Страница 131 из 160
Коли Кармелу (подоляночку колишню) перевозили в Рим — до одного з кляшторів Ватікану, щоб там надати їй остаточного шліфування, як дорогому діамантові, — чесний лицар Опанас Кучмій, котрому вже довіку, видно, судилося нидіти в неволі, звів подоляночку, важачи власною головою, потаємно звів з однією старою циганкою (матір'ю Мар'янки), що й помандрувала потім за Кармелою в Рим, де лихом викраденої домініканцями україночки, про долю якої ніхто й не знав, зуміла та циганка зворушити кількох католиків-слов'ян (чехів та хорватів), котрі відбували на той час своє чернече послушництво у Ватікані.
Не відстала стара циганка, мати Мар'янина, від нашої Ярини — і в Парижі, де вже був у неї духівником отець Ігнатій Романюк, у Парижі, куди завела її доля, і в Амстердамі, де дівчину вже мали намір вигідно продати, тобто віддати заміж за одного голландського негоціанта.
19
Купець той, Ван Дорн, один із найбагатших у світі людей, за кілька років перед тим, після розгрому Нідерландів могутнім флотом Англії, втративши розбійницький доступ до далеких азіатських колоній, почав був торговельні справи з Польщею, але, маючи намір пробратися й далі, на Схід і на Пів день, до Кафи, до Персиди, до Вірменії, до Індії, до Сірії, до Єгипту, куди найзручніші шляхи пролягали через Україну, — уже дістав, плекаючи далекі плани, дістав Ван Дорн від польського короля обіцянку — дешево продати голландцеві в довічну власність українські землі коло Дніпра.
Вже зовсім зібравшися переселитися до купленого в Польщі древнього Києва, пан Ван Дорн, один із тих небагатьох голландців, котрі зберегли вірність римському престолові й не перекинулись від католицької церкви до ворохобного кальвінізму чи реформатства, дожидав поважний негоціант, поки гетьман Гордій Пихатий, виконуючи розказ Риму, не погамує вільнолюбну Україну, навік-віки відчахнувши її від братньої Москви.
Сидячи давненько вже в Варшаві й чекаючи жаданої години, пан Ван Дорн замислив одружитися з вихованою для нього в католицьких кляшторах гарненькою україночкою Кармелою, яку він мав намір спочатку пізнати з портрета, щедрим Дорновим банком замовленого в Амстердамі самому Рембрандтові ван Рейну…
Та не все складалось так, як те було потрібно далекоглядним діячам Ватікану, котрим кортіло, Україну загарбавши, надолужити здирствами на нових землях величезні втрати й збитки, заподіяні Ватіканові протестантизмом, який відколов од римської церкви силу-силенну людей у кількох країнах Європи.
Але ж загарбання України стало на ту пору не такою вже й простою справою.
Гриміла вже над світом слава Запорожжя.
Стояла вже за Україною й Москва.
Та й під унію простий український люд не йшов жужмом, — чим ближче до Москви, тим менше уніатів…
Та й наречену Ван Дорна викрали зрадливі слов'яни-католики (чехи, хорвати й гуцул), допомогли їй утекти серед білого дня з дому католицького біскупа в Амстердамі, одвели на невеличкий англійський корабель, котрий пренахабно зайшов до голландського порту, незважаючи на стан війни з Нідерландами, і Кармели в Європі не стало, хоч і недовго, правда, лишались ватіканські нишпорки та стежії в невіданні про Гі долю: за який місяць вони вже винюшили на Вкраїні її слід бо не гаяли часу дарма.
Після всього, що їй довелось пережити, панна Ярина мала 6 тепер шануватись, бути на осторозі, але після довгих літ неволі — її, як кажуть, хапали чорти: хотілось подихати свободою, — і вона не слухалась ні дядечка свого, заклопотаного тепер війною, ні власного глузду, власного страшного досвіду, і зараз оце нишпорила по лісі, куди їй, звісна річ, без надійної охорони так необачно потикатись було не слід.
Можливо, діяла вона останніми днями так легковажно ще й тому, що не знала, куди себе подіти після тої шаленої ночі, коли цілувалась і обіймалася з тим нахабою, з тим лицарем, котрий того ж дня порятував їй життя, — і вона лютувала, на себе гнівалась, і картала себе, і кляла, і завмирала в подиві та захопленні, бо то ж був перший чоловічий дотик, такий жаданий і такий страшний, що дівчина аж зойкнула в ту коротку мить, коли вперше всім тілом почула біля себе його пружне парубоче єство.
Оце й зараз вона, шалене серце, бентежна душа, місця собі не знаходячи, гасала з дівчатами по болотах, границь міста й Долини пильнуючи, і сердилась на себе і на нього, сердилась на цілий світ, забуваючи про небезпеку; яка могла чи гати на неї під кожним кущем бузини.
Побачивши у високості трьох круків, котрі летіли від Мирослава — на той бік війни, Ярина Подолянка схопила лук, напружила тятиву і спитала в подруги:
— Котрого?
— Середнього, — відмовила дівчина. — То головний вивідач.
Ярина спрягла тятиву.
I крук, що летів посередині, став падати вниз.
20
Сівши під старезним кленом — трохи поснідати й перепочити, дівчата з міської сторожі стиха розмовляли про неталан, про кепське своє вартування границь рідного міста й Долини, про те, що все плем'я дівоцьке зазнає постидовища й неслави, коли й сьогодні не сповнять вони повинності й не спіймають бодай одного, бодай поганенького вивідача якого-небудь, — розмовляли й про почате Мамаєм та Іваненком шукання скарбів, і про наскоки однокрилівців, і про все інше, що тільки коїлося в городі Мирославі останніми днями, — але знов та й знов повертались до того, що свербіло найдошкульніше, до проноз та підслухачів, про ті, нашим людям невідомі пролазки й продуховини, якими вони раз по раз пластували до міста.
— Вони ж — не дурніші від нас! — несподівано озвався з вершини клена, що під ним спочивали дівчата, чийсь вельми знайомий голос. — Вони також через болото ходять! — і дівчата, посхоплювавшись, побачили на дереві цехмайстра мирославських жебраків, діда Варфоломея Копистку, котрий, ставши на товстій гілляці, дивився в той бік, куди щойно пролетіли три круки.
— Чого це ви туди стеребились, дідусю? — спитала панна Подолянка.
— Та ось, бач… — і старий, сідаючи на гілку, показав діві чатам патички, котрі він зрізував на клені й ховав у торбу, що висіла через плече. — Сопілки ж виробляю на продаж… — але зненацька знову звівся між гіллям, щоб роздивитись краще, бо знову щось там привернуло його увагу…
Слух його вловив якийсь обачний шерех.
I наче обережний крок.
Чиєсь дихання буцім.
Кивнувши двом своїм дівчатам, Ярина рухом руки звеліла їм поглянути — чи нема там чого непевного, а третю дівку послала в інший бік — і ті нечутно щезли, щоб гаданого ворога обійти стороною.
Старий Копистка тимчасом загледів прездорову комолу лосицю з двома лосенятами, котрі виникли між кущами неподалік, край галявини. Лосиця попаски поскубувала молоді беріз ки та приземну траву, а лосенята раз по раз тицяли тупими і губастими писками в ненине лоно, незграбні, кумедні, руді, довгоногі, короткошиї, з тупенькими вушками, які нашорошено стирчали вперед.
Дід Копистка, розглядаючи малят, невбачай посміхнувся, а панна Ярина, обернувшись туди ж, чекала, що ж їй таке цікаве розповість оце зараз старий жебрак.
Але біда нагрянула нечайно і, як завше, з-за спини.
21
Панна Ярина й незчулась, як на неї навалились кілька здоровенних харцизяк, зодягнених у жовтогарячі жупани лейстровиків гетьмана Однокрила.
Вони заткнули панні рота шовковою хусткою, аж вона й скрикнути не встигла.
Хоч панна й пручалась та борсалась, вони легко, не зв'язуючи навіть, схопили її й понесли через болота, кудись далі, пріч від міста.
I все це сталося так хутко, що дід Копистка, якого однокрилівці на дереві й не помітили, зауважив усе те лише тоді, коли провів поглядом лосицю з лосенятами, — : наполохані чимось, вони спрожогу кинулися в ліс, — а вже під кленом панни старий не вздрів, бо її ті шестеро жовтожупанників уже виносили з галяви між кущі калини.
Дід Варфоломей Копистка мало не скрикнув, мало не скочив з дерева навздогін, але ще встиг спіймати оком знак Ярини: «Майте осторогу!», який міг бути, ясна річ, тільки проханням — бігти за ними, назирці, щоб не втратити її сліду навіки.