Страница 143 из 160
Питав наш чубатий Омелько роботи і по дворах боярських, але там побоювались наймати неслухняних та непокірливих хохлів; питав роботи і серед людей посадських, і поміж теслярами, бо й те діло трохи тямив, і по водяних млинах понад Яузою питався, аж поки не повів його Корній Шутов до Гончарської слободи — шукати родичів мирославської ковалихи Анни.
Гончарська слобода лежала неподалік од Таганки (де ковалі таганами промишляли), поміж Вшивою гіркою, Москвою-рікою та Земляним валом — край міста, де гніздились ремісники, котрим у роботі потрібен вогонь, бо ж Москва тоді (дерев'яні халупи, доми, тереми, криті гонтом і березовим лубом) страх як терпіла від пожеж. Вогонь вигризав рік у рік чималі кутки столиці, хоч там серед літа палити в печах дозволялось тільки раз на тиждень, і вогню світити не вільно було о пізній порі, але ж горіла та й горіла дерев'яна Москва, наче неспалима свіча перед господом-богом.
Гончаря з України, що привіз од їхньої Анни звісточку, щиро привітали в родині Шумила Жданова, хоч Аннина сестра, Марія, жінка Шумилова померла не так і давно від чуми.
Хата Шумила Жданова стояла крайня, при лузі, в березовому гайку, біля якого весело палахкотіли горна з череп'яним посудом, кахлями та всякими хитромудрими опуклими й барвистими окрасами для чудових чільних стін мурованих будинків города Москви, що про них потім слава йшла на цілий світ.
Прості московити й здавна відомі були, як люди гостинні та привітні, тож парубок знайшов у гончаря Жданова не тільки заробіток, а й притулок, і ласку, і раду. А за кілька днів хазяїн горна і вся його родина достойно оцінили Омелькове гончарське вміння.
Він став ліпити, як навчився в батенька: вази та свічники, горшки й тарелі київські, як у Лаврі їх споконвіку робили, і глечики мальовані, — покупці хапали в Жданова український барвистий посуд, і Шумило бачив, яке щастя накотило до хати, оцей чубатий козак, а за кілька днів уже трішки й розбагатів, бо жилося ж гончарям бозна-як тяжко: треба було віддавати бояринові сливе все, що заробиш, та й податі платити за все — крім неба, — і гончар Шумило Жданов шкодував уже, що нема в нього на відданні дочки або небоги, щоб затримати кмітливого й умілого хохла в Москві назавше.
Була, правда, поміж синами в Шумила Жданова й донечка, та ще ж недоросла, років дванадцяти, Арінушка, вся хутка, легка, поривчаста, як вітер, уся рум'яна, аж вушка рожеві, з кісками, котрі стирчали куди не слід, туди й сюди, а переважно — вперед і вгору, бо ж дівчат межи простолюдом Москви стрижено тоді років до десятьох, — так вони й бігали з покосами від ножиць, — тому, бач, коси ці ще й не виросли, як слід, у тієї Арінушки, — і вся вона була якась — туди й сюди, і он куди, та й рухи її, очі її мерехтячі, невеличкі, і ноги бистрі, все це жило в Арінушки в постійній зміні, в непогамовному русі, аж наче вітер круг неї завихрювався завжди і скрізь: чи то вона пильненько поралась над чимось у батьковій гончарні, чи по зеленому шпоришу сновигала, заганяючи з лугу на ніч курей та качок, чи по місту Омелька водила, чи просто базікала, бо ж язик її, як і все в ній, не знав ніколи впину.
Арінка Шумилова (дочка Шумила Жданова, онука Ждана Дубова і праонука Дуба Гордєєва) швиденько наче прикипіла до Омелька, і вже здавалось їй, що так було завжди, що не кілька днів Омелько тут прожив, а кілька прудких років. Оченята дрібненькими волошками довірливо сяяли проти нього. її чубок білявий, аж білий, наче льонок тіпаний, її голівка, закосичена луговою ромашкою, і вся вона, як та ромашка, чиста і проста — аж чарівна від тої простоти, — вся вона, ця московиточка непосидяча, чортеня, гайсуха якась, а не дівка, побігаєчка легенька, вся вона завмирала: очицями своїми, носиком кирпатеньким, руками проворними дівчинка прагнула — все вміти; вона дивилась на Омелькову роботу, ніби його вміння перехопити хтіла, очей не зводила з розумних рук, коли він розмальовував гуцульським хрещиком, а чи полтавськими квітами глечики та вази; вушка нашорошувала, коли стиха співав пісень козацьких, чумацьких, а то й божественне щось, чи й ту пісню недокінчену, котра осінила його при вступі до міста, на Воробйовій горі… Хоч і співав Омелько якнайтихше, Арінушка не знала, що й діяти з необачним хохлом: хотілося й послухати, але…
Співати в Москві не дозволялось, і всі челядники в гончарні Жданова — пошикували та поцитькували, хоч хотілося й послухати, бо вже розуміли, що бог їм послав неабиякого пісняра.
Коли в перший день — співати йому таки не дали, Омелько, на хвильку одвинувшись від роботи, намагався пройтись по майстерні таким вихилясом та вивертасом, що його насилу вгамували, і він тоді з-за пазухи витяг сопілку й стиха заграв. Біляві та пухнасті, наче в поросяти, вії дванадцятилітньої побігаєчки затремтіли, закліпали, і Арінушка, відчувши, як от-от заплаче, шепнула Омелькові:
— Облиш!
Це єдине слово прозвучало аж надто по-дорослому, мовби старша сестра висловила пересторогу малому халамидникові.
— Облиш, я сказала! — суворо повторила Арінка, ворухнувши гострими кісками.
Омелько не послухався й на цей раз. Пальці бігали по дірочках сопілки. А дрібні волошки очей замерехтіли в дівчиська гнівом, стали більші, синіші, аж іскорками пойнялись, і Арінка сказала:
— Коли почує хто чужий, буде біда.
— Дарма! — з досадою повів плечем Омелько, від уст не відриваючи сопілки, своєї розради в далекій дорозі.
Не тямлячи — що робить, Арінушка вихопила Омелькові з рук його сопілку і зненацька… розламала її на два нерівні шматки.
12
— Орино! — задрижавши, люто скрикнув Омелян Глек і, наче його черконув хтось косою по ногах, схилився на гончарську лавицю, зіперся на верхняк, і майнули в голові думки хуткою чередою: і Мирослав згадався, і війна, і батенько з Лукією, і панна Подолянка, і старий Варфоломей, і розрада з цією сопілкою в довгій дорозі, в полях та лісах Росії, поки добирався Омелян до Москви…
— Навіщо ти? — стиха спитав перегодом у переляканої дівчинки.
— Я зроблю тобі таку ж саму, — прошепотіла вона, витираючи сльози.
— Не зумієш…
— Зроблю!
Омелько не відповів, а дівчинка жадала його слова, його гніву, такого ж лютого, що зараз вирвався безтямним покриком: «Орино!», коли вчув, як хруснуло калинове дерево, коли щось хруснуло в ту ж мить у нього в серці, бо згадав чи жартівливе, а чи й правдиве слово старого жебрака, що оця його сопілка — зачарована…
Забравши з рук Арінушки уламки, він бережно сховав їх за пазуху, нічого не сказав навіть не глянув на побігаєчку, сердитий і збентежений, а їй же хотілося, щоб накричав, щоб ударив, — нехай! — тільки б не одвертався так байдуже, — і гайсуха знов прошепотіла ті самі слова:
— Зроблю таку ж…
— Спробуй, — погодився Омелько, бо йому вже стало шкода малої пустухи. — Гралася б тільки! — буркнув він.
— Від Сибіру вона тебе порятувала, — сказав Шумило Жданов.
Дівчинка мовчала, тільки очиці мерехтіли синім проворним вогнем та кіски ворушились, як од вітру.
— Ніколи не повірю, — заговорив Омелько, — щоб за сопілку, за пісню — в Сибір! Дурниці!
Ніхто йому не відповів.
— Це ж діло боже — пісня, — провадив далі Омелян, але його ніби ніхто й не слухав, і він балакав начебто сам із собою. — I птиці небесні співають во славу господню. I люди його прославляють — у пісні ж! Хто ж може заказати боже діло? Пісню?!
— Государ, — збентежено відповіла Арінка.
— Государ чи бояри?
— Государ, — зітхнув Шумило Жданов.
— Заборонив руським людям співати?
— Заборонив. Государ.
I мала Арінушка, і тії мужики та хлопці, чорна челядь, що працювали в гончарні в Жданова, та й сам Шумило, руська широка душа, розповідали Омелькові про царську грамоту, видану за десяток років перед тим, а потім не раз і потверджувану, царський беззаперечний наказ, котрий читано тоді по церквах і соборах і по торжках повсюдно — в містах і волостях Росії, у станах і погостах, — про грамоту, що в ній молодий государ, облудно навчений попами, веліти зволив: