Страница 112 из 160
— Що попав, те й мордує? — і владика зітхнув. — Роз'ївся, кажеш? Коли б же ти знав, як я скучив за простою козацькою стравою… за кулешем, за саламатою, за лемішкою, за мудрим запорозьким борщем. Ого! Оце їдло так їдло!
— То тра зварити.
— Я вже й варити його забув, той мудрий борщ!
— А ось ми зараз його й зваримо.
— Еге?
— Еге!
Вони заспішили до архирейської господи, а проходячи повз халупу коваля Іванища, Козак Мамай гукнув:
— Ковалю! Діло є!
3 кузні визирнула, оточена дітьми, москалева мила жіночка, Анна:
— Нема коваля, Козаче. 3 паном сотником пішли кудись.
— 3 яким це паном сотником?
— 3 Михайликом з нашим.
— Коли повернуться, — сказав Мелхиседек, — перекажи їм, моя зіронько, хай поспішать до мене. Пильна справа.
— Отак притьмом?
— Війна ж! /
— Вони ще й не їли нічого.
— Нагодуємо! Нехай приходять їсти мудрий борщ.
— Боронь боже! — жахнулась Анна. — То така страва, що жива людина й не з'їсть!
— Дарма! — засміявся єпіскоп, аж наче помолодшавши од самого тільки наперед засмакованого козацького борщу, — і всі троє заспішили далі, а на Соборнім майдані здибавши коваля Іванища й сотника Михайлика з мамою, запросили їх до гурту, вдерлись до архирейської господи та й заходились кухарювати, і нехай шановний читач дарує мені, коли тая страва, яку я вперше і востаннє їв колись у тому ж таки Катеринославі, в Дмитра Йвановича Яворницького, на березі Дніпра десь, і яку взялись оце варити Мамай із владикою, — нехай читач дарує мені, коли ця страва трохи скидатиметься на «здоровий борщ», що його в своїй повісті «Чайковський» колись так лепсько описав славетний український байкар і повістяр Євген Гребінка.
20
А куховарили вони, балакавши про пильні справи оборони, куховарили таки славно.
Михайлик дрова рубав.
Матінка в печі розпалювала та цибулю чистила, — здоровенну купу цибулі.
Іваненко патрав баранця.
Владика бігав сюди й туди, виконуючи розкази Мамая, бо ж Ярини Подолянки дома не було, а челядь, як те й водиться в домі без літньої та сердитої господині, вже десь порозбігалась чи не до самої ночі.
Козак Мамай порядкував, немовби в себе дома, — хоч дому в нього ніколи й не було:
— Давай-но кітлик! — покрикував він на владику.
I превелебний, ледве знайшовши, притяг із хижі найбільшого казана й заходився його шкребти та мити.
— М'ясива сюди, Іваненку!
I пан алхімік притяг до печі щойно обпатраного барана, вже розрубаного й перемитого, чималого барана, того самого, що нині вранці його витягли з мішка, котрий висів під вікном у панни Ярини.
— Тягніть-но трішки оцту! — поклавши всю баранину в казан і трохи її в воді проваривши, покрикував Козак Мамай.
I отець Мелхиседек припер міцного оцту добренні дерев'яні коновки.
— Мало! — сказав Мамай.
I владика приніс іще одне відерце, а Мамай вилив його в той же казан.
— А ще води? — спитала Явдоха.
— Води більш не треба.
— Без води? — здивувалась матуся.
— Перцю мені, перцю! — гукав Мамай, і поблискувала проти вогню його сережка.
— Скільки ж тобі перцю? — питав господар дому. — Жмень із п'ять.
— Здурів! — ахнула Явдоха.
— Та щоб гіркий був! — наполягав Козак.
— Є ось червоний, стрючкуватий, — подавав єпіскоп. — Капсікум аннуум…
— Тертий?
— Авжеж!
— Сип сюди!
Отець Мелхиседек висипав вогнисту потерть у киплячий казан, і тонко змелений червоний перець, з парою злітаючи в повітря, зашибав у носи, і сливе всі зачхали., а найдужче Песик Ложка, що метушився там чи не моторніше за всіх.
— Ще мені перцю! — волав Мамай.
— Є ось чорний, піпер нігрум.
— Тертий?
— Тертий.
— Давай лишень! Сип, сип, сип!
— Ось перець білий…
— Ке сюди! А де ж кайенський?
— Кайєнського, здається, в господі нема.
— Шкода!.. Тепер — цибулі, матінко!
— Аж ось і цибуля.
— Оце стільки? Мало! Мало! — потім горлав: — Агов, солі мені, солі, ваше преосвященство!
I превелебний пан єпіскоп ніс йому тую сіль.
Він аж захекався від метушні.
Скинувши рясу, лишився в новій козацькій сорочині лепського гаптування, що над ним немало попосиділа на дозвіллі його небога, Подолянка.
Палали березові дрова в челюстях варистої печі, аж уся хата гула…
Та метушня потроху вже вщухала.
Підсипавши в казан жменьку сухої гірчиці, докришивши на додачу ще який десяток цибулин, щільно накривши посудину, всі посідали біля печі на ослоні — та й чекали, принюхувались, смакуючи зарані добру козацьку страву.
— Славний буде борщ, — сказав, помовчавши, владика. Аж зітхнув, бо в його уяві вже випливали спогади про славне й відчайдушне життя, про мудрий на Січі борщ. — Добрий буде! — повторив він, принюхуючись.
— А звісно ж, добрий, — помовчавши, погодився Мамай. — Мудрий-таки борщ! От коли б іще сюди та яку жменьку отого анахтемського…
— Кайєнського? Нема ж…
— Та воно й так… — злякано озвалась Явдоха.
— Покуштуємо, — розгладжуючи русяву бороду, озвався коваль Іванище. — Правда ж, пане сотнику? — поважно спитав він у Михайлика.
— Атож! — поспішила за нього матінка. — Покуштуємо. Сотникам треба ж…
— Я сам, мамо, я сам! — аж розсердився, скраснівши, парубок. Він, може, навіть сказав би супроти матінки й гостре яке-небудь слово, коли б не прочинились двері та не стаз би на порозі архирейської куховарні келійник, отець Зосима, добре знайомий уже нам куценький ченчик.
21
— Ваше преосвященство, — дляво промовив ченчик і спроквола вклонився.
— Що там? — спитав владика.
— Там, ваше преосвященство…
— Кажи-бо швидше!
— Сторожа… наші дівчата… — зволікаючи, сказав лемехуватий монашок і підійшов на один крок ближче до печі, що вже аж гула від вогню.
— Що сторожа?
— Ота дівоча сторожа… — повагом тяг тугоязикий монах.
— Ну? Ну?
— Дівоча сторожа… ота, що під орудою гончарівни… отої Лукії скаженої…
— Ну?
— Ота, що й під проводом небоги вашої, вельможної панни Ярини…
— Та що ж там сталося? — ледве стримуючи себе, щоб не лайнутись, допитувався розлючений до краю архирей. — Кажи, що там таке?
— Вони зловили… — і ченчик загайливо переступнв іще на крок уперед.
— Кого зловили?
— Спіймали тобто…
— Кого ж?
— Тобто, я хочу сказати, злапали…
— Та кого ж?
— Взяли, тобто, в полон…
— Кого ж? Кого? Кого?
— Двох, превелебний мій пане.
— Кого двох?
— Німців.
— Ну?
— Рейтарів.
— Де ж вони їх застукали?
— Вони оце… — і забара, не кваплячись, знову пересунувся на крок уперед.
— Та кажи ж!
— Оце вже ввечері…
— Ну? Ну?
— Прокрались до міста…
— I що ж вони?
— Аж ось… — і загайко, марудячись, почав поволеньки обшукувати свої бездонні кишені. — Ні, тут нема, — ліниво сказав він сам собі і звільна поліз до кишені внутрішньої. — I тут нема… — і чернець знов та знов облапував себе з усіх боків, бо ж кишень у нього було безліч — у штанях, сорочці, рясі й підряснику. — Де ж це він є? — мнихувато питав він сам себе. — Немає й тут…
— Що ти там шукаєш? — втрачаючи останній терпець, загорлав архирей.
— Папір, — помовчавши трішки, спроквола озвався монах. — Папір, ваше преосвященство.
— Що за папір, забаро ти чортова, прости господи?!
— Аж ось, — знайшовши, нарешті, спокійно й дляво проспівав ченчик і повагом витяг із-за пазухи аркуш цупкого паперу. — Вони малювали на цьому папері…
— Далі!
— …Де в нас — церкви…
— Далі!
— Де собор…
— Ну?
— Де млини…
— Не дляйся!
— Де замок… де другий… де вежі… де на озері гребля… а де з гарматами вали.
— Укиньте німців до пушкарні, — звелів воєначальник.
— Та попитайте, — додав Козак Мамай, — за чим вони прийшли до нас?
Куценький ченчик запитально поглянув на єпіскопа.
— Попитайте, — потвердив той.
— Воля владики, — знову вклонився келійник і, поклавши на стіл шпигунське малювання спійманих німців, помалу-малу позадкував до дверей.