Страница 134 из 160
— I дурний… — обняв його Козак за плечі.
— Та я ж це відчуваю й сам. Щоранку, прокидаючись, добре розумію, що я — дурень… — і вчений муж озирнувся довкола, по зелених лугах.
Скучивши в своїй таємничій майстерні без людського товариства, бо ж довгий час ні з ким, опріч Куми своєї, сови премудрої, Іваненко не розмовляв і сонця-світу не бачив, тепер, чалапаючи по болотах з Козаком Мамаєм, радів і пташкам, і квітам, і свіжому вітрові, та й набалакатись не міг… Він розповідав Козакові всячину — і про свої мандри по Німеччині, по алхімічних кишлах, і про кумедні бурсацькі пригоди, коли ще вчився. в Києві, розповідав і про Москву, де він прожив дитинство.
Смикнувши себе за вухо, в якім вигравала проти сонця зо лота серга, Козак Мамай здивовано спитав:
— То ти — москаль?
— Москаль, Козаче.
— Чому ж — Іваненко?
— Тут прозвали Іваненком. А там, бач, я був — син Іванов.
— Чого ж тебе чорти загнали так далеко?
— Слухай лишень! — і алхімік хотів був розпочати предовгу повість свого химерного життя, аж Мамай зненацька обернувся, прислухався до чогось непевного — там десь, позаду, бо причулося, буцім хтось покликав його на ймення.
— Гукає хтось, — пошепки мовив Козак.
— Хто тут може гукати! — відмахнувся алхімік. — Ніде ж ні живої душі.
— Стривай! — і Козак завмер.
— Мамаю! — покликало щось кволим старечим голосом, і Мамай, продершись поміж вільшиною, що густо росла тут, як і скрізь по болотах, побачив під кущем знеможеного цехмайстра жебраків, діда Копистку.
— Чого це ви тут, Варфоломею? — скрикнув Козак, підбігаючи до старого.
— Подолянку… вкрадено! — мовив Копистка, насилу ворушачи язиком.
— Хто вкрав? — спитав Мамай, і вогнисті кола застрибали перед очима, хоч і не була йому Подоляночка — ані сестрою, ні коханою, ані ким, а тільки дівчиною, котру любили й поважали добрі люди всієї Долини, дівчиною, про яку вже й казки розповідали чи не по всій Наддніпрянщині, бо слава пішла вже всюди — про її поневіряння по Європі, про її втечу, про її хоробрість, про її красу. — Хто вкрав? — повторив запитання Мамай, бо Копистка закашлявся і не зразу міг відповісти.
— Монах! — нарешті здобувся на слово старий жебрак. — Домініканець… отець Флоріан. Я впізнав його. Він приїздив колись до нашого монастиря — поглянути, як тут шануються вітці-домініканці.
— Де ж панночка?
— Поперли… он туди.
— Скільки ж було їх?
— 3 домініканцем… шестеро, — I Варфоломей, що вже| довгу часину біг за викрадачами назирці, був спробував підвестися з купини, щоб показати путь, знову звалився під вільховий кущ. — Я ось… трішки…
— Лежіть! — звелів Козак і знову спитав. — Пішли куди?
— Ген… ледве помітна стежечка.
— Бачу! — буркнув Мамай, кивнувши Іваненкові: — Біжімо!
Довго довелось би розповідати, як вони мчали по болоту, як наздогнали харцизяк-однокрилівців, як затіяли вдвох з Іваненком смертельну бійку проти всіх, — проти п'ятьох, правда, а не проти шістьох, бо ж отець Флоріан кудись уже зник разом із викраденою панною Кармелою.
Ех!.. 3 однією шаблею на двох, бо Іваненко-Іванов, звісна річ, був безоружний, вони наскочили на жовтожупанників, і хтозна, чим скінчилась би сутичка, коли б не прийшла Мамаєві з алхіміком несподівана підмога.
25
Мамай і не помітив, коли виник біля нього старий приятель, Дмитро Потреба, як рвонувся в бій переодягнений за рейтара Прудивус, коли з'явився і Мамаїв довічний друг та супутник, Песик Ложка.
Козак зауважив тільки, як один з однокрилівців, що насідали на нього, нараз дико зойкнув, закрутився на місці, намагаючись одірвати від свого товстого заду якусь нечисту силу, котра зненацька вчепилась у м'яке зубами.
Коли Мамай пірнув шаблюкою того нещасного, Ложечка вчепився ззаду в другого жовтожупанника, а коли й цей поліг від Тимошевої шаблі, то — в третього, а четвертому, що з ним рубався, поклавши дитину, Потреба, вже скочив на спину, а п'ятому вчепився в литку, і скоро всі п'ятеро харцизяк підпливали власною кров'ю, а душі їхні десь там уже летіли до пекла чи, може, й до раю, того не відаючи, що райські врата, з вини святого Петра, — на замку.
Трохи осторонь лежав — у землю носом і пан алхімік. Кров цебеніла йому з голови, і зразу навіть не можна було зрозуміти — живий він, уже вмер, чи саме конає.
— Поранили Іваненка! — скрикнув Мамай і кинувся до Іванова.
— Поранили? Мене? — неуважно перепитав алхімік і втратив свідомість.
Мамай зірвав кілька корінців гладушника, що на нім уже сяяли ясножовті квіти, вичавив жовто-червоний сік із його брунатних корінців та й змастив чималу подряпину на скроні в алхіміка й зав'язав її шматочком полотна, видраного з пелени сорочки. Та з Іваненком, видно, діялося чудне щось, і Козак поспитав:
— Ти встати не можеш, Іване?
Алхімік промимрив:
— Лягай-но й ти…
— Здурів?І
— Поглянь лишень!
— Не бачу я нічого.
— Аж ось…
— Земля й земля, — розсердився характерник.
— Залізо!
— Де ж воно?
— Диви! — і алхімік, Іванов-Іваненко, розгрібаючи вогку, вкриту буйною травою землю, жовтим нігтем тицяв у зернята й кружальця, схожі на дрібнісінькі шеляги, чорні, руді чи іржаво-червоні, суцільні й шпаристі. — Болотна руда! — задихаючись, скрикнув він, і бліде його обличчя взялось червоними плямами. Він копав рукою вглиб, а там усе більше траплялось тих кружалець, вже й завглибшки з лікоть вирив дучку, а все витягав червоні й жовті шеляги та квасолини. — Бачиш тепер?
— Скільки в цій руді заліза? — спитав Мамай заклопотано.
— На половину — половина.
— Слава богу!
Коли Прудивус і Потреба теж посхилялись над знахідкою алхіміка, на руках у старого заплакало немовля, і це протверезило всіх, хоч вони й роздивлялись на тую руду — якусь там хвилинку, не більше.
Козак Мамай здивовано поглянув на дитя й мерщій захапався бігти далі, щоб навік не втратити слід Подолянки, бо панна Ярина з домініканцем, певна річ, мали ж бути ще десь тут, поблизу, серед мочарів та боліт.
— Ти підеш зі мною, — кивнув Мамай лицедієві. — А ти, Іване, місцину затям та й назад, до Мирослава: приведеш сюди копачів. Ви, Потребо, вертайтеся з нами.
— Дитину ж до міста комусь треба нести! — кивнув на колишнього запорожця Тиміш.
— Дитину? — і Козак Мамай спитав: — Чия це? — і, заклопотаний продовженням погоні, відповіді не чекавши, порадив: — Дитинку віддайте алхімікові! Ти однесеш, Іваненку…
Потреба й хотів уже був доручити малятко Іванову, але той звівся від землі, і всі побачили, що його сорочка скривавлена, що кров цебенить з рукава.
— Таки поранили? — стурбовано спитав Мамай. Іваненко промовчав, але в ту ж мить захитався і мало не впав.
Його ледве встиг підхопити Прудивус.
— Куди йому з дитиною! — промимрив спудей.
— 3 Іваненком зоставайтесь ви, Потребо: сюди приведіть по руду мирославців! — і попросив: — Не баріться.
— Дитина ж! — кивнув на свою ношу дід Потреба.
— Залізо ж! — кивнув на розриту дучку Іванов-Іваненко.
— Дійдете? — стурбовано спитав Козак.
— Треба дійти, — відповів алхімік.
— Не бійся, Іваненку: рана не страшна…
— Я не боягуз, — просто, без хизування сказав Іванов. — Бо ж навіть задля того, щоб бути страхополохом, потрібна гаряча кров. А в мене вже… — і він, сивий, змахнув рукою.
— Знаю, знаю, — з повагою поглянув на алхіміка Козак Мамай і спитав: — Без мого Ложки дорогу знайдете?
— Знайдемо, — ледве промовив Іваненко, бо його вже гойдало: від болю, від утрати крові, від турботи про найдорожчий скарб, щойно знайдений у цьому болоті.
— То рушили! — кивнув Козак Мамай лицедієві з Ложкою, і за яку мить вони, поспішаючи навздогін за хапуном, що викрав панну Ярину, зникли вони в заростях вільхи, щезли так тихо, наче їх тут і не було.
Тільки перед очима у Іваненка, немовби вві сні, тріпотіли крильцями густо-сині болотяні бабки, такі чудові та мерехтливі, як це тільки й може бути вві сні.