Страница 111 из 160
Стільців у чудернацькій келії не було, і гості, не знайшовши ні ослона, ні полу, ні скрині, так і лишилися стояти, а сам Іваненко уваги на те не звернув, бо зненацька метнувся в куток, щоб погасити вогонь під якоюсь чудною макітрою, записав там щось на величезному аркуші і бігцем повернувся до гостей. Владика й Мамай, не приховуючи своєї цілком природної цікавості, поглядали й на господаря, і на всі дива, що його тут оточували, і на старовинну гравюру на вогкій стіні: звідтіль недобрим оком гостро поглядав на гостей якийсь собакуватий монах.
Це був, очевидно, відомий усім алхімікам Альфред фон Больштедт, домініканець, єпіскоп, лиховісна постать, що наганяла жах на всю Європу, найлютіший з католиків, який намагався перетворити всі наукові надбання алхіміків на частку догматики католицизму. Цей портрет, ясна річ, зберігся в алхімічній майстерні Іваненка ще від отців домініканців, які не одну сотню літ збавили ось тут, намагаючись перетворити бодай одне зернятко міді або свинцю на найменшу дрібку щирого золота, створеного загребущими руками людини.
Крім цього страхолюдного портрета та ще крім усяких дрібниць, крім алхімічних знаків на стінах (змій, що жере свого ж хвоста), крім алегоричних позначень ртуті й сірки, котрі, сполучившись між собою, сотворили буцім усю видиму природу, крім забутих у кутку католицького розп'яття та невеличкої короговки, де були намальовані пси, які розривають розтерзане тіло єретика — православного (це видно було з хрестика на грудях жертви), короговки, котра зображувала символ ордена домініканців (доміні каніс — собаки господні!), та ще крім бурштинових чоток чернечих, що так і лишились висіти на гвіздочку, нічого римського тут, уже не зосталося, бо й сам Іваненко, захопивши монастирську лабораторію після зруйнування цього гнізда домініканців, всесвітніх інквізиторів, не став алхіміком у європейськім розумінні цього слова: не шукав ні каменю філософського, ні великого еліксиру, |іі пілюль безсмертя, не намагався він, звісна річ, використати алхімію й задля темних потреб релігії. Учений-перевчений, він був, до певної міри, послідовником алхімії арабської, далекої від містицизму алхіміків Європи, вивчав праці відомого тоді таджицького вченого Абу-Алі ібн-Сіни (з латинська Авіценни), засвоював прийоми хімічної техніки, перенесені на Вкраїну з Вірменії та Візантії, але найбільше дбав про накопичення знань і прийомів практичної ремісницької хімії, що з її поміччю в країнах Сходу й Заходу готували ліки, фарбували тканини, чинбарювали, варили скло, сталь і порох, гнали горілку, курили смолу. Чимало цього всього вміння приходило на Русь, на Україну й до Москви, а там і до Європи — через «ворота кавказькі», через Вірменію, що з неї тоді мандрували хіміки, аптекарі та лікарі по всій Слов'янщині. Чимало чого вигадали та вдосконалили й наші вмільці та мудреці, що й записано в безлічі книг та рукописів, які дійшли до наших з вами, читачу, жадібних та цікавих рук.
18
Владика і Козак Мамай придивлялись до всього, що було в тій великій та похмурій кімнаті, і в голові їм паморочилося від пекельних пахощів, які сповнювали майстерню, а найдужче, мабуть, від Випарів фосфору, що з ним саме й порався
Іваненко, відкривши його на років з десяток раніш від німецького алхіміка Бранда.
— Сідайте, панове, — знову гостинно запросив алхімік. I спитав: — Чого ж вам треба?
— Поради, — відповів Мамай.
— Що сталося?
— Війна, пане Іваненку.
— Знову? — перелякано спитав учений.
— Хіба ж вам тут не чути, Іваненку: вже кілька днів стріляють!.: О! Слухайте! — додав Мамай, бо знову десь там гримнула гармата і заговорили гаківниці.
— Знову війна! — зітхнув алхімік. I запитав збентежено: — Татарва? Орда?
— Гірше.
— Шляхта?
— Гірше.
— А хто ж?
— Свої! Разом з чужою чужениною.
— Які ж це свої!
— Колишні свої: гетьман Гордій Пихатий.
— Свій собака — від того, що він свій, не перестає бути собакою.
— Оточив уже Калинову Долину. А пороху в нас — обмаль… То оце ми — до тебе: чи не наварив би того чорного проса?
— А з чого варити? Запас доброї сірки маю в монастирі. А селітри нема… — і вчений дивак спитав невдоволено: — Ти ж, Мамаю, був сьогодні вранці в мене, коли приводив… Оврама того! I не сказав про війну?!
— Ти був чимось пильно заклопотаний…
— Можливо… — поправив окуляри Іваненко. Потім заговорив: — Коли б мені дали з півсотні козаків чи навіть молодиць, я може, десь і розкопав би в нашій Долині трохи селітри… Треба півста козаків.
— Де ж я стільки візьму? — непевно відмовив єпіскоп. — Одні воюють. Інші зброю рихтують, козацтво годують, гречку сіють, сіно косять. Або ж порпаються в землі.
— Чого порпаються?
— Скарбів шукають.
— Мені оцих і треба.
— А може б, ти, — спитав Козак Мамай, — та пошукав би ще й по той бік Рубайла, в болотах, чи нема там заліза?
— У болоті — залізо? — здивувався єпіскоп.
— Болотна руда, — відмовив Іваненко. — На лугах залягає: коли скоринкою, коли квасолькою, коли ось такими горішками. Треба шукати! — і, погасивши під ретортами й тиглями вогонь, узяв шапку. Потім спинився, задумався, наче сам у себе спитав, поглянувши довкола: — Як же я це все покину?
— Нічого не вдієш, — мовив Мамай. — Війна!
— Починаймо шукати! — благословив архирей. — Боже помагай!
— Починаймо… — почухав сиву потилицю алхімік.
— Ходімо вниз, до міста, — запросив Мамай. — їсти хочу!
— А Роздобудько звідси не втече? — спитав Мелхиседек.
— Я замурував його, — заспокоїв учений.
— Де? — жахнувся добросердий владика.
— В підземеллі, — пояснив алхімік. — Під монастирем.
— Навіщо ж?
— Пан шукайло нічого не хоче шукати для нас.
— Та й що?
— Не випущу, — просто сказав алхімік, — поки не знайде в підземних монастирських склепах усе те, що нам знайти потрібно.
— А що ж там?
— Домініканці, тікаючи від помсти нашого покійного гетьмана, не встигли нічого вивезти.
— Все потім з'їла пожежа!
— Не з'їла, — знизав вузенькими плечима Іваненко. — Свої багатства ченці домініканські ховали під монастирем, у землі. От я й велів шукайлові скарбів…
— Ну-ну! — посміхнувся єпіскоп. — То не втече?
— Я ж сам його замурував! — і алхімік з певністю поглянув на свої пошрамовані й попечені руки. — їжі пан має на тиждень.
— То рушили! — знову покликав Козак Мамай.
Коли вони втрьох виходили з задушної майстерні на вільне повітря, сова на шафі скрикнула й змахнула крилами.
— Помовч, Кумо, помовч! — сказав Іваненко. — Це діло, сово, не твоє.
Повернувшись до келії, зняв поважну птицю з шафи, виніс тую Куму на двір і бережно посадив під калиновий кущ, а відважний Песик Ложка аж шарахнув од тієї сердитої птиці.
— Хтозна, коли вернусь, — буркнув до неї алхімік. — А ти погуляй-но по волі.
I пояснив архиреєві:
— Щоб не сконала в хаті моя Кума, чого доброго, з голоду.
19
— Сова чи сконає, — мовив єпіскоп. — А я вже гину…
— I я теж, — сказав Мамай, ворухнувши зведеною вгору бровою. — Бо ж від самісінького ранку…
— I я теж… — прилучився до голодних алхімік, миттю п'яніючи від свіжого повітря.
Утрьох вони спішили вниз, до міста.
— От намлівся голодом, — невгавав Мамай. — Уже ж на вечір закандзюбилось!
— Аж шкура болить, — погодився єпіскоп.
— Після такого скаженого дня — вола, здається, звалив би, засмажив би… та й з'їв би сам-один!
Песик Ложка на ці Козакові слова схвально брехнув, об лизався, а превелебний владика сказав:
— Вола не вола, а баранчика можна б!
— Козак без їжі — лайно! — впевнено мовив Мамай. — ^Воно й справді… — несміливо підтримав алхімік.
— А що б ти їв, Іваненку? — спитав Козак.
— Наша невістка, що не дай — тріска…
— Хоч клоччя та вовна, аби кишка повна? — додав Мамай.
— Е-е, не кажіть! — заперечив Мелхиседек.
— Це ти, владико, бач, роз'ївся на архирейських харчах. А добрий козак не гордує…