Страница 115 из 160
— Ну, що ж… — не дуже й зрадівши, пробелькотав Прудивус, бо не полюбляв-таки товариша, а тому не дуже й вболівав од близької з ним розлуки.
— Оце й добре, що разом, — зрадів простодушніший і довірливіший Іван Покиван та й підніс угору михайлика: — Хильнімо!
Випивши, вийшли на вулицю, і тільки тут помітили, який періщить дощ.
— Девкаліонів потоп! — похмуро сказав Пришийкобиліхвіст. — Може, вийдем не сьогодні, а завтра?
Йому ніхто не відповів.
Виступити з-під стріхи в першу мить було не так і легко, бо треба ж було наче в холодну річку пірнати, і всі на хвильку затримались на порозі шинку, спудеї ще й пісні заспівали, здавна знайомої української пісні «I шумить, і гуде, дрібен дощик іде», перелицьованої на латинський кшталт: «Ет тонат, ет бромат, плювіумкве целюм дат: а хто ж мене, молодую, меум домум редукат?»
Іван Покиван, підспівуючи, подався попід стріхою вздовж стіни шинку за якоюсь там природною справою, коли натрапив за причілком на чиєсь тіло.
Нахилившись, він помацав, згріб мокру солому, якою воно було вкрите, і переконався в тім, що тіло мертве.
— Світла сюди! гукнув товаришам Покиван.
Спудеї з козаками, відчепивши олійного ліхтаря, що хитався за вітром над дверима шинку, присвітили до закоцюблого й побачили, що то — Панько Півторарацький, довготелесий рудь, котрий так браво нахвалявся ночувати з Настею Певною.
— Переночував! — зірвав з голови шапку Прудивус.
Не встигли збентежені люди гукнути Настю-Дарину, не встигли до пуття спитати в шинкарки, що могло статися з Паньком і як він потрапив туди, де його знайшов Покиван, не встигла шинкарочка до ладу щось відповісти, як раптом Панько Півторарацький сів і протер баньки.
— Де це я? — спитав він, придивляючись при тьмянім світлі до спудеїв. — Хіба й ви всі дали разом зі мною?
— Що дали?
— Дуба.
— Тю на тебе! — жахнувся Пришийкобиліхвіст.
— Агій! — покрикнув і Романюк.
— Я повернувся звідтіль, — просто сказав Панько. — Оце зараз. Ще й пальці, бачите, не гнуться. Тільки-тільки — звідтіль…
— Звідкіль? — спитав недавній католицький панотець.
— 3 того світу, — просто відповів Півторарацький.
— Чого ж ти повернувся? — спитав і Прудивус.
— Замкнено там.
— Що замкнено? — спитав Покиван.
— Ворота до раю, — відказав рудий.
— Як то замкнено? — здивувався гуцул. — Що це ти таке верзеш?!
— Святий Петро, бач, подався кудись на грішну землю та й заніс десь від райських воріт золотого ключа.
— Ти при своєму умі? Варнякаєш…
— При своєму, — сказав, підводячись, Панько. — До раю мене не пустили. От я й… той… повернувся додому. Надто вже їх там багато… Війна ж! А всі, кого вбили, до раю.
— Але тебе ж не вбили? — спитав Романюк.
— А від чого я вмер був? Од горілки ж! А всі, хто дуба дає від горілки, всі вони… Таж ось спитайте в пані Смерті! Чи не так, Одарочко? — і він обернувся до Чужої Молодиці. — Скажи їм, серденько! Чи не так?
— Перепився-таки! — сердито сплюнула шинкарка, хутко відступила геть і сховалася в шинку, навіть двері за собою замкнула.
— Здурів-таки рудий, — посміхнувся Прудивус. — Таку приємну молодичку… і раптом називає Смертю!
— Вона ж таки — сама-самісінька…
— Піди, проспись! — порадив Покиван.
Втративши цікавість до воскреслого з мертвих Панька, що перепився аж до такої дурної нісенітниці, всі одвернулись од нього, дожидаючи, коли ж хоч трішки вгамується злива, аж помітили разом, як з'явився біля шинку, весь мокрий, куценький ченчик, патлатий отець Зосима.
Прудивус, закинувши на плече свою подорожню торбину, хотів уже рушати в путь — разом з Пришийкобиліхвостом і Йваном Покиваном, коли каптурник його зупинив.
Взявши лицедія за рукав, патлатий звільна мовив:
— Там…
— Піди ти під три чорти!
— Там владика…
— Що владика?
— Кличе.
— Кого?
— Тебе, мартоплясе.
— Куди?
— До господи. До архирейської. Мерщій. Та й вас, — додав монах, беручи за рукав мандрівного гуцула Романюка. — I вас! Кличе. Владика. Просить до себе. Нум!
Ось так Прудивус із товаришами, а з ними й Гнат Романюк, брьохаючи в темряві по калюжах, рушили під дощем на Соборний майдан, до господи єпіскопа.
25
А там…
О, там уже доварювався жаданий борщ, щирий козацький мудрий борщ.
Украй зголоднівши, всі принюхувались, чекаючи, коли ж доспіє.
Аж дощу за вікнами не чули!
Почули тільки, як рипнуло в сінях, а потім щось загрюкало і в двері куховарні, що на них, як і годилось тоді, був намальований бравий Козак Мамай.
— Кого це там чорти несуть? — гукнув до дверей Іваненко, алхімік.
— А несуть! — озвалась від порога мокра, як хлюща, Лукія.
— Тільки не чорти несуть, а чортиці, — додала, вступаючи до куховарні, Ярина Подолянка, від ливного дощу теж мокрісінька, і вносячи з дівчатами брудний лантух, в котрому кумедно борсалося щось живе й сердите.
— Знов когось піймали? — ледве стримуючи сміх, спитав архирей. — I що це у вас за звичай такий: кого не спіймаєте, цок у лобок та й у мішок?
— Ми ж таки — дівчата! — скрасніла Лукія.
— Та й що?
— Ніяково ж нам чоловіків та голими руками брати!
— Хіба що так, — погодився владика.
— Аякже! — у якомусь гарячковому збудженні пирснула панна Ярина, стріпнувши руками, а з пальців злетіли на підлогу бризки дощу, аж наче задзвеніли, мов скляні, та і вся вона, з рукою, перевязаною білим завоєм, з такою ж пов’язкою на голові (після сьогоднішнього бою), була мовби скляна, якась напружена й прозора. Здавалось, буцім панна пашить тим нездоровим палом, котрий буває при гарячці, яку звуть вогневицею.
Самовладна врода Ярини яскріла в ту хвилину ще зазирніше, як завжди. її пружисте, гнучке тіло, щільно обліплене мокрою від зливи шовковою сукнею, немов голісіньке, обриси вихилястого стану, чіткий і промовистий рух довгастої руки, все це справляло таке враження, начебто» Михайлик бачив цю панну вперше, така вона була незвичайна зараз і навіть якась чудна.
— Кохайлику, здоров! — вздрівши біля печі молодого ковалика, голосно привіталась панна, і якийсь короткий просвіток, непевною блискавкою сяйнувши в її очах, не зігрів скривдженого парубка, коли вона спитала: — Чого такий сумний? — мовби й не вона сьогодні одвернулась від нього, мовби й не вона вночі парубка цілувала, мовби й не вона до ранку про нього думала. — Чого такий нудний? — повторила панна і засміялась, і знову здалося, ніби дрібні скляночки задзвеніли по підлозі, розбиваючись, як допіру бризки з її рук.
Отець Мелхиседек стурбовано помацав своїй племінниці лоба, аж наче руку попік жаром, яким горіла дівчина.
— Одведіть у ліжко, — звелів архирей дівчатам, і ті скоренько потягли її до внутрішніх покоїв, хоч панна і опиралась, а всі, хто лишився в куховарні, стурбовано дослухались до рипіння дубових сходів, що вели на горішній поверх архирейського дому.
Іван Іваненко, поглядом спитавши владику, поспішив за дівчатами, бо цей алхімік був. як на ті часи, й видатним лікарем, котрий чудово знався на цілющих травах України.
Коли все на поверсі стихло, єпіскоп, трішки помовчавши, кивнув дівчатам на мішок, а поки ті зубами розв'язували тугий вузол сирового ременю, питав у гончарівни:
— Де ж ви його схопили?
— Під дощем, — потай блимнувши на Козака Мамая, відмовила дівка.
— Що ж воно таке?
— Хтозна ж… Копало щось під Мамайовим дубом, бо там, кажуть люди, чи не скарб закопано колись. А дощ! А темно ж! От ми й питаємо: хто це тут, мовляв, у грязюці порпається? А воно, якось так не по-людськи, як загарчить на нас… От ми перелякались та його в мішок, та й сюди.
— А може ж, воно й не людина? — спитав, підморгнувши вусом, Козак Мамай.
— Певна річ! Ні, не людина.
— А що ж воно? Собака?
— Ні.
— Нечиста сила?
— Ні.
— Та що ж?
— Який-небудь панок…
Покіль дівчата розв'язували, Кохайлик, про все забувши, втупився в двері, що за ними зникла Ярина, і в уяві сяяли віясті очі, брова дугою, мріла тоненька постать, але він міг витріщатись на двері — скільки заманеться, бо уваги на хлопця ніхто вже не звертав: усі дивились на те диво, що його дівчата витрушували з мішка.