Амаркорд (Збірка)

Власне, про національність. Ставлення до цього елемента людської біографії здавна відзначалося на теренах нашої батьківщини неабиякою важливістю і серйозністю. Толерантність у ставленні до представників іншої національності зовсім не означала всетерпимості і вседозволеності. Не те щоб мене виховали в ультранаціоналістичному дусі чи забороняли підтримувати знайомства із представниками національних меншин. Зовсім ні. Але якось воно вже так заведено, що порядній панні не треба зайвий раз певних речей пояснювати. Порядна панна сама знає, що до чого, і в житті не дасть позбавити себе цноти якомусь там жидові чи москалеві. Такої честі повинен удостоїтися чистокровний українець. А найкраще — шлюбний чоловік. Воно то так, але зі всього прочитаного на цю тему випливало, що якраз честі чи приємності в цьому процесі найменше. З часу експерименту, проведеного в точкаріку Льошею і Валею, в наших аптеках з'явилися презервативи, що своїми розмірами не викликали комплексу неповноцінності в представників молодшого покоління та в чоловіків із тендітною статурою, змінилися й мої погляди на питання дошлюбного сексу, мода на цнотливих наречених поступово минула, тому в мене виникла думка врятувати чистокровного шлюбного чоловіка від цієї малопривабливої церемонії.

Крім того, я була не зовсім певна, чи маю моральне право долучати до численних страждань і дискомфортів пересічного українця ще й таке серйозне випробування. Таким чином, аргументів на користь представника неукраїнської національності виявилося більше, залишалося вирішити лише, представника якої саме нації для цього обрати?

Розмірковуючи таким чином, я зловила себе на думці, що надаю питанню національності надто великого значення. Якщо підходити з історичної точки зору, то хто тільки не гнобив нашу знедолену українську землю і заслуговує тепер на покарання. З іншого боку, до чого тут мої однолітки? Крім того, не можна ж усе розраховувати наперед. Я вирішила покластися на волю обставин.

Про страсті по-русскі, або «Кохайтеся, чорнобриві…»

Віталік став першим хлопцем, з яким я зустрічалася «серйозно». Так принаймні вважала моя бабця.

З ним, як і з його другом Васею, я познайомилася на одному з днів народжень. Вася серйозно захоплювався астрологією і навіть заробляв на прожиття, складаючи професійні астропрогнози. Особливим успіхом користувалися на той час еротичні гороскопи, з яких пари могли довідатися про сумісність своїх темпераментів.

На тому ж дні народження був присутній ще й друг та духовний учитель Васі, Віктор, який допомагав йому у виконанні особливо відповідальних або складних замовлень.

Аби пожвавити забаву, Вася запропонував розбити присутніх на пари за допомогою жеребкування і «па пріколу» скласти для кожної пари еротичний астропрогноз. Усі погодилися, і так ми з Віталіком уперше потрапили в пару.

Віктор і Вася усамітнилися в окремій кімнатці і відразу ж почали малювати якусь складну й заплутану карту, для якої всі присутні з точністю до секунди мали пригадати дату й годину свого народження, потім дату й годину свого зачаття, далі дати народжень і зачать своїх батьків, географічні координати місць, де всі ми були зачаті і народжені, описати тип своєї реакції на «повний, неповний і „ущербний“ Місяць, Сонце в сузір'ї Марса, Венеру в зеніті і час зміни зодіакального знаку». На переважну більшість цих питань я могла відповісти в кращому випадку приблизно, Вася з Віктором незадоволено хитали головами і попереджали, що кожна неточність у моїх відповідях знижує достовірність прогнозу. У процесі роботи вони вели між собою жвавий діалог, зміст якого залишився для мене таємницею:

— Бачиш, ти казав, що не піддаєшся сильному Меркурієві, а сам повернув листок зліва направо, — звертався Вася до свого духовного вчителя.

— Нічого подібного, це пов'язано в мене не з Меркурієм, а з третьою фазою Місяця. Що, вже забув?

— Не знаю, не знаю, — сумнівався Вася. — У третій фазі Місяця ти завжди зачісуєшся справа наліво, а не як сьогодні. Мені здається, що твій імунітет до Меркурія дещо послабшав.

Коли гороскоп було завершено, я змогла довідатися, що найбільший вплив на мої вчинки має п'ята фаза Стрільця, на мої настрої — спадаючий Місяць, а на мою сексуальність — активна Венера. На Віталіка ж найбільше впливають відповідно третя фаза Сатурна, шоста — Меркурія і пасивна Венера. Усе це гарантує нам обом бурхливий темперамент із вкрапленнями флегматизму, схильність до розпусти, не позбавлену пуританських рис і поміркованості у ставленні до протилежної статі, підвищену агресивність і деяку апатичність, високу інтелігентність і духовну обмеженість, консерватизм у смаках і звичку екстравагантно одягатися, прагнення до стабільного сімейного життя і нездатність до тривалого партнерства, схильність до гурманства і байдужість до алкоголю.

Як на мене, все це звучало дещо суперечливо, але обидва астрологи явно дотримувалися з цього приводу іншої думки. «Коли в тебе настане пасивна фаза, то в нього буде, навпаки, активна. І так Ви постійно будете заводити одне одного», — пояснив мені Віктор. І додав: «У вас ідеальні шанси для щасливого кохання. Єдине, що вам загрожує, — це виснаження від надмірних любощів. Але з вашими раціональними складами мислення вам вдасться щасливо цього уникнути». Це не могло не викликати у нас із Віталіком взаємного зацікавлення одне одним. Наступної ж п'ятниці Віталік подзвонив мені, і ми домовилися про зустріч.

Так почалося це кохання, у якому відразу ж виявилися наші «раціональні склади мислення». Протягом перших же тижнів нашого знайомства у нас виробився неписаний графік, згідно з яким Віталік дзвонив мені щодня рівно о 20.01 і ми розмовляли про події дня рівно до 21.01, щосуботи і щонеділі ми пунктуально зустрічалися о 16.02 на кінцевій зупинці трамвая № 3 біля Галицького ринку, здійснювали прогулянку міським парком під назвою «Погулянка» і рівно о 18.03 приходили до Віталіка в гості. Мама частувала нас чаєм із домашнім пирогом, ми усамітнювалися у Віталіковій кімнаті і протягом найближчих чотирьох годин, до 22.04, слухали альбом «Стіна» групи «Пінк Флойд», грали в шахи, спілкувалися або дивилися телевізор. Потім Віталік відпроваджував мене додому. Зміни в цьому раз і назавжди усталеному розпорядку відбувалися тільки тоді, коли у Віталіка була відпустка або коли траплялося щось несподіване. За весь час нашого знайомства він лише двічі подзвонив мені о 20.23. Одного разу в місті не було світла, і Віталік спізнився, бо змушений був іти з роботи пішки. Наступного разу спершу подзвонила його мама і сказала, що до Віталіка щойно викликали «швидку», бо у нього виявлено сильне харчове отруєння. Часом наші вечірні розмови могли не відбутися взагалі, але так бувало тільки тоді, коли я надто пізно приходила додому, а Віталік рано лягав спати перед наступним трудовим днем.

Віталік належав до того типу людей, розповідаючи про яких, кортить вжити фразу «нічого особливого», але вживати таку фразу не варто, бо насправді в кожній людині є щось особливе.

Віталік одягався «пристойно», думав «як належиться» і нічим не виділявся з натовпу, але бували моменти, коли в його очах світилося щось зовсім інше, неподібне до щоденного, сонного і трохи зверхнього виразу. Тоді ми брали скейт і йшли на Кайзервальд, Віталік ставив мене поряд із собою на дошку, і ми спускалися згори, знову піднімалися, і знову спускалися. Часто це траплялося в дощ, довкола не було ні душі, поодинокі перехожі підтюпцем бігли до найближчої трамвайної зупинки, прагнули заховатися куди-небудь, під якийсь дах, залишитися сухими, втекти від цих пронизливих і холодних крапель. А нам було байдуже, ми роззувалися, якщо це було влітку, або просто не звертали уваги, якщо це траплялося восени, і продовжували ігнорувати цей дощ, цих зляканих перехожих. Ніщо не могло завадити нам досягнути апогею у цьому відчутті свободи, безпричинної радості і ще чогось майже невловного, що я для себе називала тоді «відчуттям польоту».

Люди поділялися для мене на тих, хто був здатен на це відчуття, і тих, кому ніколи не пощастило побувати в такому стані. «Відчуття польоту» не піддається якомусь конкретному визначенню. Це безпричинний стан, який може охопити тебе просто посеред вулиці, у черзі за морозивом, ковбасою, квитком на потяг чи в чеканні тролейбуса. І хочеться кинути все на світі, видертися на дах старого будинку в центрі міста, звісити ноги донизу і сидіти, годинами спостерігаючи, як там унизу нічого не відбувається. Або раптове і нічим не вмотивоване бажання скупатися в міському фонтані, подарувати комусь малознайомому букет підсніжників чи конвалій, утекти з переповненого гостями свого ж дня народження і годинами блукати в парку, збираючи опале листя або зриваючи його ще зеленим із кущів і подрібнюючи в руках, вкриваючи пальці товстим шаром липкого зеленого соку. Або намагання потрапити в чийсь слід на снігу, стати ногою саме туди, залишити після себе точнісінько такий самий відбиток, як хтось, хто пройшов тут раніше, або зовсім божевільне бажання посеред зими намалювати собі на обличчі жовтим олівцем веснянки, одягнути шкарпетки різного кольору чи проходити всю зиму в шалику кольору жилетів, у яких ремонтують трамвайну колію. Мені здавалося, що, попри всю свою розсудливість, передбачливість і запрограмованість («Програмістами стають люди, які прагнуть влади над усім світом», — казав Віталік), у ньому було це відчуття польоту, принаймні часом мені здавалося, що воно з'являється, або майже з'явилося — чи готове от-от з'явитися.