Страница 116 из 160
— Хто ж це? — допитувався Мелхиседек, і аж руками об коліна вдарився, побачивши, як із мішка, разом із брудною та мокрою соломою, витрушують самого пана Демида Пампушку-Купу-Стародупського.
— Чого це ти туди вбрався, пане обозний? — регочучи, спитав єпіскоп.
— Чолом! — ніби й не чувши, вклонився пан Пампушка так бундючно, неначебто це зовсім і не його зараз витрусили з мокрого мішка, немовби це й не він увесь був зараз у соломі та в пір'ї.
— Дозвольте йти, пане полковнику? — спитала Лукія.
— Ходіть здорові, — одпустив дівчат єпіскоп. Виходячи з архирейської кухні, дівчатка чемно вклонились,
а потім, обережно скрадаючись, порипали сходами нагору — дізнатися, як там ведеться панні Подолянці.
Пан Пампушка-Стародупський, потрапивши з-під хлющі до теплої кімнати, де весело палахкотіло полум'я в челюстях печі, вже принюхувався, аж кінчик носа йому ворушився, аж ніздрі роздимались, мов у Песика Ложки.
— Лепсько пахтить! — облизався обозний.
— Ти краще скажи — за віщо тебе вкинули в лантух?
— Був дощ…
— Сховали тебе від дощу?
— Було досить темно.
— Чого ж ти мовчав?
— Я не мовчав. Я лаявся.
— А-а, — засміявся єпіскоп. — Такий ти важний пан! — і спитав: — Якщо дівки не впізнали тебе, чом же не сказав їм, що це — ти?
— Щоб не впізнали: не личить же панові обозному — з лопатою.
— Що ж ти робив під моїм дубом? — спитав Козак Мамай.
— Копав.
— Льох? Криницю? Яму — ближньому? Чи, може, скарб?
— Таке й скажете!
— Потаємно? Серед ночі?
— А вдень у мене тепер клопоту: і хліб печи…
— I горілку смокчи?
— …I шаблі гартуй…
— I воли гуртуй? — і Козак Мамай, кепкуючи, заспівав: — I хліб пекти, й по телята йти, якби мені, господи, дукачі знайти! — і зареготав, аж мурашки пішли по спині в обозного: — Знайшов, пане? Казана з дукачами? Знайшов?
— Поки що ні.
— Чого ж ти такий веселий? Та й чепурненький сьогодні, як мазничка? Гарний, як комин навиворіт?
— Тобі смішно! Але ж це — бісбатьказнащо! Хапають якісь божевільні дівки… А кого хапають? Самого пана обозного!
— Чого ти репетуєш? — спитав єпіскоп.
— Я хвилююсь!
— Приємно бачити, — мовив, посміхнувшись, єпіскоп. — Це ще колись Лукрецій сказав: «Приємно, коли море хвилюється».
— Але ж неприємно, — підхопив Мамай, — неприємно, коли калюжа думає, що вона — море! Цього ваш Лукрецій "не казав?
Пан обозний помулявся і став хапати дрижаки.
— Замерз? — спитав єпіскоп.
26
— Замерзнеш тут! — огризнувся обозний і, принюхуючись, поспитав: — А що, пак, ви тут варите, панове?
— Просимо до гурту, — призволив єпіскоп.
— Смачненьке щось? — і витяг з-за халяви срібну, ложку.
— Козацький мудрий борщ! — відповів Козак Мамай і замалим не пирснув, побачивши, як пан обозний зблід, як сховав ложку, як зразу ж заспішив додому:
— Мені пора!
— Чого так раптом?
— Дружина молода. Чекає…
— Підожде!
— Е-е, — щасливо посміхнувся Пампушка. — Коли б ти мав таку знадливу жіночку! Та коли б вона тебе ось так любила! — і пан обозний, весь у пір'ї й соломі, запишався, мов сучка в човні, бо й справді, він був цієї ночі вперше ощасливлений таким бурхливим і для пана Купи несподіваним нападом кохання пані Роксолани, яка вже приступила до здійснення свого підступного заміру: надто ретельним виконанням шлюбного обов'язку зжити зо світу підтоптаного мужа. I, звісна річ, нічого ж не відаючи про замах на його життя, пан Купа-Стародупський щиро тішився наглим щастям.
Аж навіть щебетав оце тепер перед самотнім бурлакою Мамаєм.
Аж хизувався. I казав:
— Не знаю, що й робив би від таких шалених любощів! Скарби шукав би! Воріженькам голови стинав би! Iв би та пив би без упину, без утоми, без міри! — і знову повів носом, але, знов занюшивши гемонський запах мудрого борщу, спрожогу рвонувся до дверей.
— А скуштувати борщику? Пане обозний? — спитав Козак Мамай.
— Зникла хіть до їжі.
— Страви козацької злякався?
— Не те, щоб злякався… — і пан Пампушка, схилившись до вуха Мамаєві, сказав нишком: — Я боюсь… коли б після такого міцного харчу… боюсь, що я не зможу…
— Чого не зможеш? — так само пошепки спитав Мамай.
— Коло жіночки… — і пан Пампушка скраснів, як юнак, як варений рак. — То я піду! — і знову рвонувся до дверей.
Але в ту мить до куховарні вступили один за одним — куценький ченчик, Прудивус, отець Ігнатій Романюк, Іван Покиван і лютий-прелютий Данило Пришийкобиліхвіст.
— Прошу до столу, панове, — запросив владика, і бідолашному панові Купі нічого не лишалось, як знову витягти ложку та й сісти разом з усіма до кухонного столу, на якому вже парував під покришкою здоровенний казан.
Владика спитав:
— Може, по чарці б?
— А чого ж! — озвався пан обозний, бо ж треба було набратися сміливості перед козацьким мудрим борщем.
Владика, господарюючи, заходився наливати, а Козак Мамай зітхнув:
— Ой, владико, милость твоя велика, та… чарка мала!
— Можна й більшу, — погодився Мелхиседек, налив більшу, але Мамай одвів рукою:
— Січовикові на війні не слід. Пампушка з подивом зиркнув на Козака:
— Кажуть же, що ти — по два барила враз! — Балакають, — кивнув Мамай.
— Тебе ж, Козаче, — провадив далі Пампушка, — на всіх дверях, по козацьких хатах, — та й до дверей куховарні обернувся, — малюють тебе з чаркою?
— Малюють, — розвів руками Козак Мамай. — Ого! Ще й не таке в народі намалюють чи розкажуть! Чув же я від людей, буцімто Козак Мамай прожив на світі — невідь скільки год! А я ж — отак, як бачите: все — сорок та й сорок! — та й хитрувато посміхнувся, так що й не втнеш — жартує, а чи правду каже він, оцей химерний козарлюга.
— Отак і не хильнеш?
— Хотілось би до скляного бога прикластись, та ба!
— Ти ж сам казав, що після бою можна.
— Після сьогоднішнього — можна, але ж перед завтрашнім… Січовикові ж, бач, трудніше від ченця. Правда ж, отче Зосимо? — звернувся він до куцого. — Вам коли чогось не велено, то ви мерщій до келійки та й… нишком? Так? А січовик — усе проміж людьми. Ні запаски, ні чарки! Та й совість козацька проти чернечої — не така вже й чорна. Та й січовий закон — дужчий від божого: на війні — ані краплі! Хай би там що казали про запорозьких братчиків…
— То хильнемо й без тебе, — погодився владика.
— Та й без нас, — додав, кивнувши на спудеїв, Тиміш Прудивус. — Нам пора вже рушати.
— Тоді борщу?
— Борщу то й борщу, — погодився Тиміш і витяг ложку. — Для зважливості в дорозі такий мудренний борщик — ого-го!
Мамай посунув на середину столу гарячий казан, що від нього аж дубова стільниця ввігнулась, зняв покришку, гаряча пара козацького борщу вдарила в носи до сліз, аж гавкнув під столом бувалий Песик Ложка.
— Ну, що ж… — прорік єпіскоп і взявся до чарки. — Дай боже!
Хто хотів, той випив, і всі ті добрі люди, попідкручувавши вуса, щиро заходились коло мудрого борщу.
— Ач! — поважно мовила Явдоха. — Кому ж і їсти мудрий борщ, коли не нам, не сотникам?! — і ненька з виразним побоюванням позирнула на сина, бо знала, звісно, що за пекельна річ — мудрий козацький борщ, якого Михайликові зараз доведеться скуштувати в перший раз.
27
— Та й добрий же борщ! — ледве передихнув старий Гнат Романюк, вимушено помовчавши після першого враження, яке часом буває враженням найдужчим.
— Добрий, — погодився й коваль Іванище. I хоробро сьорбнув іще та й ще.
— От коли б сюди ще й перцю кайєнського, — почухав собі оселедця Козак Мамай. — Коли б…
— Добре й без нього, — зострахнулась Явдоха, з осторогою озирнувшись на сина.
Але пан сотник досить спокійно мовив:
— Глотку… пазурами… чортяка… рве!
— Ого! — погодився, смакуючи, москаль Іванище. I висловив здогад: — Воляка або коняка, гляди, й не здужають цього борщу?
— Сконають, — упевнено потвердив пан єпіскоп.
— Іменно сконають, — погодився і алхімік Іваненко, входячи до куховарні і знаками заспокоюючи владику, що з небогою все гаразд, що вже спить, мовляв. — Сконають без покаяння! — і він сьорбати заходився мудренний борщ так залюбки, ніби й не було в нім ніякої пекельної сили, бо ж хіміки, нівроку їм, звикають ще й не до таких міцних речей, як перець.