Ярлик на князівство

У такі ночі, коли він, виснажений, як вичавлений, виконанням подружніх обов’язків з трудом засинав, то йому незмінно снилося, що він уже став Іваном Грозним і перед ним не лише Русь тремтить Московська, а й ледь чи не увесь світ. Принаймні, Берлін так це вже точно.

І неодмінно на самому злеті найсолодшого сну просипався від знайомих уже стусанів — принцеса знову вимагала «хилитати юрту» — дались їй ті монголи!

— Мені нема коли… хилитати юрту, — пробував відхрещуватися від законних вимог принцеси. — У мене є більш важливіші справи.

— Овва!!. Що може бути важливішим за любовні утіхи? — дивувалася принцеса і від того гнівалась ще дужче.

— Бачиш, є такі… е-е… речі. Годі мені сидіти князем у Кремлі, бодай і в статусі великого. Пора царем ставати. Першим царем всія Русі — яким ото колись був Іван Грозний. А Московське князівство перетворювати на царство.

— А я… я тоді стану царицею?

— Але тільки тоді, як я стану царем.

— Любий мій князю, починай збирати руські землі — я дуже-дуже хочу стати царицею. Ах, ах, як це здорово звучить: цариця Марія! Таке і в найкращому сні не присніться!

— Щоб нам царями поставати, треба менше спати.

Але велика княгиня його вже не слухала. Навіть забула, що час уже було «хилитати юрту». І на те були свої причини.

Випадково вона дізналася і про іншу потаємну — поки що, — задумку великого князя. Якось після їхніх чергових забавок, розімлілий, подобрілий од жаги кохання, що все що в ньому нуртувала, князь раптом почав з нею ділитися своїми… Ну, скажімо, мріями. (А, може, не так з нею, як сам із собою розмовляв, ще і ще вивіряючи та зважуючи задумане, не раз і не двічі вимріяне). Тоді ж вона й почула од нього про його давню мрію. Замінити застарілі символи Московського князівства, його державний герб, що вже не відповідав — був переконаний князь, реаліям нового часу.

Досі таким символом на гербі виступали ведмеді — тварини поширені не лише на безмежних просторах Сибіру, а й навіть у лісах — все ще дрімучих, — Московії. Власне, ведмідь на задніх лапах, що в передніх тримає щит з літерами — плетиво слов’янської в’язі — «ВМК–2».

— Мене вже давно почали дратувати ці допотопні мішки на державному гербі князівства, — гарячкував князь, розмахуючи руками. — Це, будемо відвертими, символ патріархально — дрімучої Русі чи не домонгольського періоду. Сьогодні вони як анахронізм.

— Чому ж, — вирішила вона захистити байдужих їй ведмедів на державному гербі. — Це, мабуть, я точно не знаю, вікова традиція Русі? А традиції треба зберігати.

— Доти, доки вони не почнуть нас тягти назад, у минуле, яке воскрешати не варто.

Схопився, сів на постелі і заходився чухати — пхе, вульгарно, — свої волосаті груди.

— З косолапими мішками йти в майбутнє? Ні, потрібні нові символи, новий герб Русі за нового періоду.

— І ким ти надумав замінити на державному гербі, як ти кажеш, мішок косолапих?

Він довго мовчав, все ще шкребучи через розхристану сорочку груди (пхе, все ж таки вульгарно! Ох ці руські, нема у них лоску — шику), а тоді заговорив довірливо, як говорять з найближчою (це їй заімпонувало) людиною:

— Мені якось новгородці подарували давню — чи на дванадцятого століття, — ікону із зображанням Георгія Побідоносця, змієборця і христолюбивого воїна, якого так шанує наша православна церква. Та й серед простого люду він вельми знаний і популярний — як релігійний і в той же час чи не національний герой Русі. Так ось на іконі він зображений верхи на білім коні, який стрімко несеться. За його спиною має зелений плащ. На Георгії — у нас, на Русі, його ще називають Єгорієм Хоробрим, про якого написано у популярному «Жытии о чуде со змием», — кафтан, а поверх нього червоно-оранжова кольчуга. Навколо голови Георгія білий німб — знак святості. Сильним ударом він заганяє спис в пащеку Змія — гада, що звивається в агонії під копитами коня… І хай Георгій прийшов на Русь із Греції, але в нас він уже давно став своїм святим.

Первый престол — свят Єгорий,

Другой престол — Мать Пречистая,

Третий престол — сам Исус Христос.

Ось він і має з’явитися на нашому гербі — святий Георгій на білому коні. Це й буде вона…

— Хто — вона? — закліпала Марія.

— Молода Русь, яка народжується й міцніє—мужніє. Сильна і красива. На білому коні, що стрімко несеться просторами і ніхто його з чужинців не здатен зупинити. Несеться і списом убиває змія. Себто своїх ворогів, які вже під копитами її коня. Далеко косолапим мішкам, які годяться хіба що для дитячих казок, до святого Георгія, нашого Єгорія Хороброго, про якого на Русі завжди співали, що у нього

Але Георгій перш за все христолюбивий воїн, знаменитий іншим — змієборством. З ним Русь наша усіх зміїв — гадів поб’є!

«Хі-і.. — подумки жахнулася принцеса Марія, вона ж велика княгиня московська, слухаючи аж надто відвертого з нею князя. Та це ж… Це ж майбутня загроза самій Німеччині, яку вона по-суті представляє у Кремлі. Вочевидь її, Велику Німеччину, має він на увазі, говорячи про змія, якого їхній Єгорій Хоробрий проштрикує списом і топче конем? І чи не її Георгій Побідоносець — себто нова Русь, — збирається розчавити своїм неспинимим конем? О, про таку задумку московського князя треба негайно повідомляти Берлін… Виходить, Георгій — захисник Русі, покровитель її князів, — виступає проти чужоземного засилля і в майбутньому буде погрожувати самій Німеччині. Принаймні тоді, як Русь зміцніє після поразки і знову відродиться…»

Так подумала сполошена княгиня, рада, що дізналася про щось потаємне на цій незбагненній їй Русі, подумала і…

І охолола. Від бажання негайно доносити в Берлін. Хоч вона й була німкенею (ще була німкенею, і навіть — арійкою), але чи не вперше вже відчула себе руською княгинею тієї Русі, з якою вона має пов’язати свою подальшу долю. Берлін далеко, а Русь… Русь ось вона, у неї під боком. Та й хто вона була в Німеччині, на своїй ніби ж батьківщині — коханкою у високопоставлених чиновників рейху? Які використавши її в постелі, могли під сіднички й ногою дати. А тут, у Московії, вона велика княгиня. А великій княгині просто… просто непристойно бути донощицею. А ще як народить князеві довгоочікуваного спадкоємця, то й назавжди увійде в руську історію, як увійшли до неї ті іноземки, на яких раніше женилися руські князі, царі, імператори…

Та й не з Німеччиною їй віднині по дорозі, а з Руссю. Хай поки що княжою, але яка неодмінно в майбутньому стане царською, а потім і імперією. І цього поступу Німеччині не зупинити — це навіть було їй збагненно. А коли так, то вона вибирає Русь, яка завтра буде великою. Георгій Побідоносець неодмінно переможе змія, бо такого, аби гад переміг цілий народ — бути не може. І вирішивши так, княгиня більше не вагалася…

Йосип Джугашвілі під номером ІV не такий і простецький, як удає з себе, була переконана принцеса Марія, а в людях вона розбиралася. Особливо, в гіршій половині того людства, в чоловіках — предметі своєї постійної пристрасті. (І як би ми жили, жінки рознещасні, якби у світі білому не було гіршої половини хомо сапієнсів, що звані чоловіками?). Це вельми руський мужичок, хоча й напівгрузин. Перед німцями любить косити — і це йому вдається блискуче, — під такого собі… м-м… руського Іванушку — дурачка. Аби приспати пильність рейху. Що, мовляв, з нього візьмеш, як він… простачок — дурачок. А Йосип і радий косити. Під все того ж дурника народного. Бо знає, що всюди вивідники гестапо, штатні і добровільні стукачі—дятли…

Насправді ж його позиція базується на одному киті: Москва колись пережила татаро — монгольське іго, переживе й тевтонське — чи яке там? Переживе, бо в них, як писав їхній Пушкін (принцеса Марія посилено і не без успіху вивчала російську мову і навіть могла в оригіналі читати Пушкіна, хоч не все ще й тямлячи): в їхньому царстві—государстві всюди панує—владарює «руський дух», тому в них і «Руссю пахне». І взагалі, «там (себто у них, руських) чудеса: там леший бродит».