Страница 20 из 25
І Йосип ІV Джугашвілі від обурення — що якийсь там шут сміє йому підморгувати, — не тямлячи себе кричить:
— Казнити!!. Негайно казнити!!.
— Кого, ваша величносте, — з готовністю питають заплічних справ майстри, готові хоч кого — був би лише наказ — відправити на шибеницю.
— А того… шута горохового, який посмів мені підморгувати!
— А-а… Осипа Гвоздя? — заплічних справ майстри явно розчаровані. — Пізно його страчувати. Свого шута сам цар — батюшка Іван Васильович якось у гніві праведному проштрикнув ножичком гостреньким — за його насмішки. Коли прибув лікар, блазень уже був мертвий. Лікар тільки руками розвів: стерво, мовляв, і вони не можуть воскресити. Та й потім… Бог «лише раз вкладає в людину душу: якщо вона його полишила, то нікому не дано кликати її знову». Цар — батюшка тільки рукою махнув: хай диявол забере його, якщо він не побажав ожити!..
— І правильно втнув цар — государ, — заспокоївся Йосип. — Туди йому й дорога — шуту гороховому! Як і всім шутам гороховим, яких у нас щось таки забагато розвелося. Тому й спасу від них немає.
І снилася йому — на одній шостій земного суходолу, як то раніше було, — Руська імперія…
Але в найцікавішому місці, коли його, Йосипа ІV Джугашвілі, проголошували Йосипом Грозним, — його безцеремонним стусаном під бік розбудила принцеса Марія.
— Вставай, лежебоко, годі хропака давати, пора вже любов’ю з жіночкою зайнятися!
— Але ж я з любою жіночкою вчора займався, — спробував було великий князь відкрутитися від виконання своїх подружніх обов’язків — але не на ту напав!
— Так то ж звечора було, а зараз уже ранок — пора починати нове коло.
— Його ж царствію не буде кінця — так, здається, у Біблії написано, — зітхнув великий князь (спати хотілося немилосердно).
— Значить правильно записано в Біблії!
Діватися нікуди, треба було розпочинати черговий виток виконання своїх нелегких подружніх обов’язків, що вже почали великого князя гнітити.
Велелюбний — здатний глибоко любити когось, що-небудь або багатьох.
От іменно — багатьох.
Такою ласункою — сластолюбицею, любострасницею — сладострасницею, хтивою і похітливою, як був переконаний князь Йосип (не знаючи, правда, сумувати з того, чи, може, радіти) і була принцеса Марія, вона ж велика московська княгиня, вона ж дорога його жонушка.
І наділили ж германці його такою бестією — де вони тільки її знайшли — ненаситну, невгамовну. Присмокталась до нього, як п’явочка (жаль, що не медична!) — хоч ти зранку й до ночі, з ночі й до ранку займайся з нею любов’ю. А де бідному князеві брати для цього потенцію — розпусну німкеню те не цікавить. Де хочеш, там і бери, а коли вже мене взяв, то будь добрий той… задовольняй! І стільки, скільки я потребую — отак!
В гріб його загонить своєю жагою — не інакше. Не слабак у цьому ділі, але й він довго не витримає, їй-бо! Всі соки з нього вже вичавила клята німкеня! (Хоча зваблива, пристрасно — жагуча і щедра на любов — цього у неї не відбереш. Цього добра у неї навалом!).
Попередня його княгиня Євдокія була далебі цнотливішою — як істинна русачка — а постільні бажання її й геть були скромненькими. Ніколи не вимагала від чоловіка сіюхвилинної утіхи (хоч і не тільний, а — телись!), а терпеливо їх чекала. Має він бажання — хотіння, будь ласочка, вона готова — готовісінька, як перестигла вишня. Не до любові йому — княжою службою зайнятий, а там самі лише непереливки, — почекає.
Та й побралися вони не з якоїсь там політики чи державно — династичних інтересів, а виключно з любові. І все було б добре, аби Євдокія народила йому спадкоємця. А він, спадкоємець, за десять років їхнього спільного життя і спання на однім ложі, так і не з’явився. Не вагітніла княгиня і край. Хоч волхви — кудесники і напували її різними травами, ворожеї бувалі й сильні над нею чаклували (навіть німецькі лікарі знання свої докладали), а… «Нерепродуктивна велика княгиня» — винесли дуже учений вирок.
Та йому від того не легше було. Що висновок дуже учений. Йому спадкоємець на престол ой як потрібен. Це ж державна справа! Кому він, як вичерпає свої земні дні, передасть верховну владу? Правляча династія Джугашвілі на ньому урветься — жах!
А нема спадкоємця з однією княгинею, правитель має підшукати собі іншу. Як кажуть, репродуктивну. Ту, яка нарешті народить Москві княжича — престолоспадкоємця.
Так усі московські князі, а згодом царі та імператори робили — чинили, коли на світ Божий у них не з’являвся спадкоємець. Он Іван Грозний… Вісім разів (хоч патріарх московський і протестував) женився, двох цариць у монастир відправив.
Довелося з нього приклад брати — відправив Євдокію до віддаленого і тихого монастиря, за долами, за лісами дрімучими… Рядовою черницею. На вічне там проживання. Бог тому свідок — як від серця Явдошку відірвав. Жаль… Любо було йому з нею. Не життя було, а — любота — лепота. Бувало й Докієчкою її називав — пестив, Явдошечкою (такою вона була йому любою), Досєю… А довелося — державні інтереси стали напереп’ят їхнім почуттям — у монастир відправити — як ялову. За доли, за ліси дрімучі, за бори скрипучі…
Навіть простому мужику не потрібна бездітна баба, а князеві на престолі й поготів… Відправив. Як то й відправляли руські монархи у монастирі своїх любєзних жонушек, княгинь, цариць. Тож не він перший, не він і останній. Та й не кривавий він кат, як, приміром, той же Іван, котрий Грозний, чи й прапрадід його.
Звідтоді ні-ні та й снилася йому Явдошка — ласкавою, хоч і дещо — траплялося й таке, — войовничою. Це в неї якось поєднувалося. Принаймні, за себе вона завсіди вміла постояти, і взагалі — далеко німецькій принцесі Марії до неї, Явдошки, істиної русачки, яка, як колись писав поет, і коня на скаку зупинить, і в палаючу ізбу зайде… І любила його, і він з нею хіба ж так кохався. От коли б ще плодючою була. А то ж… Корову, яка виявиться яловою, мужики не триматимуть, а тут…
Жаль, жаль… Ні-ні, та й згадує її, відчуваючи, як її поруч не вистачає. Ні-ні, та й з’явиться вона у його снах і тоді він вранці просипається аж ніби щасливий. Правда, на якусь мить. На ту, поки не збагне, що то усього лише сон…
Шкода було Явдошки, а нічого змінити вже неможливо, державні, монарші правила диктують йому свою гру, якої він мусить дотримуватися. Просив якось патріарха московського аби висвятили зіслану черницю Євдокію на ігуменю. Хай керує монастирем — вона на це здатна. Патріарх обіцяв. А чимось ще Євдокії, скільки б вона не приходила до нього у сни, допомогти не може. Потрібен спадкоємець.
Принцеса Марія пообіцяла його неодмінно народити. Йосипка малого, котрий стане п’ятим в династії Джугашвілі. А вона плодовита. У своїй Німеччині буцімто вже має трьох дітей, тож народить і четверте чадо, але вже руське. Та й буцімто — про це йому баба — шептуха якось баяла, — вона вже й вагітна. Дай Боже!.. Ось тільки надто велелюбна, навіть вагітною ніяк не зупиниться.
— Ти знову спиш, герр Йосипе, — доноситься у його спогади насмішкуватий голосок княгині. — Підняла тебе з ліжка, всадовила, а ти… спиш? Сидячи? Чого мовчиш, майн хер, мій любий. Ворушися! Хто за тебе буде виконувати твої подружні обов’язки? Та й спадкоємця, Йосипа, мені замовляв? Замовляв. А як же його спорудити без любові, га? Я такого фокуса ще не знаю. Та й знати не хочу. І спадкоємцем треба займатися і… і просто так… Я ж ще молода — молода — любов’ю хочу займатися. Це ж, між іншим, приємна робота. Найприємніша з тих, які я знаю.
— Що ж, почнемо знову, — зітхнув великий князь, — як монголи кажуть: хилитати юрту.
— Я навіть не думала, які мудрі монголи!
Але навіть займаючись «хилитанням юрти», себто виконанням подружніх обов’язків (принцеса верещала від задоволення чи не на всі кремлівські палати), його величність не переставав думати про головне, що його тоді проймало — час вже зайнятися перетворенням великого Московського князівства на Руське царство.
Йосип ІV Джугашвілі—Грозний.
Звучить.
Тож і пора було ним ставати. Якщо, звичайно, німецька принцеса в ранзі великої московської княгині не загонить його в гріб своєю невситимою любов’ю. Для початку треба створити свою оприччину і видати кожному опричнику мітлу з собачою головою. Таку, яку свого часу створив Іван Васильович. Чи ще й грізнішу. Для викорінення крамоли та невдоволених і запроваджувати самодержавну владу.