Страница 20 из 43
<p>Стоячи на порозі, Дюша відкидав усі можливі сумніви, які могли б хоч якось змусити його розвернутися й піти додому і більше ніколи, НІКОЛИ навіть на гарматний постріл не наближатися до цього будинку.</p>
<p>Двері відчинила Яківна. Розгублено глянувши на Дюшу, вона, не вітаючись, покотилася до своєї кімнати.</p>
<p>До коридору вибігла Маша.</p>
<p>— Яківна сьогодні не в гуморі. Несподівано для себе стара дізналася, що скоро помре.</p>
<p>— Тобто? — злякався Дюша.</p>
<p>— А так. Їй наснилося, що Десна вийшла з берегів, і що всьо, гаплик існуванню Києва.</p>
<p>— Тю, так ви ж на самій горі живете. Навіть якщо Дніпро з берегів вийде, вам до лампочки.</p>
<p>— Ні, Яківна в цьому побачила свій смисл.</p>
<p>— Ясно. Де Варька?</p>
<p>— Спить.</p>
<p>Дюша навшпиньках, ходою вуличного міма пройшов до кімнати й сів на диванчик біля Варі, що мирно посапувала у комір. Її обличчя було зім’яте денним сном, з-під ковдри стирчали смугасті вовняні шкарпетки, і Дюші на мить здалося, що це востаннє він так на неї дивиться, так — по-домашньому. Але знову ж таки здалося лише на мить…</p>
<p>— Чаю вип’єш? — запитала Маша.</p>
<p>— Можна, — погодився Дюша.</p>
<p>— Тоді камон на кухню, будеш мене розважати, — і вона посміхнулася. — В мене ще окрошка є. Хочеш?</p>
<p>— Давай.</p>
<p>Дюша сидів на маленькому кухонному диванчику і спостерігав, як Машка неоковирно й недбало готує чай та насипає окрошку.</p>
<p>Виявилося, що наодинці з Машею спілкування не клеїлося. Вони обмінялися десятком шаблонних фраз — щось про навчання, погоду, якісь художні штуки — й замовкли.</p>
<p>За десять хвилин вийшла Варя. Розтираючи заспане обличчя, вона потягнулася до чашки з холодною водою й сіла на стілець. Поклала ноги на Дюшу й привіталася.</p>
<p>— Привіт, — сказала вона.</p>
<p>— Привіт.</p>
<p>Розмова не клеїлася і з Варварою, але Дюша цього наче й не помічав. Він одразу почав розповідати якісь небилиці про квіткові магазини, про те, що у дитинстві мріяв про вирощування квітів, але у дуже глибокому дитинстві, ще тоді, коли думав, що диктор у телевізорі так само бачить його, Дюшу, як він, Дюша, бачить диктора, а тому при увімкненому телевізорі він не колупав у носі. І все це він розказував з якимось захватом, так старанно по-дитячому витягуючи шию, розмахував руками, але за якийсь час він помітив, що ніхто не сміється з його жартів, лише Маша, нещиро й недоречно, майже-не-посміхається.</p>
<p>Дюша осікся.</p>
<p>— Щось сталося? — все ще з посмішкою на устах поцікавився він.</p>
<p>— Ні, все добре.</p>
<p>Це було схоже на те, як до квартири, в якій панує жалоба (наприклад, господаря квартири вбило струмом на робочому місці — всяке буває), прийшов добрий сусід — балагур, який весело жартує й підморгує господині, але йому і невтямки, що він викликає у своїх сусідів, які оплакують ще, певно, теплого господаря, сильне відчуття втоми й незручності.</p>
<p>— А чому ви такі мовчазні? — розгублено запитав Дюша-балагур. — І ти, і Машка, і Яківна… Ну, Яківна зрозуміло, їй наснився жахливий со-он. А ви? Все-таки скажеш, у чому річ?</p>
<p>— Все нормально.</p>
<p>— Слухай, — все ще весело промовив Дюша, — зараз ти мені говориш, що все нормально, а за п’ять хвилин скажеш, що нам не варто бути разом, зрозумій, таке життя, сьогодні ти з одним, завтра з третім, ми не підвладні своїм емоціям, бла-бла-бла, так от, якщо ти мені все це скажеш за п’ять хвилин, я відкушу тобі голову.</p>
<p>— Голову? — здалося, що Варя навіть злякалася.</p>
<p>— Ну добре, — розсміявся Дюша, — не голову. Руку. Або ногу. Хоча яка різниця. Просто у мене враження, що в цьому будинку за моєю спиною відбувається змова… Розумієш, змова. Проти мене, о найнедовірливішого з підозрілих! Ну, давай колись, що відбувається?</p>
<p>Насправді, Дюша не був настільки вже переконаним, що щось відбувається. Просто спека, просто дощ, просто весь будинок наповнився якимись сонними прянощами, стіни плакали маковою росою, а по кутках з цвілі та плісняви повиростали зарості сон-трави, але якось розворушити все це сомнамбулічне царство було треба, тому він почав докучати й нудити.</p>
<p>— Так ти мені скажеш, що відбувається?</p>
<p>— Та нічого не відбувається! — втрутилась Маша, розтираючи у руці м’яту. — Чо ти взагалі розпиздівся!</p>
<p>Дюша сторопів, забився у куток й скривдженим поглядом в’ївся у вікно, за яким падав спокійний, ледь видимий дощ. Щось його зупиняло. Проте недовго.</p>
<p>— Ясно, — несподівано посеред тиші буркнув він, підвівся й попрямував до виходу.</p>
<p>Його очі наповнилися сльозами. Якась дитяча образа засіла углибині, навіть не відомо від чого, можливо, все ж таки, краєчком своєї хоч і чоловічої, але інтуїції він відчув змову, відчув змову за його спиною, і тому сльози були більш горючі, ніж зазвичай (зазвичай він взагалі не плакав), і всі — йому здалося — проти нього, навіть Яківна, яка начебто всім своїм старечим організмом, усією своєю конструкцією досвіду та дещо маразматичної мудрості була на його боці, брала учать у бойових діях під його прапором, але зараз її перехід хоча б у нейтралітет видавався Дюші зрадою.</p>
<p>— Оу! — закричала Маша.</p>
<p>Дюша не відповів.</p>
<p>— Дюшесик! Дюш! Ну вибач, ну йолкі-палкі, ну не хотіла я тебе образити, чуєш. Ну що ти хочеш! Ну, Дюша! — кричала вона з кухні.</p>
<p>Але він, проклинаючи те «ну вибач», яке з самого дитинства підточувало всі його поняття про доброчесність, грюкнув дверима й захлюпав по веселкових калюжах. Скрипнув хвірткою й щез за рогом.</p>
<p>— Ну, і чого ти його зупиняла? — стомлено запитала Варя.</p>
<p>— Ну, він же образився. Ну… А я, блін, піддалася твоєму настрою і от… зрештою, мені ж він нічого поганого не зробив…</p>
<p>— Мені теж.</p>
<p>— Ну, так чого ти? — ледь не в розпачі розвела руками Маша.</p>
<p>— Ти все чудово розумієш. Всі все розуміють. Я розумію, — почала вона заводитися, — ти розумієш, Фріда розуміє, цей малолітній псих все розуміє, Боб розуміє, хоча він тут взагалі ні до чого, Люда все розуміє, навіть її п’яні виродки з кочегарки все розуміють, проте всі мовчать! Усіх все влаштовує. Тільки мене нічого не влаштовує, розумієш! Мені гірко, мені болить! Мені страшно, тому що мені вже не вісімнадцять років, і я не в силах експериментувати, і відчуття страшного — ага, ти все розумієш, чого дивишся?… саме страшного, відчуття безперспективності… воно мені ось вже де, розумієш, до горла жовчю підступає… Та ти подивись… та він ще настільки дитина, що між нами ні-чо-го не може бути. Вза. Га. Лі. А тобі до одного місця: бідний малий, бідний нещасний Дюша, ай-я-яй, образили дитинку. Ти про мене подумай, ти мені в душу зазирни і скажи, чи бачиш ти мене щасливою поруч із ним? Та ми навіть не трахаємося — настільки він ще дитина!</p>
<p>Маша мовчала. Хіба видушила з себе штучне «але» й на тому замовкла.</p>
<p>Розчервоніла Варя підвелася й рушила у глиб кімнат пожинати дію сон-трави та злизувати макову росу шершавим язиком. Злизувати зі стін. З теплих, дихаючих стін. Своїм шершавим теплим язиком.</p>
<empty-line/>
<subtitle> *</subtitle>
<empty-line/>
<p>Я мріяв стати письменником і з кожним днем все більше наближався до своєї мрії. Від неспроможності написати щось фундаментальне і виразне я почував себе безрадісно і тужливо, а тому писав бодай щось. Письменником стати хотів, але стояв на роздоріжжі: ким бути вигідніше? Письменником чи поетом? Я неквапливо підіймався до якоїсь мені самому не зрозумілої вершини. Повзти до неї було ще довго, і коли мені здавалося, що ось вона, я бачу її, таку засніжену й колючу, варто лише руку простягнути, як з-під ніг висковзував камінець, ноги мої підкошувалися, і я на кілька метрів сповзав з тієї висоти, до якої вдалося дістатися.</p>