Страница 135 из 160
Тріпочучи четвірними крилятами, вони й справді наче наганяли сон, і алхімік, надлюдським зусиллям підвівшись, сказав Потребі:
— Дайте руку…
I вони з дитям поплентали до Мирослава.
26
А в Мирославі коїлись такі події, що з них варто було б самому Козакові пореготати досхочу, бо сталось того дня на полі бою, хоч і не записане борзописцями та істориками на скрижалі перемог, — сталося те, що сталось: цілком певно передбачаючи саме такий хід подій, Козак спокійно облишив того дня обложене ворогом місто та й подався з Іваненком шукати покладів заліза, а потім кинувся й далі ловити вітця Флоріана з викраденою панною Яриною.
А сталось того дня таке… — хоч ви, прозорливий читачу вже й самі, видно, збагнули, що там сталось…
Рушили однокрилівці в наступ, але… але наступати не змогли.
От і все.
Кислички та мочені яблука, що ними подруги рябенької Химочки частували в жаркий день, заради вгамування спраги, всіх жовтожупанників, рейтарів, угрів, татар і ляхів, а котрась із них спромоглася вгостити й самого Гордія Пихатого, — оті кислички та мочені яблука, одержані з прекрасних ручок, здались бравим гетьманцям вельми солодкими (,як і всяке яблуко, одержане з Євиних рук!). Але ж сила проносного льонку чи александрійського листу, чи ще чогось, такого ж невблаганного й невідворотного, як сама доля, сила зілля, що ним були затруєні кислички (а був то не ревень, і не жостір, і не сабур, а наче все це разом узяте, якась віденська, а чи й циганська штука, над котрою поворожили, крім Мар'янки, ще й Іванов з Козаком), — сила проносного буває часом дужча й за саму долю, дужча за владу світську та духовну, дужча за всі поклики до бою, від яких би високих воєначальників вони не йшли, бо ж немає в світі сили — над рицину чи гірку сіль (гордість старої Англії!), бо ж владного впливу проносного не переможуть — ні свідома дисципліна, ні начальницький наказ чи окрик!
Одним словом, наступ однокрилівців, що на нього гетьман Пихатий покладав крилаті надії, розпочавшись у призначений час, тривав не дуже й довго, не дуже й певно, бо в животах однокрилівців уже клекотів неспокій, що будив і неспокій душі, — а коли нараз приспічило десяткам, а потім сотням, а потім і тисячам вояків, вони миттю перестали бути вояками.
Але саме тут потрібен був Козак Мамай.
Так, так!
Бо ж долиняни, затуляючи носи, лупцювали гетьманців нещадно і трупу наклали гори, але наступ тривав недовго, бо ні в отця Мелхиседека, ні в Михайлика, ні в того бабича, сотника Хіврі, ні в інших воєначальників — надовго не стало снаги витримувати сморід, який поплив над полем бою, і оборонці міста Мирослава, мавши змогу — витнути нападників до ноги, не змогли дійти до конечної перемоги, — бо, й справді-таки, задля того діла потрібна була сила духу самого Козака Мамая.
Молоденький сотник, правда, попервах, не знавши підступних заходів Козака та циганочки, Михайлик був думав, грішним ділом, що то — від перепуду в однокрилівців об'явилась така весела хворість і що то він є такий уже грізний сотник що від страху перед ним — ось так навіть ведмежа напусть напустилася на однокрилівців, і він попервах тримався досить браво, але… не витерпів-таки смороду.
Не витривав і владика мирославський.
Не стерпіли й інші воєначальники долинян.
I наступ припинився.
Бій, правда, скінчився й так значною перемогою, і Михайлик, трішки вже повіривши в свій ратний талан, повертався з матінкою додому, коли добре звечоріло, і, ненароком сильно здивувавши матінку, зупинився біля шинку Чужої Молодиці, бо, вперше в житті, від почуття власної сили, а може, ще й від тих пахощів, що линули, як йому здавалося, й сюди, молодому сотникові — скортіло притьмом хильнути добру чарку.
До чарки, правда, діло не дійшло.
27
А не дійшло до чарки тільки тому, що сам Михайлик не дійшов до веселого шинквасу Насті Певної.
Перед шинком, під причілком, у затишку сидів, після бою спочиваючи, немалий гурт мирославців, добре вже впевнених, що вражені бігункою вороги до наступного дня на обложене місто напасти не спроможуться, і слухали оборонці Долини, як бравий француз-запорожець Пилип-з-Конопель читає Бопланову книгу «Опис України», перекладаючи з французької мови сторінку за сторінкою, де були і описи святого Києва, його храмів, його неперевершеної Софії, де уяву француза вразили славнозвісні мозаїки, його Лаври, його домініканських та бернардинських монастирів, його «університету чи академії», його (аж трьох!) красивих вулиць…
Всі чуйно слухали Пилипове читання, — ніде анішелесь! — бо ж цікаво було знати, що думає про Україну незнаний їм чужинець, рідний дядечко оцього Пилипа, до котрого серця людей привертались так легко і хутко…
— «Кажучи про відвагу козаків, — читав Філіпп, — не зайвим буде сказати і про їхні звичаї та заняття. Відомо, що серед них є взагалі люди — досвідчені в усякім реместві… Вони є майстри готувати селітру, якої чимало видобувають у тому краю, і роблять з неї прехороший порох… Місцеві жителі, всі без винятку, незалежно від статі, віку й майна, намагаються перевершити одне одного в пиятиці та гульбі, і немає іншого християнського народу, котрий так мало дбав би про завтрашній день…»
— Оце збрехав твій дядечко! — ображено озвався хтось із гурту.
— А коли не збрехав? — спитав хтось інший.
— Коли так уже про нас пишуть, то випиймо ж! — докинули з іншого боку.
I по руках пішли михайлики та коряки, хоч горілки в шинку Насті Певної через війну вже не стало, і пили — хто воду, а хто й молоко, про що свідчив і новий напис над дверима шинку: «Птиче молоко».
Отож, перехиливши по кухлятку молока чи сироватки і звикнувши — в цій хаті п'яніти від будь-чого рідкого, Пилипові слухачі знов просили француза далі читати «Опис України».
— «Проте, правду кажучи, — читав Пилип-з-Конопель, — усі вони здібні до всякого роду занять… Трапляються також і люди з вищим рівнем розумового розвитку, ніж уся маса, але й загалом вони досить розвинені, хоч і вся їхня діяльність спрямована лише на те, що корисно та конче потрібно, переважно в сільському житті.
Родючість грунту приносить жителям хліба в такому достатку, що частенько вони не знають, куди його й подіти… звідси приходять і їхні лінощі…»
— Ого! — буркнув котрийсь із слухачів.
— «…Лінощі, через які вони беруться до роботи лише за конечної скрути, коли не мають за що купити все, їм потрібне… Вони вдовольняються найменшим, було б тільки їсти й пити…»
— I ловко ж бреше твій дядечко! — вставив хтось із слухачів.
— Не заважай брехати! — начальницьким голосом, як те й належить сотникові, покрикнув Михайлик. I попросив Пилипа: — Далі ж, далі!
I Пилип-з-Конопель читав далі:
— «Козаки є віри християнської, яку звуть руською, вони шанують усі свята й додержують постів… Зате, мені здається, немає в світі народу, котрий зрівнявся б із ними здатністю до перехиляння чарки, бо ж не встигнуть вони протверезитися, як починають дудлити знов…»
— Оце так-так! — в котрий уже раз не втерпів хтось із слухачів.
А хтось додав:
— Треба й справді-таки хильнути.
— Щоб недаром про нас таке казали! Та й знову пили… молоко.
I п'яніли.
28
— Читай-но! — знову звелів пан сотник. I француз-запорожець читав і читав:
— «А втім, так буває тільки вільного та мирного часу, але під час війни або тоді, коли вони лаштуються до якого-небудь походу, тоді тверезість між ними цілковита…»
— Що правда, то правда, — зітхнула Явдоха.
— Помовчте, мамо, хоч би тут! — стиха буркнув пан сотник, і неньці довелось послухатись, бо ж сотник — то все-таки сотник!
А Філіпп читав далі:
— «Козаки суть кмітливі та розумом проникливі, додумливі та щедрі, не прагнуть великого багатства, але найвищу ціну кладуть своїй свободі, що без неї життя для них є неможливе; це — головна причина, котра спонукує до бунтів і повстань супроти місцевих вельмож, коли ті починають їх утискувати, то зрідка ж проходить більше семи чи восьми років від повстання до повстання…»