Страница 21 из 43
<p>З кожним днем я розумів, що хоч я і бачу так добре вершину, до неї мені ще як до Києва рачки, себто довго, незручно й болісно. Затерпали ноги, від стилістичної безпорадності, від браку досвіду та неспроможності усидливо працювати над однією, начебто вирощеною десь глибоко в душі ідеєю перебивало подих.</p>
<p>Я мучився — хіба пальці лезом не різав. Зрештою, писати якісь тематичні замальовки про нічних метеликів Куренівки, або жорстокий світ «системи», або про контрабандистів, що перевозять білоруських проституток (Господи, що я міг знати про білоруських проституток?), було приємно й необтяжливо. Я це називав відточуванням майстерності.</p>
<p>Мрія стати письменником не полишала мене. Я хотів взяти від життя по максимуму, створити власний світ, в якому б мріяли опинитися всі інші, бажали б стати причетними до моїх ілюзій, потрапити під мій блискучий скальпель письменника.</p>
<p>В будинку художників, як я називав помешкання Маші й Варі, свої наміри стати справжнім професійним (яке фатальне слово!) письменником я не розкривав. Так, приходив такий собі «поет» без роду без племені, бездарний навіть не художник, навіть не малювальник, а бозна-хто, такий собі малограмотний, сповнений максималістичних з домішкою інфантильного ідіотизму примх юнак, випєндрьожник, який ховає всі свої неприборкані комплекси у коробочку, обв’язану тасьмою гордості та уявного бунтарства, показушничає, намагається довести свою правоту, з якою насправді і без того всі згодні.</p>
<p>Тоді я не розумів, що, швидше за все, виглядаю смішно, і якщо згадати все, що я тоді їм всім говорив, то від сорому згоріти можна, але особливо згадувати не буду. Зрештою, пройшло десять років, все змінилося, я сам перестав бути смішним, натомість обріс товстезною корою спокою і цинізму.</p>
<p>Піввесни я ходив до будинку художників лише з однією метою: мені була потрібна Варя. Щось приємне поколювало десь праворуч, і я тоді думав собі: чому справа, чому не зліва? Адже було б закономірно відчувати епіцентр психосоматичних відчуттів саме у серці. Воно має калатати, боліти, вириватися з грудей, а тут — ніяких симптомів захворювання. Спокій і врівноваження. А от праворуч — лоскотно і відчуття, наче сам азарт матеріалізувався й підскочив десь знизу до грудей, а саме туди, де замість серця спокійно розташована якась чи то селезінка, чи ще якийсь анатомічний атлас, себто орган.</p>
<p>На початку червня я складав випускні іспити. Готуватися будь до чого я не звик, тим більше до іспитів, а ще тим більше, що однокласниця Даша Кащенко, квадратна, але симпатична баскетболістка, постійно знервована панікерка, двічі запрошувала мене до себе.</p>
<p>Тоді я був майже у розпачі. Нерви мої рвалися, немов струни у Паганіні. Мене дратувало абсолютно все. Мене знищувала одна лише думка про те, що мені властиві усі без винятку слабкості, що носять у собі звичайні люди. Більше того, я ще звичайніший, ніж найзвичайніші, але, попри все, нещасний. Чи, можливо, всі нещасні? Останні чотири ночі я майже не спав, а лише травив себе нестерпними думками невідомо про що. Зараз мені важко згадати, що саме так сильно мене зачіпало, що кривдило мою тонку душевну організацію, проривало ту захисну оболонку, склеєну із залишків культурного виховання та виховання взагалі. Я не міг зрозуміти, що саме відбулося тоді, на тій кухні, невже це все, невже кінець… хоча з іншого боку, я втішав і заспокоював себе різного роду відмовками, мовляв, то такий період, і всім треба розібратися у собі, і все буде добре, але життя і досвід інших вчив також іншому, а саме тому, що всі ці любовні пригоди завжди закінчуються досить фатально. Все закінчується втратою один для одного, а миті щастя тут і тепер ніколи не тривають довго, а тим більше вічно. І можна залишити для себе лише клаптики споминів про добре і світле й корити себе за нескоєне. Поки що ж, попри те, що мене всього просто-таки розривало, я не відмовлявся від свого щастя й готовий був поборотися за нього. Якщо не доведеться, звичайно, наступати на горло своїй гордості.</p>
<p>Закінчилася консультація, всі наче готувалися до іспитів, а ми, нас, здається, було шестеро, троє хлопців і три дівчини, стояли на спортивному майданчику. Червневе сонечко розігрівало наші м’язи, ми з пацанами висіли на турніках, а дівчата стояли поруч, палили цигарки, слухали з транзистора шалено популярного на той час Пітера Ендрю й косилися на наші загартовані й вкриті першою засмагою торси.</p>
<p>І тут до мене підійшла Даша Кащенко. І її підхід до мене не був навіть супроводжений зацікавленими поглядами її подружок, що натякало на те, що це її власний вибір, і що це щиро, і що я маю якось відреагувати. Але мені було настільки ліньки що-небудь пояснювати, розповідати про свої нервові зриви і про те, наскільки ж її квадратура мене аніскільки не цікавить, що я відвернувся, роблячи вигляд, немов не помічаю, як вона до мене йде.</p>
<p>— Слухай, — сказала вона мені, - пішли до мене готуватися до алгебри. Ти ж її не здаси.</p>
<p>Її квадратність була наче відлунням її математичних здібностей.</p>
<p>— Всі здадуть, — промовив я, демонстративно риючись у наплічнику.</p>
<p>— Пішли, я тебе підтягну.</p>
<p>Хтось казав мені, що Даша була в мене закохана з шостого класу. Я в це не вірив, принаймні з шостого вона точно не могла бути в мене закоханою, адже до цієї школи я перевівся тільки в сьомому.</p>
<p>— Послухай, Даш, — зі спокійним роздратуванням почав я, — он бачиш — Бухалюк. Бухалюк алгебру знає не краще за мене. Запроси його. Думаю, він не відмовиться.</p>
<p>Бухалюк, наче спиною відчув, що говорять про нього, повернувся до нас й оголив свої жовті поламані зуби.</p>
<p>— Та до чого тут Бухалюк? — здивувалася вона.</p>
<p>— А до чого тут я?</p>
<p>— Кретин! — сказала вона й хотіла було кудись втекти — в приміщення, з приміщення, — але стояли ми на спортивному майданчику, тому вона розгублено відійшла на кілька метрів й розревлася. Подружки, побачивши це, кинулися до неї, але я їх навмисне випередив.</p>
<p>Довелося втішати.</p>
<p>— Тобі казали, що ти жорстокий?</p>
<p>Казали, але всі ці казання мені так осточортіли, весь цей клас з усіма класними керівниками та вчителями мені так осточортів, що я ладен був проклинати їх усіх разом з усіма їхніми алгебрами та ДПЮ.</p>
<p>— Мені і не таке казали, — пояснив я.</p>
<p>Довелося її гладити по чорному фарбованому волоссю, заспокоювати, в прямому сенсі загладжувати провину.</p>
<p>Думав я тоді про іншу. Вже чотири дні, як я не був у будинку на Олегівській. Чотири дні, як я тамував недавню, ще дихаючу жаром образу на всіх, а в першу чергу — на Варю. Вона — свіжа, з ледь помітним рум’янцем, народжена для радості й сміху. Бути з нею мені було важко, її недосяжність, дорослість відчувалася в усьому: в наших поцілунках, торканнях один одного, в моїй лякливості перед серйозним кроком до тілесного контакту. Вона не була досвідченою, ні, вона просто була дорослішою за мене, і я знав, що от із цією Дашею Кащенко, з цією геометризованою, трохи істеричною, з постійними змінами настрою, від невтримного сміху до відвертих сліз, мені було б набагато легше, я б згорнув її до розміру сірникової коробки й засунув до кишені. Користувався б за призначенням, підкурював би від неї, ламаючи сірники. Вона б неодмінно заглядала мені до рота й шукала там розумні слова та свіжі ідеї, і, я впевнений, будь-яка моя ідея і будь-яке слово були б для неї розумними і новими, але мені було б з нею настільки нудно, наскільки може бути нудно із сірниковою коробкою. Чому тоді Варя обрала мене, а не дотепного Боба? Адже Боб — безпрограшний варіант, захисник, велика китайська стіна, цинічний та неприпустимо розумний, тонкий іронік, неперевершений стиляга. Чому вона, що народжена для радості й сміху, обрала мене, по-старечому нуднувату дитину, обрала творче томління в маринаді художницької атмосфери, антикварних меблів, Фрідиного скрипіння та шизофренічного прокручування тих самих музичних записів, чому вона обрала безвилазне сидіння в цьому богом забутому «будинку художників», безперспективну долю юної художниці, майже кухарки? Неначе комусь на зло, щоб довести свою, вже давно підкріплену тисячами ствердних вигуків правоту.</p>