Несподівана вакансія

Майлз інстинктивно відвернувся від Саманти, що сиділа навпроти за столиком на кухні. Вони допивали каву перед тим, як Саманта й Ліббі мали їхати на станцію, а звідти на концерт до Лондона. Притискаючи до вуха слухавку, він відповів:

—  Та кажи вже.

—  Ти переміг. Переконливо. Майже вдвічі більше голосів, ніж у Вола.

Майлз засяяв посмішкою, дивлячись на кухонні двері.

—  Гарно, — сказав він якомога стриманіше. — Радий це чути.

—  Чекай-но, — сказав Говард. — Мама ще хоче пару слів.

—  Прекрасно, дорогенький! — радісно привітала його Шерлі. — Така чудова новина! Я знала, що ти зможеш.

—  Дякую, мамо, — відповів Майлз.

Саманті було достатньо цих двох слів, щоб усе зрозуміти, але вона вирішила приховати своє презирство і сарказм. Вона вже спакувала футболку із зображенням гурту, зробила собі зачіску, купила нові туфельки на підборах і з нетерпінням чекала поїздки.

—  То що — член ради Моллісон, так? — спитала вона, коли він відклав слухавку.

—  Так, — дещо насторожено підтвердив він.

—  Мої вітання, — сказала вона. — Сьогодні, мабуть, буде грандіозне свято. Шкода, що я його пропущу, — збрехала вона, страшенно тішачись, що має нагоду його уникнути.

Майлз зворушено нахилився до неї і стиснув її за пальці.

До кухні вбігла заплакана Ліббі. Вона стискала в руці мобілку.

—  Що таке? — перелякалася Саманта.

—  Прошу тебе, подзвони мамі Гарієт.

—  Чому?

—  Прошу тебе.

—  Але чому, Ліббі?

—  Вона хоче з тобою поговорити, бо… — Ліббі витерла рукою очі й носа, — ми з Гарієт дуже посварилися. Подзвони їй, будь ласка!

Саманта перейшла з телефоном до вітальні. Вона дуже слабко уявляла собі ту жінку. Відколи дівчата почали навчатися у школі-пансіоні, вона практично жодного разу не зустрічалася з батьками їхніх однокласниць.

—  Мені страшенно прикро, що так сталося, — почала мама Гарієт. — Я сказала Гарієт, що поговорю з вами, бо вона вбила собі в голову, що Ліббі не хоче взяти її з собою… а ви ж знаєте, які вони приятельки, мені аж серце болить, коли бачу їх розсвареними…

Саманта глянула на годинник. Вони вже мали вирушати за хвилин десять, не пізніше.

—  Гарієт чомусь упевнена, що Ліббі мала зайвий квиточок, але не захотіла поїхати разом з нею. Я сказала їй, що це неправда… це ж ваш квиток, бо ви не хочете, щоб Ліббі їхала сама, правильно?

—  Ну, звісно, — відповіла Саманта, — вона не може їхати сама.

—  Я так і знала, — на диво радісно вигукнула співбесідниця. — І я чудово розумію вашу стурбованість, і ніколи б вам цього не запропонувала, якби не думала, що це може звільнити вас від зайвих переживань. Просто дівчата такі дружні… а Гарієт страшенна фанатка цього дурнуватого гурту… і мені здається, з того, що я чула, коли вони розмовляли по телефону, що Ліббі насправді дуже хоче, щоб Гарієт таки поїхала. Я абсолютно розумію, чому ви хочете супроводжувати Ліббі, але річ у тім, що моя сестра бере туди двох своїх дівчаток, так що догляд за ними буде забезпечений. Я могла б підвезти Ліббі і Гарієт до стадіону і біля входу передати їх з рук у руки сестрі, а тоді ми всі разом у неї й заночуємо. Я даю вам гарантію, що з Ліббі постійно буде або моя сестра, або ж я сама.

—  Ой… це так люб’язно з вашого боку. Але моя подруга, — сказала Саманта, відчуваючи дивний дзвін у вухах, — уже нас там чекає, розумієте…

—  Але ж ви можете поїхати й побачитися з подругою… просто вам тепер не доведеться йти на той концерт, якщо з дівчатами хтось буде… А Гарієт у дикому розпачі… просто місця собі не знаходить… Я не збиралася втручатись, але їхня дружба зараз під загрозою…

А тоді діловито додала:

—  Ми, звісно, заплатимо вам за цей квиток.

Саманту загнали в глухий кут, і їй не було куди діватися.

—  Ох, — зітхнула Саманта. — Ну, добре. Я просто хотіла піти з нею…

—  Їм удвох буде набагато цікавіше, — безапеляційно заявила мама Гарієт. — Ну й вам не треба буде пригинатися, щоб не закривати сцену тим дітлахам, хі-хі… моїй сестрі не страшно, вона й сама метр з кепкою.

III

На превелике розчарування Ґевіна, все складалося так, що він не міг відкрутитися від святкування ювілею Говарда Моллісона. Якби Мері, клієнт фірми і вдова його найкращого друга, запросила його на вечерю, він мав би моральне право не йти на бенкет… але Мері його не запросила. До неї приїхала родина, і вона чомусь дуже розхвилювалася, коли з’явився Ґевін.

«Не хоче, щоб знали родичі», — подумав він, втішаючись, як вона зніяковіла, проводжаючи його до дверей.

Він поїхав до своєї «Кузні», прокручуючи в голові розмову з Кей.

«Я думала, він був твоїм найкращим другом. Він лише кілька тижнів тому помер!»

«Так, і я заради Баррі піклуюся про неї, — відповів їй подумки Ґевін, — він би сам цього хотів. Ніхто не чекав, що так станеться. Баррі помер. Йому це вже не зашкодить».

Вдома він підшукав собі відповідний костюм, бо на запрошенні було зазначено «вечірній одяг», і спробував уявити, як цей малий язикатий Пеґфорд обсмоктуватиме новину про Ґевіна й Мері.

«Ну то й що? — подумав він, здивований власного хоробрістю. — Невже вона все життя має бути самотня? Всяке трапляється. Я піклувався про неї».

І попри все його небажання йти на ту нудну й виснажливу вечірку, він відчував, як на нього накочується хвиля радісного збудження.

У Домі-на-пагорбі Ендрю Прайс укладав собі волосся маминим феном. Ще ніколи він так ретельно не готувався до будь-яких дискотек чи вечірок, як сьогодні. Йому, Ґаї й Суквіндер за додаткову оплату доручили обслуговувати бенкет. Говард з цієї нагоди навіть узяв напрокат відповідний одяг: білу сорочку, чорні штани і краватку-метелик. Він буде працювати поруч із Ґаєю — і не простим хлопчиком на побігеньках, а офіціантом.

Але це було ще не все. Ґая порвала з тим славетним Марко де Лукою. Сьогодні після обідньої перерви, коли Ендрю вибіг перекурити на заднє подвір’я «Мідного чайника», він побачив там заплакану Ґаю.

—  Він ще пошкодує, — кинув Ендрю, намагаючись не виказати своєї радості.

А вона шморгнула носом і сказала:

—  Дякую, Енді.

—  Ти шо, голубий? — вишкірився Саймон, коли Ендрю нарешті вимкнув фен.

Саймон уже кілька хвилин чекав нагоди сказати це, підглядаючи з темного сходового майданчика крізь щілину в дверях, як Ендрю марафетиться перед дзеркалом. З несподіванки Ендрю аж здригнувся, але за мить розсміявся. Саймона дратонув його гарний настрій.

—  Це ж треба, — глузливо осміхнувся він, коли Ендрю пройшов повз нього в сорочці з метеликом. — Такого метелика хіба на бабу начепити. Ти в ньому як педик.

«А я тебе, довбойобе, зробив безробітним».

Ендрю ледь не щогодини змінював ставлення до того, що він утнув зі своїм батьком. Іноді його страшенно гризло сумління, а потім раптом мінявся настрій і він уже тішився своїм потаємним тріумфом. Сьогодні думка про це ще більше підігріла хвилювання. Коли Ендрю на гоночному велосипеді Саймона спускався пагорбом у містечко, він відчував, як під тонкою білою сорочкою його пощипують мурашки від вечірньої прохолоди, а в серці розпалюється неабияке збудження. Він був сповнений надії. Ґая доступна і як ніколи вразлива. Її батько жив у Редінґу.

Коли він під’їхав до парафіяльної зали, там стояла у вечірній сукні Шерлі Моллісон і прив’язувала до огорожі величезні золоті повітряні кульки, зроблені у вигляді п’ятірок і шісток.

—  Здоров, Ендрю, — бадьоро привіталася вона. — Відкоти, будь ласка, велосипед подалі від входу.

Він відкотив велосипед за ріг, оминувши новісінький гоночний зелений кабріолет «БМВ», припаркований неподалік. По дорозі до зали обійшов машину довкола, милуючись розкішним салоном.

—  А ось і Енді!

Ендрю відразу підмітив, що гарний настрій і збудження винуватця свята не надто відрізнялися від його власного. Говард розгулював залою, вбраний у довжелезний оксамитовий смокінг і трохи нагадував фокусника. З гостей ще майже нікого не було: до початку вечірки лишалося хвилин двадцять. Скрізь були порозвішувані сині, білі й золоті кульки. Величезний фуршетний стіл заставлено тацями із закусками, накритими полотняними серветками. На верхньому ярусі зали немолодий діджей налаштовував апаратуру.