Страница 8 из 43
<p>— Придурок! — крикнула Маша й повісила слухавку.</p>
<p>Чорт! Як же мене тоді розірвало! Як же паскудно мені стало. Чорт! Чорт!</p>
<p>Я ходив квартирою й лаявся, клянучи не тільки себе, але й цих невиліковно модних Рамзесів-Бобів. До них я ставився з дивним поєднанням поваги та злобного фанаберства.</p>
<p>І тут я зупинився посеред кімнати й гостро відчув, що ревную, потім відчуття ревнощів переросло у стан глибокого осмислення й холодного розуміння стану речей. Я сів на диван, заплющив очі й почав, намагаючись вгамувати свою гарячку, проговорювати: я крига, я айсберг, мій розум незворушний. Але замість великого шматка криги, замість голови я побачив невиразний чоловічий силует, що цілується з нею.</p>
<p>Стало боляче. Я почав плавитися, руки задрижали. В голові щось голосно й неприємно задзеленчало. Задзеленчав й телефон.</p>
<p>— Да.</p>
<p>— Привіт. Це Варя.</p>
<p>Серце зупинилося, і я кинув слухавку.</p>
<p>Навіщо?</p>
<p>За п’ять секунд знову пролунав дзвоник.</p>
<p>— Варя? — підняв я слухавку. — Щось зірвалося.</p>
<p>— Дюша, нафіга ти вийобуєшся?</p>
<p>— Тобто?</p>
<p>— Скажи, нафіга ти вийобуєшся?</p>
<p>— Все нормально, не хвилюйся.</p>
<p>— Що нормально? Ти просто малолітній егоїст.</p>
<p>Її голос звучав ніжно й погрозливо одночасно. Моє серце билося дванадцять мільйонів ударів у секунду.</p>
<p>— Тобі цікаво, чи будуть у нас пацани? — продовжувала Варя. — Так, будуть, але ніхто нікого трахати не збирається…</p>
<p>— Та мені якось пофіг…</p>
<p>— Послухай. Окрім трахатися, дорослі люди можуть робити тисячі інших справ, і те, що сьогодні тебе тут не має бути, — нормально. Це не проти тебе, розумієш? Це за тебе.</p>
<p>— Не розумію.</p>
<p>— Давай ти прийдеш завтра, і ми поговоримо.</p>
<p>— Завтра не прийду.</p>
<p>— Чому? — в її голосі я відчув нотки розчарування.</p>
<p>— Я ніколи не прийду.</p>
<p>— Навіщо ти це сказав? Хочеш показати мені, який ти принциповий, гордий? Засунь свою напускну гордість знаєш куди?</p>
<p>— Здогадуюсь.</p>
<p>Настала неприємна пауза. Я збавив оберти. Довелося щось сказати.</p>
<p>— Що тобі потрібно?</p>
<p>— Щоб ти прийшов завтра.</p>
<p>— У мене завтра гості.</p>
<p>— Після гостей.</p>
<p>— Дєнь рождєнья, к сожалєнью, только раз в гаду, — проспівав я, все ще намагаючись розрядити обстановку. Ще місяць тому я б просто послав куди подалі, приблизно туди, куди все ж таки засунув свою напускну гордість, й поготів, а тут… а тут мій хребет зсипався мені у штани, і я помітив, що почав прогинатися. Тільки під чим? Не під мінливим же світом, кінець кінцем!</p>
<p>— От і відсвяткуємо твій день народження. І не вигадуй нічого, — ще більш лагідно, але не без типової в таких ситуаціях жіночої гідності промовила Варя.</p>
<p>— Добре, — вкрай здався я й усміхнувся у слухавку.</p>
<p>— Ти посміхаєшся?</p>
<p>— Ні, - збрехав я.</p>
<p>— Тоді до зустрічі. Коли ти будеш?</p>
<p>— Сім-вісім.</p>
<p>— Добре. Цілую.</p>
<p>І вона дала відбій.</p>
<p>Я відкрив книгу, але, окрім Варі, нічого не бачив. Я відпустив свої емоції, розслабився й почав невпинно й глибоко закохуватися.</p>
<p>Почалося.</p>
<p>Вночі мені снилися леви. Неначе старому, якого напередодні добряче потягало морем. Леви було добрі до мене, але я їх чомусь убив.</p>
<p>Вранці, прокинувшись від усвідомлення того, що мені вже сімнадцять, я ще довго, можливо, півгодини чи більше, лежав із заплющеними очима й дослухався до голосів з вітальні. Розмовляли мої батьки. Я чув, як вони голосним шепотом сперечалися, хто саме даруватиме мені подарунок.</p>
<p>— Ти.</p>
<p>— Ні, ти.</p>
<p>— Чому завжди я?</p>
<p>Їхня суперечка тривала хвилин двадцять. Жоден з них не хотів дарувати мені подарунок. Взагалі, якщо треба було вирішувати якісь сімейні проблеми і коли я був одним з центральних персонажів цих проблем, мої батьки також сперечалися, хто саме розмовлятиме зі мною. Погоджуюся, що, пожинаючи плоди їхньої любові й опіки, вдягаючись і харчуючись за їхній рахунок, мав би з більшою повагою ставитися до них, однак якась величезна прірва була між нами, щось невагоме розмежовувало наші інтереси та види на життя. В цій квартирі взагалі кожен жив своїм окремим, нікому не підвласним життям. І я. В першу чергу я.</p>
<p>— Давайте я сам собі його подарую! — закричав я з кімнати.</p>
<p>— А? — одночасно перепитали зляканими голосами батьки.</p>
<p>— Кажу, сам собі подарую! Ви можете залишити подарунок на піаніно, але я знатиму, що то від вас.</p>
<p>— Може, ти відкриєш двері і ми тебе нормально привітаємо? — запитала мама трохи суворо.</p>
<p>— Ні, я ще подрихну. Можете йти на роботу.</p>
<p>Через якийсь час вони пішли, а я одразу вийшов з кімнати й зазирнув у червоний пакет з логотипом «Lego». «Сподіваюсь, що там не лего», — подумав я і знайшов ще один пакунок розмірами з нотатник.</p>
<p>Фанерний футляр, а в ньому таки нотатник. Шкіряний.</p>
<p>— Дякую, — невідомо кому, але певно це адресувалося батькам, промовив я.</p>
<p>— Будь ласка, — відбилося відлунням десь в небесній блакиті.</p>
<p>У нотатнику я знайшов п’ятдесят доларів і листівку. «Сподіваємося, ти знаєш, що робиш, і будеш щасливим. Пацани».</p>
<p>Коли я звертався до батьків, то завжди називав їх пацанами.</p>
<p>Чи буду я щасливим — питання не з найлегших. А чи знаю я, що роблю? Невже вони думають, що хлопець у шістнадцять, ну добре, вже у сімнадцять, може знати, що він робить?</p>
<p>На кухні стояв святковий торт без свічок. Свічки лежали окремо. Сімнадцять штук. Я відрізав шматок, запхнув собі у рота й вийшов на балкон. Ранкова прохолода віяла приємним травневим вітерцем. Третій день близнюків. Останній день школи. Я напнув штани (такі колись були у соліста «Стерео МСс»), взув кросівки й пішов до школи. Дев’яносто восьмий рік, три місяці до дефолту, прірва часу до смерті.</p>
<p>Останній дзвоник.</p>
<p>— Дюша, чому ти і в такий день прийшов, як шлепер якийсь, коли принесеш гроші на випускний?</p>
<p>— Ага, принесу.</p>
<p>Якісь однокласники, яких я навіть не пам’ятав, як звати, вчителька російської літератури.</p>
<p>— Андрей, вы должны идти на филологию. Вы должны стать филологом, Андрей. Подумайте над этим.</p>
<p>Обов’язково подумаю, Валентино Казимирівно, тільки іншим разом.</p>
<p>— Андрію, у нас екзамен буде з алгебри, а які в тебе оцінки? — хтось.</p>
<p>— Я знаю, які в мене оцінки. Паршиві в мене оцінки. Я алгебру все життя пасував.</p>
<p>— Погано, що пасував.</p>
<p>— Мені не потрібна алгебра.</p>
<p>— Анрійчику, в житті все може знадобитися.</p>
<p>— Якщо мені в житті знадобиться алгебра, то це буде не життя, а пекло.</p>
<p>— Ох, Дюша, Дюша.</p>
<p>Мені ліниво й неприємно. Листя зеленими колумбійськими смарагдами, неначе целофанове, тріпотіло під вітром. Несправжнє, майже бірюзове небо контрастувало з чорною землею та сірими панельними будинками. Дівчата у формених спідницях та зі стрічками «Випускник 1998». Нудно.</p>