Страница 20 из 20
— Ні,— відповів я, жалкуючи, що урвав її.
— Про похорон я вже говорила з Філом. Ти слухаєш мене, Оллі?
Я одвів погляд.
— Так, я слухаю, Дженні.
— Я дозволила йому влаштувати католицьку відправу і сказала, що ти даси згоду. Згода?
— Згода,— сказав я.
— Згода,— повторила вона.
Я зітхнув з полегкістю, гадаючи, що найгірше позаду.
Але я помилився.
— Слухай-но, Олівере,— сказала Дженні тихо, але сердито.— Я наказую тобі, щоб ти перестав терзатися докорами сумління.
— Хто, я?
— З обличчя твого не сходить винуватий вираз. Ти мучишся.
Я спробував змінити свій вираз, але м'язи обличчя були наче заморожені.
— Ніхто в цьому не винен, Шпаргалето! Тож годі тобі каратися!
Я хотів дивитися на неї — хотів би ніколи не зводити з неї очей,— однак потупився. Мені було соромно. Навіть тепер Дженні зуміла прочитати мої думки.
— Слухай-но, Оллі, це єдине, про що я тебе прошу. Все інше, я знаю, ти переживеш.
Та штука знову замуляла мені в серці, і я боявся навіть промовити «гаразд». Я тільки мовчки дивився на Дженні.
— Чхала я на Париж,— раптом сказала вона.
— Га?
— Чхала я на Париж, на музику, на весь той непотріб, що, як тобі здається, ти вкрав у мене. Все це мені байдуже, запевняю тебе, сучий сину. Віриш чи ні?
— Ні,— відповів я щиро.
— Тоді забирайся к бісовій матері. Не хочу я, щоб ти сидів біля моєї — будь вона проклята! — смертної постелі.
Вона говорила не в жарт. Я знав, коли Дженні говорить серйозно, а коли ні. Отож задля того, щоб лишитися біля неї, я збрехав.
— Я вірю тобі,— сказав я.
— Це вже краще,— сказала вона.— Ти можеш зробити мені одну послугу?
До горла мого підкотив клубок і здавив його так, що у мене мало не бризнули сльози. Але я витримав — не заплакав. Кивнувши ствердно головою, я дав зрозуміти Дженні, що ладен зробити їй яку завгодно послугу.
— Ти можеш стиснути мене міцно-міцно? — запитала вона.
Я взяв її за лікоть — Боже, яка в неї тоненька стала рука! — й обережно потиснув.
— Ні, Олівере,— сказала вона,— стисни мене в обіймах. Ляж поряд.
Дуже, дуже обережно, щоб не зачепити трубок та іншого приладдя, я ліг поряд неї у ліжко й обняв її.
— Дякую, Оллі.
Це були її останні слова.
22
Філа Кавіллері я знайшов у соляріумі, де він курив кільканадцяту сигарету.
— Філе,— сказав я тихо.
— Що?
Він поглянув на мене і, мабуть, відразу зрозумів. Його треба було втішити. Я підійшов і поклав руку йому на плече. Я боявся, що він розплачеться. За себе я був певен. Мені було не до сліз.
Він поклав руку на моє плече.
— Треба було мені,— промурмотів він,— треба було не...
Він замовк. Я теж мовчав, чекаючи. Поспішати, зрештою, було нікуди.
— Треба було не обіцяти Дженні, що заради тебе я буду триматися твердо.
І на знак того, що виконає свою обіцянку, Філ легенько поплескав мене по руці.
Я знав: мені слід побути на самоті. Подихати свіжим повітрям. Можливо, походити.
Внизу у вестибюлі стояла повна тиша. Її порушували тільки мої кроки по вкритій лінолеумом підлозі.
— Олівере.
Я зупинився.
Це був мій батько. Якщо не рахувати реєстраторку за столиком, у вестибюлі, крім нас, не було ні душі. Та і в усьому Нью-Йорку, крім нас, напевне, всі уже спали.
Я не міг розмовляти з ним і пішов прямо до обертових дверей. Але за мить він теж опинився надворі поряд зі мною.
— Олівере, треба було розповісти мені,— сказав він.
Ніч була холодна. І тим краще: я весь задубів і хотів хоч що-небудь відчути. Батько говорив до мене, а я непорушно стояв, підставивши обличчя холодному вітру.
— Як тільки я довідався, зразу ж скочив у машину.
Я забув надягнути пальто; холод проймав мене до кісток. Добре. Це добре.
— Олівере, я приїхав допомогти,— наполегливо сказав батько.
— Дженні померла,— сказав я йому.
— Я шкодую,— прошепотів він вражено.
Сам не знаючи чому, я повторив те, що почув колись від нині мертвої красуні-дружини:
— Кохання — це коли ні про що не шкодуєш.
А потім я зробив те, чого ніколи не робив у його присутності, а тим більше в його обіймах. Я заплакав.