Історія одного кохання

Боже, як я пишався нею! Як на мене, вона не зробила жодної помилки.

— Ти грала просто геніально,— сказав я їй після концерту.

— Це показує, як ти знаєшся на музиці, Шпаргалето.

— Мені моїх знань вистачає.

Ми вийшли з Данстер-хауса. Був ранній квітневий вечір, один із тих вечорів, коли починаєш вірити, що весна таки прийде колись і в Кембрідж. Поряд ішли її колеги (серед них і Мартін Девідсон, який на кожному кроці кидав мені під ноги невидимі бомби), тож я не міг розпочати дискусію з приводу нотної грамоти.

Перейшовши Меморієл-драйв, ми пішли понад річкою.

— Будь ласка, не перебільшуй, Берретте. Я граю непогано. Але не геніально. Навіть не на рівні гарвардської збірної. Непогано — й край. Домовились?

Як ти будеш сперечатися з людиною, що не хоче визнавати власних заслуг?

— Гаразд, домовились. Ти граєш непогано. Я тільки хочу побажати тобі: не захоплюйся теорією, не кидай грати.

— А я й не збираюся кидати. Якщо вже я домовилася про уроки з Надею Буланже...

Про що це вона? З того, як Дженні раптом урвала фразу, я зрозумів, що вона прохопилася.

— З ким, з ким? — перепитав я.

— З Надею Буланже. Це відома вчителька музики. В Парижі.

Останні два слова Дженні проказала скоромовкою.

— В Па-ри-жі? — по складах повторив я.

— Вона набирає дуже мало учнів з Америки. Мені пощастило. Мені вже й стипендію призначено — і досить пристойну.

— Дженніфер, ти їдеш до Парижа?

— Я ще жодного разу не була в Європі. А тут — Париж. Уявляєш собі?

Я схопив її за плечі — не знаю, може, надто грубо.

— Коли в тебе виникла ця ідея? Кажи!

Вперше за весь час Дженні не спромоглась подивитися мені просто в очі.

— Не будь дурником, Оллі,— сказала вона.— Це ж однаково має статися.

— Що — має статися?

— Ми закінчимо університет, і наші шляхи розійдуться. Вони у нас різні. Ти станеш юристом...

— Хвилинку, хвилинку. Що ти верзеш?

Вона подивилася нарешті мені в очі. І погляд її був сумний.

— Оллі, ти належиш до династії мільйонерів, а я — соціальний нуль.

Я все ще тримав її за плечі.

— Але до чого тут «різні шляхи»? Хіба ми не належимо одне одному? Хіба ми не щасливі?

— Не будь дурником, Оллі,— повторила вона.— Гарвард — це немов торба Діда Мороза, в яку можна запхати будь-яку іграшку. Та коли Різдво закінчується, тебе з тієї торби витрушують... — Вона повагалася.— І кажуть: геть на місце, туди, звідки прийшла!

— Цебто ти збираєшся пекти коржики в Кренстоні?

Я молов уже казна-що.

— Тістечка,— сказала вона.— І не треба сміятися з мого батька.

— Я не сміятимусь, тільки не кидай мене, Дженні. Будь ласка.

— А як же стипендія? Як Париж — мрія мого розтриклятого життя?

— А як наше майбутнє, наше одруження?

Це я, я вимовив ці слова — хоча не зразу усвідомив, що вони належать мені.

— Хтось згадав про одруження?

— Я згадав. І ладен усе повторити.

— Ти хочеш одружитися зі мною?

— Так.

Вона закинула голову і, не всміхаючись, запитала:

— Чому?

Дивлячись їй просто в очі, я відповів:

— Тому.

— О,— сказала вона,— це дуже поважна причина.

Потім вона взяла мене за руку (так, за руку, а не за рукав), і ми пішли далі понад річкою. Мовчки. Бо, зрештою, все, що треба було сказати, було сказано.

7

Від мосту на тій річці до Іпсвіча, у штаті Массачусетс, їхати хвилин сорок — звісно, якщо погода гарна й ви не вперше за кермом. Я особисто одного разу подолав цю відстань за двадцять дев'ять хвилин. Один поважний бостонський банкір твердить, ніби долав її ще швидше, та коли мова заходить про рекордний час автопробігу Міст — резиденція Берреттів (тобто про те, хто й скільки секунд зрізав із тридцяти хвилин), вигадку вже важко відокремити від дійсності. Я, наприклад, вважаю, що з двадцяти дев'яти хвилин вийти просто неможливо. Якщо, звісно, не їхати на червоне світло.

— Ти женеш, мов божевільний,— сказала Дженні.

— Так це ж Бостон,— відповів я.— Тут усі женуть, мов божевільні.

Ми саме стояли під червоним світлом на автостраді номер один.

— Ти заженеш нас обох у домовину, перше ніж твої батьки нас повісять.

— Послухай, Джен, мої батьки — прекрасні люди.

Зелене світло! За кілька секунд спідометр знову показував 60 миль.

— І Сучий син теж?

— Хто-хто?

— Олівер Берретт III.

— Ет, він гарний чолов'яга. От побачиш — він тобі сподобається.

— Звідки ти знаєш?

— Він усім подобається.

— Чого ж ти котиш на нього бочки?

— Саме через те, що він усім подобається.

Питаєте, нащо я віз її на оглядини? Питаєте, невже мені справді потрібне було благословення Старого Не-хи-хи? Зараз поясню: по-перше, цього зажадала Дженні («Так заведено, Оллі»), а по-друге, — куди ж ти втечеш від того простого факту, що Олівер III був моїм банкіром у найвульгарнішому розумінні цього слова! Адже він платив за моє навчання.

Отож я робив усе, «як заведено», тобто їхав із Дженні на недільний обід. Бо такі речі робляться тільки за обіднім столом і тільки в неділю. В неділю, коли всі оті йолопи, яких навіть близько до машини підпускати не можна, повиповзали на автостраду номер один і тепер не давали мені розігнатися. З шосе ми звернули на Гротон-стріт, всі закрути якої я знав змалечку, а від тринадцяти років долав, не стишуючи швидкості автомобіля.

— Ой, яка вулиця,— сказала Дженні.— Жодного будинку, самі дерева!

— Будинки стоять за деревами.

Їдучи тією вулицею, треба пильнувати, щоб не проскочити заворот до нашої садиби. Тієї неділі я таки проскочив його. І проїхав зайвих триста ярдів, перше ніж помітив це й натис на гальма.

— Де ми? — спитала Дженні.

— Та вже там, де не треба,— процідив я.

Мабуть, було щось символічне в тому, що я прозадкував ті триста ярдів до наших воріт. Хоч би як там було, але, в'їхавши у володіння Берретів, я вже більше не розганяв машину. Від Гротон-стріт до Доувер-хауса — відстань чималенька, щонайменше півмилі. Долаючи її, ви ідете повз інші — назвімо їх скромно — будинки. Певне, на відвідувача, який потрапляє в наші володіння вперше, все це справляє неабияке враження.

— Ні, ні, хай йому біс! — вихопилося в Дженні.

— В чім річ, Джен?

— Натисни на гальма, Олівере. Без жартів. Зупини машину.

Я загальмував. Вона сиділа, вп'явшись пальцями в край сидіння.

— Я всяке собі уявляла, але не таке.

— Не таке — що?

— Багатство. Ладна закластися, що у вас тут і невільники є.

Я хотів узяти її за руки, пригорнути до себе, але мої долоні були вогкі (таке зі мною буває рідко), і тому спробував заспокоїти її словами.

— Не хвилюйся, Джен. Усе піде, як по маслу.

— Так, але чомусь мені забаглося називатись Абігейл Адамс або Венді Васп[13].

Решту шляху ми проїхали мовчки, мовчки вийшли з машини й підійшли до парадних дверей. Коли я натиснув на ґудзик дзвінка, її знов охопила паніка.

— Тікаймо, Олівере! — сказала вона.

— Ні! Лишаймося і приймаймо бій,— відповів я.

Гадаєте, ми жартували?

Двері відчинила Флоренс, віддана старенька покоївка родини Берреттів.

— Ах, мастер Олівер! — привітала мене вона.

Боже, як я ненавиджу, коли мене так називають! Ненавиджу і сам отой «титул» і схований у ньому принизливий натяк на різницю між мною й Старим Не-хи-хи.

Мої батьки, оголосила Флоренс, чекають на нас у бібліотеці. Йдучи повз портрети, Дженні раз у раз вражено охала. Не тільки тому, що деякі з них належали пензлю Джона Сінгера Сарджента (зокрема, портрет Олівера Берретта II, який час від часу експонується в Бостонському музеї), але й тому, що тільки тепер побачила всі відгалуження генеалогічного дерева Берреттів— серед них і ті, що мали зовсім інші прізвища. Жінки нашого роду, одружуючись, народжували таких персон, як Берретт Вінтроп, Річард Берретт С'юол і навіть Еббот Лоренс Лаймен, який наважився пройти життєвий шлях (що лежав, ясна річ, через Гарвард) і навіть здобути на ньому найвищі премії за хімічні дослідження, не маючи взагалі ймення Берретта у своїх анкетних даних!

13

Адамс, Абігейл (1744—1818) —дружина президента Сполучених Штатів Джона Адамса. Васп (абревіатура WASP від White Anglo-Saxon Protestant, тобто «американець англосакського походження й протестантського віросповідання») — «стопроцентний американець». Джені натякає тут на своє італійське походження, яке зачиняє перед нею двері у «вищий світ».