Страница 132 из 160
А вона ж, вона, ще не вірячи в свою смерть, вона вже прощалася з життям, і прощалась не вперше, бо ж бачила Ярина на своїм недовгім віку вже немало.
3 кущами калини прощалася, що поміж ними навпростець, обриваючи цвіт, далі та далі пробивались харцизи.
Прощалася навіки з Україною, бо ж десь попереду вже бовваніли в її у, яві смирні голуби на плацах Рима.
Смирні голуби і лагідні домініканці з інквізиції.
Вона вже прощалась і з тим осоружним нахабою, з голодранцем Михайликом, з отим синочком маминим, з отим селюком навіженим, — хоч він уже здавався їй милішим над життя, яке вона тепер напевне мала втратити: один із жовтожупанників, коли довелось на драговині притишити крок, схилився їй до самого обличчя й прошепотів по-італійському: «Це знову я, панно Кармело! Не лякайтесь…» і вона впізнала вітця Флоріана, каноніка, домініканця, котрий опікувався нею вже багато літ.
— Ми тебе врятуємо, і бог нам допоможе! — прошепотів канонік, помацав панні спітнілий лоб, і від того холодного дотику її аж затрусило.
А отець Флоріан наказав жовтожупанникам по-українському:
— Кваптеся, хлопи! Мерщій! Вона розуміла: превелебний отець Флоріан поспішає не тільки тому, що боїться погоні, — святому вітцеві кортіло притьмом побалакати з нею, заки передасть до інквізиції, до хватких рук молоденького і вродливого кардинала Леодегара Борджіа, котрий колись у Римі, правда — за інших обставин, наговорив Кармелі купу компліментів, аж розсідаючися в солодких словах з приводу її неземної краси тілесної, яка живитись повинна красою душі, — а потім застеріг: за невірність Ватіканові — щонайлютіша смерть!
— Борше, проклятущі пси! — люто поганяв жовтожупанників отець Флоріан. А до Кармели ласкаво казав: — Вельмиповажний пан Ван Дорн, шукаючи тебе, моя доню, вже витратив десятки, а то й сотні тисяч гульденів. I я вельми рад, недостойний, що мені нарешті пощастило… — і преподобний Флоріан брехав та й брехав.
Оцю ж бо зрадницю найсвятішого престолу зараз тягли кудись — не задля того вже, щоб з нею панькатися, як було колись, щоб тримати по кляшторах, щоб вихваляти її вроду чи віддати за якого-небудь товстозадого голландця, банкіра, негоціанта, котрий мав препохвальний намір загарбати багатства й землі України. Розуміла це й сама панночка, Ярина, але смерть, що її вона, по молодості літ, ще не могла збагнути, навіть смерть була для неї краща за життя, яке їй стільки років рихтували вітці-домініканці, за осоругу зрадниці свого народу…
— Весілля з Дорном незабаром справимо, — знову схилившись до панни, на ходу, лагідно говорив канонік, уже витягши їй з рота шовкову хусточку, бо серед цих непролазних боліт Кармела могла й кричати, бо все одно ж — ніхто її тут не почув би. — Весілля, дитя моє! Ін номіне патріс…
— На тортурній колоді? — зухвало запитала Подолянка. — На вогнищі? В катівні?
I далі вже мовчала.
Життя могло увірватись небавом, бо ж престол намісника святого Петра — невірності та відступу не дарував нікому, і панні Ярині не хотілось свої останні години марнувати на балаканину з Флоріаном.
Їй боляче було від рук отих харцизів, перед очима все йшло обертом, вона заплющувалась і сливе втрачала вже тяму, і їй усе ввижалося та мерехтіло щось вогнисте…
Полум'я пожару?
Малинові стяги оборонців Мирослава?
Чи пурпурова мантія молодого ватіканського кардинала [Леодегара Борджіа?
Чи знову кров?
Ні, ні!
…То жаріли квіти.
Багряніли.
Жевріли.
Не маки в полі, не дикі півонії в лісі, не троянди в саду вітця Мелхиседека.
То були голландські гвоздики й тюльпани — на квітникарських ринках Амстердама.
Величенними купами. Зрізані. Лежали квіти.
Мокрі від недавнього дрібного дощу.
Такі прикро-червоні, аж боляче було дивитись. Аж кортіло заплющитись. Аж хотілося звідти втекти.
Величезні купи червоних квітів лиховісно височіли, наче обмиті теплою кров'ю мури… без жодного проблиску іншої барви…,як та кардиналова мантія, самий тільки пурпур, що від нього довго червоніло в очах, бо вулиці яскріли од квітів: аж яріла вода в амстердамських каналах, аж очі міських зли дарів, повсякденно голодних людей, набрякали від крові.
Вона їх там бачила всюди, голодних, хоч і не відала, звісно, що в Голландії квітів — більше, ніж хліба, бо вже й тоді владали там черевані, бо вже й тоді робітники мануфактур, дрібні ремісники, голодні хлібороби та квітникарі — проливали свою кров за шматок хліба, а дуки-срібляники гарбали багатства Сходу — ціною крові, що лилась в Індонезії та в Індії розбійницькими заходами торговельних компаній, які вже обплутували тоді цілісінький світ.
Лилася кров і на Вкраїні…
Землі Азії, Африки та Америки були далеко. Вкраїна ж лежала близенько, така ж багата і приваблива, а й досі не приборкана. Обшарпана, але вільнолюбива. Сплюндрована, а не скорена.
Багато літ лилася кров України: не одна душечка в боях загинула, а чи в полон пішла, та не ставала на коліна схизматська сторона, яку знову тепер Ватікан спитувався зневолити руками українців-зрадників, руками найманих вояків, руками короля польського, руками хана кримського. — на догоду негоціантам та банкірам Європи, що нетерпляче дожидали завершення однокрилівської авантюри, котра мала віддати їм до рук — споконвіку славні багатствами землі України…
…Подоляночка, знемагаючи від страху та болю, від муки душевної, намагалась одвести від себе ману, оті амстердамські гвоздики, що їй у маренні вже випікали очі, хоч вона, звісно, й не думала в ту прикру мить — ні про Амстердам, ні про банкіра Ван Дорна, ні про мсту святої інквізиції, про мсту, якої либонь одвернуть не могла жодна сила, — їй просто вздрілись, Ярині, в напрузі, червоні квіти, мантія… і кров… — і все в уяві паленіло, гойдалося перед очима, бо ж дівчину жовтожупанні харцизяки тримали, ніби вона їм руки пропікала, держали, наче ковалі — розпечене залізо, і панні було боляче, і, тяму втрачаючи, вона вже прощалася з життям…
Прощай, люба ненько, прощай!
Та неня мовчала. її вже не було в живих…
Прощай, Україно!
Але ж і Вкраїна мовчала, ще не знаючи нової халепи, яка спіткала Подоляночку…
Прощай і ти, дурний Кохайлику, прощай!
22
А сотник про сердешну панночку й не думав, бо в нього саме нав'язалась немила розмова з Явдохою.
Удвох вони поралися в таборі мирославців — коло всяких сотниківських справ, і мама зітхала чомусь, і сама собі щось шепотіла, і несподіванкою мовила:
— Ех, синку, синку!
— Що, мамо?
— Коли б твій батенько живий був…
— Еге ж, коли б!
— Та відшмагав би він тебе — ой-ой! — і ненька, як те й бувало завше, коли гнівалась, зібгала вже зів'ялі губи, наче калитку на ремінчик, дрібнісінькими зморшками і, якесь там діло роблячи, замовкла.
— Ой мамо? — озвався перегодом синок. — Оце ви вже я розгнівались?.. В чім же я винен?
— Не шануєшся, халамиднику! — і, знову помовчавши, докинула: — Десь там ходиш! Га?
Синок мовчав.
— До самого ранку!
Синок винувато похилив голову.
— Та й без мене ж!
— Без вас, мамо, — покірно потвердив Михайлик.
— Ніколи ж у нас такого й не бувало.
— Не бувало ж, мамо, — кивнув синок.
— I що ж воно буде тепер?
— Вже ж якось там буде, — без тіні посмішки відмовив несміюн. — Я ж оце… наче вже й став сотником, ненько. А ви ось так…
Аж матінка відмовила:
— I я ж — про те! — і голос у неї був на ту мить якийсь не материнський, а чужий та холодний. — Сотник, синку, мусить шануватись.
— Сотник, мамо, що схоче, те й робить, — заперечив Михайлик.
— Брешеш, сучий виродку! — гримнула мати. — Всю ніч проволочився десь, прошвендяв, то й думаєш, що ти є цабе! А ти поглянь на те цабе: зморився, зблід, став дурень дурнем, та й верзеш казна-що! Тьху і тьху! Сотник же має бути сотником, а не псотником! Сотник мусить бути завше бравим! А ти?
Пан сотник, похнюпившись, мовчав.
— У сотника ж — усе в сто разів. Од сотні ж! I ума — на цілу сотеньку. I сили — всотеро! I хитрощів! I відваги, і хазяйновитості, і серця, і любові! А в тебе? В тебе?! Яка ж у тебе любов, коли ти покохав гоноровиту панну, а зразу й кислиці розсипав, тільки дістав одкоша, зразу й у гречку стрибнув десь, — яка ж це любов! I пику хтось поколупав тобі. Сотник із битою пикою? Тьху! Хто ж це тебе так відлупцював? Кажи! Та кажи ж!? Знеславив ти свою сиву матір. I себе зганьбив, сучий ти сину, щоб над тобою земля й небо трусились, — зганьбив ти мене, виродку, зганьбив! — і невбачай спитала — тихо й ласкаво, як тільки й може спитати рідна мати, прикро збентежена лихою пригодою: — Та хто ж це тебе ось так віддухопелив? Кажи!