Страница 9 из 43
<p>Нудно.</p>
<p>Увечері до батьків мали прийти гості. Святкувати мій день народження. Вони і прийшли. Дядя з сім’єю, бабуся, яку я, чесно кажучи, теж не пам’ятав, як звати, якісь подружки мами, хрещена. Я теж мав бути присутнім. Ці обтяжливі обов’язки іменинника мені добряче псували весь той чудовий настрій, який десь на самому дні ще залишався. Якісь безкінечно жахливі подарунки, щось типу відеокасети з тупим фільмом, альбом для фотографій, книжка, яку я читав ще в дитинстві, - невже я схожий на десятирічного, що маю отримувати таку підліткову нісенітницю, як Фенімор Купер?! За кого вони мене мають?</p>
<p>— Дякую, — подякував я за Купера. — Давно мріяв почитати.</p>
<p>Що я мав їм сказати? Що фанатію від Набокова, що підсів на Юза Олешковського, що останнє, що я прочитав, був «Волхв» Фаулза?</p>
<p>Єдиний гідний подарунок, який я отримав, був набір акрилу від дяді. Він завжди знав, що мені потрібно. У дев’ять років він подарував мені складаний ножик, у дванадцять — радіоприймач, у п’ятнадцять — господи, що ж він мені подарував у п’ятнадцять? А, згадав, скейт він мені подарував. І от зараз — акрилові фарби, хоча я вже давно від них відмовився й мазюкав маслом, тим не менш це набагато краще, ніж фотоальбом, який розлізся одразу, як я намагався запхнути в нього першу фотографію, чи Купер, якого я за тиждень подарую сусідському хлопчині, який у свої десять, окрім коміксів про черепашок ніндзя, нічого не читав.</p>
<p>Я розумів, що всі ці наші знайомі жили бідно, що їхнє життя складалося не ліпшим чином, безробіття, режим (тоді ми ще так не думали) Кучми, проблеми зі здоров’ям. Але, окрім Купера, є ще тисячі інших письменників, а замість фотоальбому я з радістю прийняв би у подарунок кишеньковий годинник з римським циферблатом — такий годинник я собі ніколи б не купив, тому що такі речі мають даруватися. Але знаю, знаю: годинники не дарують — вірна розлука, порожню тару не віддають, а на тінь не наступають, бо мама помре.</p>
<p>Нудно.</p>
<p>— Як школа? — типове питання за святковим столом.</p>
<p>— Круто, ба! Сьогодні, нарешті, закінчив.</p>
<p>— Сумуватимеш?</p>
<p>— Ага, — що я мав розповідати? Як мені осточортіла та школа з її совковими догматами та бюрократичною системою?</p>
<p>— Екзамени тепер?</p>
<p>— Ну да. П’ять штук.</p>
<p>— А які?</p>
<p>Господи, яка тобі різниця? Сиди там собі мовчки, жуй торт, не чіпай мене.</p>
<p>— Та там… — відмахнувся я.</p>
<p>Інше типове питання:</p>
<p>— А дівчина в тебе є?</p>
<p>— Да, — що я мав казати? Пояснювати, що закоханий і що невідомо, як все складеться найближчим часом?</p>
<p>У пацанів, себто у батьків, очі вилізли на лоба. Ну, звичайно, вони ж бо думали, що я як мінімум пасивний гомосексуаліст, а тут якійсь напівзнайомій родичці (і факт родинності треба ще довести) я так просто кажу, що в мене є дівчина.</p>
<p>— А що за дівчина?</p>
<p>— Все, як у людей, — просторово відповів я.</p>
<p>Всі засміялися. Ха-ха-ха, як у людей.</p>
<p>— Ну так, — пояснив я, — сіські, піська, все нормально.</p>
<p>Щось я зайве бовкнув, всі замовкали, сміх якось розчинився й поховався у закутках їхнього спільного заціпеніння.</p>
<p>— Ну так, це теж не остання річ! — перевів усе на хохму дядя, всі знову засміялися, погодилися, що так, сімнадцять років, вже, в принципі, дорослий юнак, що ж ми з ним до сороковника панькатись будемо.</p>
<p>— Ну да, — сказав бабусин друг, хрещений єврей дядя Сєва (як його звали насправді — я досі не знаю, але прізвище в нього закінчувалося на «баух»). — Покине скоро пташечка родинне гніздечко.</p>
<p>Цю тему всі жваво підхопили, почали розминати, мусолити, мама якось важко зітхала, погоджуючись, батько важко підвівся з-за столу й попрямував на балкон викурити чергову цигарку. «Данхіл». Дядя, побачивши «Данхіл», схвально закивав, сконфужено дістав «Бонд» і вийшов слідом.</p>
<p>Я маявся, колупав курку, ліниво відповідав на дурнуваті питання родичів та друзів сім’ї, аж раптом пролунав телефонний дзвоник, і я кинувся до апарату.</p>
<p>— О, вітають! — прокоментувала бабуся.</p>
<p>— Ага, — між іншим відповів на її коментар я. — Алєу, — звернувся вже до ще невідомо кого.</p>
<p>— Привіт.</p>
<p>Варя.</p>
<p>— Привіт.</p>
<p>— Ну, то коли ти будеш?</p>
<p>— За півгодини.</p>
<p>— Чекаємо.</p>
<p>Я розкланявся, побажав всім гарного відпочинку, сказав, що у мене ще п’янка з друзями.</p>
<p>— Так, звичайно! Молодий організм! — сказала якась тьотя.</p>
<p>— Гуляй, гуляй, синочок, поки молодий, тільки мозок бережи, — сказав дядя Сєва, намагаючись пристосувати своє християнство до єврейської натури.</p>
<p>— Не затримуйся! — попросила мама.</p>
<p>Ага, звичайно!</p>
<p>— Мене сьогодні не буде, — гавкнув я й розчинився десь між своєю квартирою та приватним будинком на Татарці.</p>
<empty-line/>
<subtitle> *</subtitle>
<empty-line/>
<p>Квітучу вишню вони нарядили, на зразок допетровських часів, у новорічну канитель та ялинкові прикраси. По всьому будинку були розвішені вирізані з серветок сніжинки та різноманітний новорічний мотлох. Людка навідріз відмовилася від маскараду та святкування чийогось дня народження, сказала, що Дюша її недолюблює, а тому і вона зі свого боку сприяти проведенню свята не буде. Схопила сумку, наспіх, якось навіть по-конячому, розпрощалася й пішла до свого коханого Гриші. Гриша, височенний і незграбний татарин, доктор Джекілл та містер Хайд в одному флаконі, працював кочегаром у котельні макаронної фабрики. Знаходитися там було нестерпно через низьку вологість та високу температуру, пахло гаром та нестримним, тваринним сексом. Часом Людка пропадала в тій котельні на три чи навіть більше днів. Зрештою, їй то вибачалося, вони разом з Гришею та його друзями, типовими любероподібними головорізами напивалися, затягували пісні під гітару, влаштовували оргії та ритуальні жертвопринесення. У двохтисячному році Гришу знайдуть зарізаним на залізничній станції Бобрик під Києвом.</p>
<p>Зрештою, Маша з Варварою навіть зраділи, що Людка пішла. Утрьох вони створили таку приємну тісну компанію, що навіть Олег, Рамзес та Боб були б трохи зайвими. В їхній маленькій компанії сформувався якийсь напрочуд дивовижний мікроклімат, пішла реакція, і їхня дружба зав’язалася не просто на порозумінні, а ще й на хімії, яка пов’язувала їх усіх дуже міцними сплетіннями своїх молекул.</p>
<p>— З хімії в мене була слабенька трієчка, так що я навіть не знаю, що таке валентність, — сміялася Маша, — але якщо ця валентність якимось чином стосується цієї самої хімії, і якщо вона має якісь показники, і якщо ті показники можуть бути високими або низькими, то одразу зауважу, що наша хімія має дуже високу валентність і дуже міцний ґрунт.</p>
<p>Принаймні їй хотілося у це вірити.</p>
<p>Хто-зна чому вони так тепло прийняли цього хлопця, по суті ще дитину, але дитячість його — дівчата не могли цього не помітити — якось висковзала, танула в його рішучій і часом зухвалій поведінці. Також неможливо було не помітити і Варькіної зацікавленості цим дивакуватим Дюшею. На питання Маші, чи, раптово, не закохалась, вона відповідала різкими випадами, мовляв, ти дура і нафіга мені здався цей малий.</p>
<p>— Здався не здався, а щось між вами відбувається, — відказувала Маша.</p>