Тінь вітру

Надвечір батько вдягнув свій найкращий костюм і знову вийшов до мене, тримаючи пакет, загорнутий у блискучий целофан. Пакет він поклав на столик для кави у їдальні. То був подарунок для мене.

Батько сів до столу й налив собі келих білого вина. У моєму запрошенні було чітко зазначено, що вечеря відбудеться о пів на дев’яту. О пів на десяту ми й досі чекали. Батько похмуро поглянув на мене. Я ж мало не кипів від люті.

— Ти можеш бути задоволеним, — просичав я. — Хіба не цього ти бажав?

— Ні.

Півгодини по тому прийшла Бернарда, дуже засмучена. Вона переказала мені поздоровлення й найкращі побажання від панни Клари. На жаль, панна Клара не зможе відвідати вечірки на честь мого дня народження. Пан Барсело був змушений поїхати з міста у справах на кілька днів, тож Клара перенесла свій урок музики з маестро Нері. Бернарда ж прийшла, тому, що в неї вихідний.

— Клара не може прийти через урок музики?! — я був ошелешений.

Бернарда опустила очі. Вона ледь не плакала, коли передавала мені маленький пакунок із подарунком і цілувала мене в обидві щоки.

— Якщо тобі не сподобається, можна поміняти, — додала вона й пішла геть.

Приголомшений, я кілька хвилин витріщався на чудовий торт, на срібло, на свічки, що поволі спливали...

— Мені шкода, Даніелю, — промовив батько. — Справді шкода.

Я мовчки кивнув головою й знизав плечима.

— Ти навіть не відкриєш мого подарунка, Даніелю?

Замість відповіді я зірвався з місця й утік геть, грюкнувши дверима.

Я несамовито побіг сходами вниз, надвір; у моїх очах блищали сльози люті. Вулиці були холодні, порожні, мов пустеля, залиті неприродним блакитним сяйвом. Я почувався так, наче мені вирвали серце з грудей. Світ навколо мене тремтів і здригався. Краєм ока я завважив незнайомця, який дивився на мене з Пуерто-дель-Анхель; на ньому був темний костюм, права рука засунута в кишеню піджака, очі — немов ті блукаючі вогники у відблисках цигарки... Накульгуючи, він пішов за мною.

Я блукав вулицями близько години, доки не опинився біля пам’ятника Колумбові. Перетнувши площу у напрямку порту, я став на кам’яні сходи, що спускалися до темної води — там була пристань для прогулянкових човнів. Хтось зафрахтував човен на нічну прогулянку, і я чув сміх та музику, що лунали з-під низьких ліхтарів, бачив відбиття нічних вогнів у водах гавані... Я згадав часи, коли батько брав такий самий човен і ми вирушали на прогулянку аж до хвилерізу; звідти можна було побачити цвинтар на схилах Монжуйка, безкрає місто мертвих... Іноді я махав рукою, упевнений, що моя мама бачить, як ми пропливаємо неподалік. Батько теж махав. Багато років минуло відтоді... хоча я знав, що батько й досі час від часу катається сам.

— Гарна ніч, Даніелю, якраз для каяття, чи не так? — пролунав голос із темряви. — Може, цигарку?

Я аж підскочив від несподіванки. Рука простягала мені цигарку.

— Хто ви?

Незнайомець наближався, доки не опинився на самому краєчку темряви; обличчя його залишалося затіненим. Струмені сизого диму здіймалися від його цигарки. Я впізнав чорний костюм та руку, засунуту в кишеню. Двоє очей блищали в пітьмі, мов скляні намистини.

— Я тобі друг, — відповів він. — Чи то принаймні хочу ним бути. То цигарку?

— Я не палю.

— Це добре. На жаль, у мене більше нема чого запропонувати тобі, Даніелю. Його голос дратував мене, різав вухо. Здавалося, він витягає з себе слова, — так глухо й віддалено вони звучали, мов ті старі грамофонні платівки, що колекціонував Барсело.

— Звідки вам відоме моє ім’я?

— Мені багато чого про тебе відомо. Твоє ім’я — це найменше.

— Що іще вам відомо?

— Я міг би тебе збентежити, та не маю ані часу, ані наміру. У тебе є те, що мене цікавить. І я готовий добре заплатити за це.

— Боюся, ви з кимсь мене переплутали.

— Навряд чи. Я часом припускаюся помилок, але щодо людей — ніколи. Скільки ти хочеш за неї?

— За що?

— За «Тінь вітру».

— Звідки ви знаєте, що ця книжка в мене?

— Це поза обговоренням, Даніелю. Питання лише в ціні. Я знаю, що вона належить тобі вже давно. Люди багато чого розповідають, а я уважний слухач.

— Либонь, не такий уже й уважний. Я не маю цієї книжки. А якби й мав, то не продав би її.

— Твоя прямолінійність захоплює, особливо в наші часи — часи підлабузників та блюдолизів, — але зі мною тобі не слід її виявляти. Назви ціну. П’ять тисяч песет? Гроші нічого не варті для мене. Назви ціну.

— Я вже сказав, пане: книжка не продається, до того ж у мене її немає. Ви помилилися, розумієте?

Незнайомець залишався мовчазним та непорушним, його, як і раніше, огортав сизий дим цигарки, якої він, здавалася, ніколи не виймав з рота. Однак пахло від нього не тютюном. Пахло горілим папером. Гарним папером, таким, який використовують у типографіях.

— Помилився? — поволі перепитав він. — Не думаю. Імовірно, що саме ти зараз припускаєшся помилки.

— Ви мені погрожуєте?

— Можливо.

Я ледь стримував жах, озброївшись удаваною хоробрістю.

— Чи можу я запитати, чому ви так цікавитесь цією книжкою?

— Це стосується лише мене.

— Мене теж, оскільки ви погрожуєте мені, домагаючись книжки, якої я не маю.

— Ти мені подобаєшся, Даніелю. Ти не боягуз, і здаєшся розумним хлопцем. То п’ять тисяч песет? Із такими грішми ти зможеш купити собі цілу купу книжок. Гарних книжок, а не той мотлох, що його ти охороняєш із такою завзятістю. Ну ж бо, п’ять тисяч песет, і ми залишаємося друзями.

— Ми з вами не друзі.

— Друзі. Ти просто цього ще не усвідомив. Я тебе не звинувачую, в тебе іншим забита голова. Наприклад, твоєю подружкою Кларою. Така жінка... будь-хто втратить голову.

На згадку Клариного імені кров захолола в моїх жилах.

— Що вам відомо про Клару?!

— Наважуся сказати, більше, ніж тобі. Краще тобі забути її, хоча я знаю, ти не забудеш. Мені теж було шістнадцять...

Раптом мене охопила жахлива впевненість. Цей чоловік — той самий незнайомець, який набридав Кларі на вулиці. Він насправді існує. Клара не вигадувала.

Чоловік зробив крок уперед. Я — крок назад. Ніколи доти я не відчував такого страху.

— У Клари немає книжки, знайте. Не смійте більше ніколи її торкатися!

— Мене й на хвильку не цікавить твоя подруга, Даніелю, й котрогось дня тебе вона теж перестане цікавити. Усе, чого я хочу, — це книжка. І я волію добути її в чесний спосіб, нікому не завдаючи шкоди. Розумієш?

Не в змозі вигадати нічого ліпшого, я вирішив безсоромно збрехати.

— Книжка в чоловіка на ім’я Адріан Нері. Він музикант. Ви, певне, чули про нього.

— Це ім’я нічого мені не говорить. Невідомість — погана рекомендація для музиканта. Ти впевнений, що не вигадав цього Адріана Нері?

— На жаль, ні.

— У такому разі, якщо ви друзі, ти міг би переконати його, щоб він віддав мені книжку. Такі речі легко вирішуються проміж друзів. Чи мені краще попросити Клару?

Я похитав головою.

— Я поговорю з Нері, але не думаю, що він віддасть її. Може, в нього її вже й немає. Але навіщо вам ця книжка? Тільки не кажіть, що ви хочете її прочитати!

— Ні. Я знаю її напам’ять.

— Ви колекціонер?

— Щось на зразок того.

— Чи ви маєте інші книжки Каракса?

— Колись були. Хуліан Каракс — моя спеціальність, Даніелю. Я подорожую світом у пошуках його книжок.

— І навіщо вам вони, якщо ви їх не читаєте? Незнайомець видав якийсь моторошний, задушливий звук. Я не відразу зрозумів, що то він так сміявся.

— Для єдиного, що з ними потрібно робити, Даніелю.

Він витяг з кишені коробку сірників, узяв один та циркнув. Уперше в світлі полум’я з’явилося його обличчя. Мене знов охопив жах: у чоловіка не було ані носа, ані губів, ані повік. Це не було обличчя — це була маска з чорної зарубцьованої шкіри, знищеної вогнем. Це була та сама мертва шкіра, якої торкалася Клара.

— Спалювати їх, — прошепотів він.

Його очі випромінювали ненависть.