Страница 144 из 160
— «В домах, на улицах и на полях песен не петь…»
I ще:
— «Не плясать, руками не плескать, в ладони не бить! И игр не слушать!»
I далі:
— «На свадьбах песен не петь, не играть — глумотворцам, органникам, смехотворцам, гусельникам, песельникам…»
Та й «на святках в бесовское сонмище не сходиться, игр бесовских не играть, песен не петь, загадок не загадывать, небылых сказов не сказывать, смехотворением душ своих не губить…»
Заборонялося занапащати душі свої ще й гулянням у карти чи в шахи, та й на орелях гойдаючись, та й машкари скомороші накладаючи, з гуслями, бубнами, зурнами, домрами, волинками та гудками ходячи…
За непослух («ослушников») на перший раз «бить батоги».
На другий — також батогами, тобто киями — по-нашому.
А на третій — «ссылать в украйные городы», тобто кудись на північ, а то й до Сибіру, звідкіль ніхто й ніколи живим назад не повертався…
I наш Омелько згадав, як бачив на тому березі Москви-ріки тріскуче вогнище, де государеві стрільці, ламаючи, палили «гусли и все подобные гудебные сосуды», і зрозумів тепер: чому й навіщо…
— То мовчите? — скрушно зітхнувши, спитав Омелян.
— Мовчимо, — кивнули челядники.
— А сам пресвітлий цар потаємно завів, кажуть, якісь там потішні палати, — почав Шумило Жданов пошепки, озираючись на тонкі нестругані двері своєї халупи. — Домрачеї там у нього. I скоморохи, люди казали, по канату ходять. Заморські ігреці — на флейтах, на віолах, цитрах…
Арінушка спитала:
— А на Вкраїні… співають?..
— Співаемо. I плачемо, — гірко посміхнувся Омелько. — Горять міста і села. Ллється людська кров. I зрада там, у нас, на берегах Дніпра. I панщина… і злидні!
Омелян розповідав щирим московітам — і про всі ті лиха, які знову спостигли Україну, і про знущання шляхти (і своєї, і польської), котра також — і українське слово, і козацьку пісню, і віру православну, все нехтує й паплюжить, топче, людей обертаючи на сіре бидло…
— Як от і в нас… — зітхнув Шумило Жданов.
— I все-таки співаєте? — в котрий уже раз питала невгамовна побігаєчка.
— Співаємо. Без пісні жити… краще вмерти!
— Такий народ! — кивнув Шумило Жданов.
— А ви — хіба не такий?! — скипів Омелько. — Одного ж кореня!
13
Коли вже й зовсім посмутились ті славні люди в гончарні в Жданова, щоб розважити їх, Омелько заходився казку баяти, і таку прекумедну, аж забули московити, що чубатий балакає й мовою іншою, не зовсім зрозумілою, незвичною для вуха, бо все ж у казці вони розуміли, і тихий, притлумлений регіт інколи яскрів над вогником, запаленим у їхніх душах прийшлим парубійком, бо іншого вогника в гончарні Жданова не було і не могло й бути: вечорами в Москві світити каганці бідним людям не дозволяли.
Вони гасили й свій тихий регіт, бо й сміятись було боязно в Москві, та й казок казати государ не велів.
Хоч легковажний Омелько не дуже й зважав на заборону, гончар Шумило Жданов міг-таки за тую казку скуштувати добрих батогів, — але й про цю погрозу забули, бо те, що розповідав цей веселий хлопець, щось нове вкладало в душу росіянам, яким хотілося пізнати — що ж за народ живе на берегах Дніпра…
Глек Омелько розповідав прекумедної казки (років через двісті записаної з губи наддніпрянського жебрака — заходом того ж таки академіка Яворницького), а чоловіки, слухаючи, стиха сміялися.
Арінушка тимчасом вийшла, стала біля дверей, наглядала, щоб зненацька не застукав за таким недозволеним ділом, як слухання казки, хтось із царевих посіпак, які нишпорили по всій Москві.
Дослухалась Арінушка до світлої московської ночі.
Щось там своє, невеселе, думала.
Та й казки не чула.
А Омелько розповідав:
— Був собі один чоловік, Хома, а в нього жінка була — хороша-прехороша, а до жінки тієї та ходив полюбовник. Ото раз і прийшов та й став біля причілка Хоминої хати, а собака й загавкав надворі.
Хома лежить на печі без штанів, у просі, та й каже:
— Бреши, бреши, цюцюсю: я в хаті не боюся! А жінка його лежить на подушках та й каже:
— От, чоловіче, який же ти й сміливий!
— Я ще й надвір вийду та крикну.
Та тільки-но вийшов надвір, а полюбовник — шасть у сіни та й сховавсь. А жінка хрьоп дверима та й засунулась…
Хома зоставсь надворі, босий, без штанів, у самій сорочці. А мороз такий, аж тріщить.
Що тут його робити!
Сюди, туди, ніяк не влізе в хату.
«Дай, дума, піду під вікно та й погукаю жінці».
Ото підбігає до вікна та й кричить:
— Жінко, відчини!
А жінка лежить на подушках з полюбовником та й питає:
— Хто там такий?
— Та я ж, Хома твій!
— Цур тобі пек! Мій Хома дома: ось біля боку лежить.
— Що за лиха година! Та й задумався:
«Начебто й моя хата, аж, бач, виходить, не моя… Чи це на мене такеє наслано? Чи це ж мене сатана обморочив? Дай піду та пощитаю хати, чи не знайду своєї…» От і пішов. Та й лічить з краю: — Оце Грицькова хата… оце Стецькова хата… оце кумина… оце Хомина! — та й знову загукав: — Жінко, відчини!
— Хто там такий?
— Та я ж, Хома твій!
— Цур тобі пек! Мій Хома — дома, ось під боком лежить.
— Що за лихо! — та й думає собі: «Це ж мене таки сатана обморочив! Піду знов пощитаю».
Пішов і вп'ять рахує:
— Оце Грицькова хата… оце Стецькова хата… оце кумина… оце Хомина!.. Жінко, відчини!
— Та хто ж там такий?
— Та я ж, Хома твій!
— Мій Хома — дома…
— Оце лихо!
Що тут казати…
«Дай, дума, піду до кума, до Петра, та попрошу його: хай мене до хати до моєї доведе».
От і пішов.
Приступає до хати кума Петра та й кричить:
— Куме, здоров був!
— Здоров! — одвічає спросоння кум. — А хто ти такий?
— Хома, кум твій!
— А-а, то це ти, Хомо?
— Я, куме.
— Чого ж це ти вночі тиняєшся?
— Та чого! Вийшов я з хати та й заблудив, та й тепер ось ніяк не знайду свого двору, то ось і прийшов, щоб ти поміг моєму лихові: вийди-но, спасибі тобі, та й доведи мене до моєї хати…
Той кум Петро вийшов. Дивиться на Хому, а той зовсім роздягнений та ще й без штанів.
— То це ти, куме, босий!
— Та босий…
— Ще й у самій сорочці!
— У самій сорочці…
— А-а, лишенько! Та ти ж отак замерзнеш, поки я тебе доведу.
— Що ж мені робити!
— А от що: сідай мерщій на мене, я тебе довезу.
— Ну й ну!
Сів ото Хома на кума Петра та й поїхали. Добрались вони до Хоминої хати. Кум Петро зараз під вікно та й гука:
— Кумо! Здорова була!
— Здоров був! А що ти таке єсть?
— Я — Петро, кум твій.
— Чого ж тобі треба, куме?
— Та чого! Візьми свого Хому, а то замерзне.
— Що ти, куме! Хома — дома, ось, під боком лежить. Озвись-но, Хомо!
— Хто там такий? — гукнув полюбовник на такий самий голос, як голос Хоми.
Слуха Петро, так-таки, як єсть, голос Хоми.
— А що ж це воно таке сидить на мені?
— Та то ж, куме, сатана! Ось полапай його: якщо волохате, так то — небезпремінно сатана!
Лапнув кум, аж воно — волохате…
Як кинеться ж тоді Петро од вікна, як хокне з себе в сніг того Хому та й давай утікать.
Зоставсь уп'ять Хома — босий, у самій сорочці, на морозі…
…I замовк на хвильку Омелян Глек, бо ж люди реготали, забуваючи про царську заборону сміятися.
14
Трішки помовчавши, Омелечко провадив свою кумедну казку далі:
— …Отож зоставсь уп'ять Хома — в самій сорочці… на морозі… босий.
Стояв-стояв та й пішов у хлів. А в хліві в них лежав бугай. Підібравсь Хома під бугая й заснув.
Ото чуть стало розвиднятись, жінка вже й випустила з хати полюбовника, а сама пішла по двору та й тужить:
— Голівонько ж моя, бідная! Голівонько ж моя, безщасная! Нема ж мого хазяїна та нема ж мого порадничка!
А Хома й виступає з хліва.
— Де це ти був?!
— Хіба ж ти не знаєш — де!? Я вчора до тебе стукав-стукав, а ти….
— Бог з тобою! Я, тебе шукаючи, цілу ніч вибігала — і на двір, і по задвірках, і по вулицях. А тебе наче злидень злизав!