Нічні пастухи буття

***

Вікторові Морозову

Минаючи мов сон або старе кіно, ідуть легкі дощі всесвітньої печалі. Кружляє чорний диск і пахне свіжим чаєм, і світиться у ніч одним-одне вікно. Це шурхотіння слів і втомлених речей, ці жести, що ростуть і тануть неквапливо, утворюють на мить дорогоцінне шкливо, в той час, коли усе, без сумніву, тече. І, може, саме так збувається «т е п е р», — у снах або дощах, поезіях чи кінах, у мандрах по чужих та рідних українах, у всьому, що собі народжує  т е б е. *** Я знаю, що вже зріє у мені Троянда чорна, наче та черниця. Вона зійде рум'янцями на лицях, Розтане у ласкавому вогні. Але не попіл, тільки ранній сніг Лягатиме на пагорби столиці, Кричатиме тривожно сіра птиця В безлюдній світанковій тишині. Мій перевізник мовчки відштовхнеться Від берега, що диким зостається, Плюндруючи святі дари богів; Не витримаю, ще раз озирнуся, Та за густими лавами снігів Нічого не побачу — й посміхнуся. *** Поглянь на тих, кого бездумна hýlē[2] Взяла одного разу у полон, На цей похмурий, виснажений сон Душі й самозакоханого тіла. Їм сниться, що попереду могила, Буття землею, гробаками, тлом; Закутавшись у червінь папілом, Танцюють і брунькуються щосили. Анальфабет, месія та пророк Ведуть розмову про останній строк, За пляшкою в прокуреному лігві, Не вміючи узяти інший тон, Яким говорять з нами зорі стиглі бо щойнопрочитаний «Федон». *** Слова і речі, вечір і сова, Цитрина пахне, чай парує свіжий, Цей тихий грудень, ці поля безсніжні — Немов душа, праюна і жива. Усе намарно. Отже, так бува: Покинувши Господень дім поспішно, Ми сміло падаєм у прірву ніжну, Гадаючи, що це потрібно вам. Але, брудну і дику вчувши мову, Побачивши, що ви готові знову Дитину й ангела безжурного звести, — Вертаємо з одвічного Содому, Який уже нікому не спасти, До навстежи одчиненого дому. *** Село в снігах і пес побіля ніг, Ранкова тиша соняшного грудня; Ти грав стару мелодію на лютні, Тепер стомився і відклав її. Пісні, які ти чув колись у сні, Забулися, зоднаковіли в буднях, Легке хлоп'яче серце стало трудним, А очі — недовірливі й сумні. Невже це ти? Невже тепер довіку Оцього недоріку і каліку Тягатимеш понуро на плечах? Устань і вийди: Сніг і Сестри Сосни Летять у круговерті суголосній, Тобі, живому, вказуючи шлях. *** Від смерті у воді ти заховався в крихітній і білосніжній мушлі; тут є вікно, вино і плити, а навесні дозволено закласти квітник і виростити там гліцинії або кулясті блискавки. Минуло дві зими. Улітку ти досліджував семантику пелюсток, і фоліанти францисканців, і дощі. І все подвір'я заслала золота стружка, і катастрофічно бракувало паперу, і ти зважився поїхати до старовинного міста, — з перукарнями, ратушею, залізницею. Дрогобич. Дрогобич, треба набрати повні плюца липневого повітря — і пірнути, ти ж чуєш, це Дрогобич, ненадовго, на короткий час. …Ти вже піднімався на поверхню, ти бачив годинника ратуші навпроти своїх очей, а хрести собору — внизу; ти не заховався від смерті у воді, і ще й донині плавно опускаєшся на дно самого неба. Два вірші,які довший час вважалися втраченими, проте їх зберіг Юрко СаєнкоІ Забутий присмак валідолу і краплі крові вправно летять — уже сніжинками — додолу д о д о м у палаючі ясла — хлів золотий зелена — гірка рана — ріка д о д о м у смерть — без початку — і без кінця непрочитані — і вино від якого відмовився ще за життя так само у липні д о д о м у гріхи — багато — багатство самотність — братство айстри — коні мовчання-і-листування д о д о м у і панна — забута ущент — для якої писалися вірші співалися: «авонаавона» — зривалися — сніжні — бездомні д о д о м у ще перестук електрички: порожній тамбур театр — і табір — і ворожіння — за сигарету — забуте і збуте віщування одруження без одужання: примхи: невиспаність: усвідомлення без розуміння збайдужіння забування я  х о ч у  д о д о м у вернуться

2

матерія (гр.)