, зуби, ноги і все, що лише надається до стискання, заплющують очі, напружують язик, цнотливо опираючись поцілункові — і поступово послаблюють опір. Процес здобування жінки у таких романах триває по-різному: роками, місяцями, а часом — тижнями чи навіть днями. Кажуть, що довше жінка борониться, то солодший для чоловіка момент перемоги, то більше він цінує здобуте і краще ставиться до своєї «здобичі».

Відверто кажучи, я зовсім не мріяла стати чиєюсь здобиччю, жертвою чи нагородою. Не лялька ж я, зрештою, і не домашня тварина. Та й не до кінця розуміла, навіщо боронитися проти того, чого тобі теж хочеться. Але так сі належит панєнці доброго галицького хованя — і ніц не поробиш. Одним словом, я намагалася.

Але час ішов, ми залишилися наодинці вчетверте, вшосте, всьоме, нарешті опинилися самі в порожній квартирі, але Віталік і далі не збирався долати мого опору, точніше, навіть викликати цього опору, не намагався ні поцілувати мене, ні помацати за груди, вже не кажучи про якийсь там станик чи спідницю.

Довго так тривати не могло, і коли ми вдруге залишилися самі в порожній квартирі, я не витримала і порушила всі правила хорошого тону, обірвавши на півслові якусь прописну розумну істину з Віталікових уст невмілим, зате рішучим поцілунком. Від несподіванки Віталік не встиг вчасно зреагувати, і ми зіштовхнулися зубами.

— Може, це непорядно, але я так більше не годна. Зараз же поцілуй мене, — наказала я суворим голосом, хоча й знала, що, згідно з професійно складеною астрологічною характеристикою, я й справді не дуже порядна, хоча разом із тим і консервативна в поглядах та байдужа до чоловіків. Потім суворо подивилася на Віталіка і голосом, ще більш суворим, повторила:

— Ну!

Віталік завагався:

— Та я… — почав він розгубленим тоном, але я вирішила не чекати продовження фрази і знову заліпила йому писок поцілунком. Був би при цьому мій тато або бабця, вони згоріли б зо встиду за нікчемні наслідки мого доброго галицького хованя, але на їх, чи на моє, а можливо, й на наше спільне щастя, при цьому не було нікого, крім нас із Віталіком та пса на канапі в сусідній кімнаті.

Цього разу вийшло вже краще, але я не збиралася зупинятися на досягнутому. Після третьої спроби Віталік розтиснув зуби і ми почали цілуватися вже зі спільної згоди. З кожним разом це вдавалося нам усе краще.

Хвилин так за 15 мені почало здаватися, що час би вже переходити й до подальших дій: йому — намагатися помацати мене за груди, мені — опиратися. Але, оскільки, судячи з Віталікового вигляду, йому так не здавалося або здавалося щось зовсім інакше, довелося мені знову порушити норми поведінки порєдної галицької панни. Спершу я поклала праву Віталікову руку на своє ліве персо, потім сіла йому на коліна і допомогла лівій руці залізти під спідницю. Особливої активності Віталік не виявив і на цьому етапі, але принаймні не опирався.

Так почався новий етап наших стосунків. Згадуючи своє рокерське дитинство і поради Ді Снайдера, я намагалася повторити все те, чого колись навчилася разом з іншим шанувальником Шекспіра. Спочатку трохи заважала Віталікова нерішучість, але поступово ми перестали соромитися одне одного, і наші пестощі стали різноманітнішими та вишуканішими.

Сезон сільськогосподарських робіт невблаганно підходив до завершення, а це означало, що незабаром батьки Віталіка не будуть більше щосуботи ходити на дачу і сидітимуть удома перед телевізором, час від часу з профілактичною метою зазираючи до нас у кімнату. І тоді шанси на перехід наших стосунків із оспіваної багатьма поетами платонічної фази в оспівану багатьма, переважно сучасними, прозаїками фазу інтимну знову стануть мінімальними.

Часом я намагалася переконати себе, що так навіть краще, оскільки існує гарантія не завагітніти. Що, можливо, ті несміливі пестощі, якими ми займалися, дають значно більше задоволення, ніж звичайний статевий акт. Принаймні про щось таке я колись читала. Але порівнювати не було з чим, а припущення мене не задовольняли.

Однієї неділі Віталікові батьки в черговий раз пішли на дачу і дали нам можливість досхочу заглибитися у виснажливу любовну гру, у якій ми, треба визнати, поступово досягали все більшої майстерності. Виконання цієї складної прелюдії дозволяло досконало вивчити примхи кожного куточка шкіри одне одного, навчитися зчитувати бажання зі стулених вуст, коливання грудей чи схвильованого подиху. Наші фантазії були, здавалося, невичерпними, але те єдине, найбільше бажання, яке переслідувало мене від самого початку нашої гри, так і залишалося нездійсненим. Я вирішила поквапитися і витягла із сумочки маленький поліетиленовий пакуночок із кожному зрозумілим англійським написом.

— Зачєм ти ета? — запитав Віталік, коли, роздягаючись, я виклала пакуночок із кишені.

— А как ти думаєш? — несподівано для себе я перейшла на «общепанятний».

— Но нам вєдь і так харашо, — спробував боронитися мій партнер.

— А так может бить лучше, — я залишалася невблаганною.

Заперечити мені було важко, тож Віталік зітхнув і почав роздягатися й собі.

То було нелегке випробування. Ми вперто намагалися пестити одне одного, але наші думки були зосереджені на кольоровому пакуночкові на столі, який, усупереч сподіванням, зовсім не збуджував і не надихав на пізнання нового і досі незвіданого, а гіпнотизував, немов крихітний удав, наші погляди й думки, лякав страхом болю і невідомості. Мені почало здаватися, що коли цей пакуночок залишиться невикористаним, то зі мною станеться щось страшне. У мене виростуть роги, відпадуть вуха, розтовстіють литки, з'явиться непереборна відраза до чоловіків чи у чоловіків з'явиться відраза до мене, і мені так ніколи й не вдасться знайти того, хто переспить зі мною по-людськи, позбавить мене постійного відчуття власної неповноцінності, страху, що хтось довідається, страху, що все так і залишиться, страху, що буде ще гірше…

Аби не дати цьому відчуттю розвинутися ще далі, я взяла зі столика кольоровий пакуночок, від якого так багато залежало, розірвала його і з цікавістю простежила, як саме потрібно одягати найнадійніший засіб у боротьбі проти СНІДу. Віталік впорався з цим доволі майстерно. Нарешті в моєму житті відбувалося те найважливіше ВПЕРШЕ, про яке стільки написано, наспівано, наплакано. Але тішитися було ще рано.

— Я нє магу, — змучено видихнув Віталік після того, як ми, лежачи в позиції № 1, зосереджено намагалися подолати силу опору мого найпотаємнішого отвору. — Я нє магу сделать тебе больна. Давай падаждьом єщьо. В слєдующій раз папробуєм.

— Нєт, — рішуче видихнула я дещо голосніше, ніж належалося, і мало що не гепнула кулаком по подушці. — Я тоже так больше нє магу. Тащі сюда папіну атвьортку.