Пластик

Дощ уже давно загасив палаючі автомобілі та ларки, по вулицях плавала сажа та безліч конторського паперу. Неконтрольований натовп, розгромивши магазин алкогольних напоїв, повзав, вимазаний сажею у кривавому багні. Ті, у кого ще були сили, намагалися відібрати один в одного крадене й захопити місце отамана. Бив грім, у шпиль ратуші поцілила блискавка, зґвалтовані жінки відтягували мертві тіла своїх чоловіків. Життя налагоджувалося, хтось кудись телефонував, щось кричав, розмахував руками, інші намагалися втекти, їх наздоганяли, і все знову перетворювалося на криваву мішанину…

За півгодини до міста увійшов загін швидкого реагування.

25

— Обережніше, — попросив шерифа Лємкус. — Так можна і вбити.

— Це було попередження, — сказав шериф. — Наступного разу я відстрелю тобі голову. Знаєш, я давно хотів це зробити… Яким би ти не був Сандеєм, голову тобі таки варто відстрелити.

До дяді Льоні хотів був сунутись натовп, але, як не дивно, сам Лємкус їх і зупинив.

— Стійте, — зупинив він.

— Чого ти хочеш, дурнику? — дядя Льоня помітно нервувався.

— Я хочу, щоб ви, шерифе, відімкнули клітку і випустили в'язнів. Ну, якщо стане мужності, - самому залізти всередину, ну, і не забути мене запросити. Я думаю, що ви, — звернувся Лємкус до натовпу, — вже все зрозуміли… Так, справді, тих двох нещасних убили ми.

І в цю мить щось похололо в мене в середині. Я! Я був сином одного з нещасних, і, ще не знаючи всіх фактів і причин, знаючи лише наслідки, мені стало невимовно боляче за те, що до цього був причетний Лємкус. Яким чином, я тоді ще не знав, але сам факт… Тоді все перемішалося в моїй голові: звуки, уривки слів. Шум вітру переплітався з моїми невиразними думками, і я боявся, що не витримаю, впаду — отак, перед сотнею чи навіть більше людей, загублюсь, забудусь і пропущу щось важливе, якусь, можливо, деталь, гвинтик, щось дійсно цінне. Я намагався сконцентруватися і навіть сприймати все з внутрішньою іронією. На ногах я втримався, проте все довкола перестало бути чітким і контрастним.

— Але як? — насилу запитав я.

— Це смішна історія, — осміхнувся Лємкус. — Думаю, що всієї правди тобі краще не знати.

— Але чому?

— Що чому? Чому вбили або чому не варто знати всієї правди?

— Та він божевільний! — нервово прокричав шериф. І тут ударив сильний грім і полив дощ. — Господи, невже ви не бачите, що він несе повну маячню?

— Шерифе, — спокійно промовив релігійний діяч. — Не заперечуйте вже. Краще поясніть шановним, як усе сталося. Знаєш, малий, — звернувся він уже до мене, — насправді ця історія може стати для тебе останньою краплею. Ти можеш стати сильнішим, а можеш — навпаки…

У цю мить шериф дядя Льоня зірвався з місця й побіг.

— Стій!

Але шериф лише тричі випалив з кольта. Ні в кого не влучивши, він зупинився, прицілився в Лємкуса, але револьвер лише сухо клацнув. Барабан виявився порожнім. Дядя Льоня спробував бігти далі, але не встиг він зробити кроку, як один з молодчиків, юний двадцятидволітній сержант, наздогнав шерифа і вдарив його в спину прикладом свого карабіна. «Так дуже часто трапляється у кіно», — подумав я. Якийсь, здавалося, не дуже хороший персонаж у кінці таки стає хорошим, тобто не те що хорошим, можливо, на ділі він повний козел, але принаймні намагається перейти на сторону добра. Так сталося й тоді. Під сильною зливою — мокрий і, мабуть-таки, красивий сержант, сповільнюючи біг, таки наздоганяє підступного і загнаного в куток боса всіх поганих і лупить його прикладом у спину.

Інші двоє відчинили клітку. Якщо Любов Андріївна та Валя жваво схопилися до виходу, то Ваню довелося виносити. Він абсолютно втратив людську подобу і був схожий радше на якесь лісове звірятко, що потрапило до пастки…

— Мене, шановний, можете не бити прикладом, — лукаво заговорив Лємкус до сержанта. — Я тікати не збираюся. Якраз навпаки, хочу поговорити. Ти не проти почути всю правду? — звернувся він до мене.

Я лише кивнув. Ми всі стояли намоклі, й від того картина здавалась печальнішою, ніж дві хвилини тому.

— Ну добре, — почав Лємкус. — Якщо всю правду, то знай, мій маленький друже, що вбивць не двоє, а троє. Так, тут замішана ще одна добре відома тобі особа. Ти вже, мабуть, здогадався.

Я здогадався. Я вже давно знав усю правду, і мені не потрібні були ніякі пояснення — мені взагалі ніхто і ніщо не було потрібно…

— Ага, Женя, — продовжив релігійний діяч. — Я не дивуюся, що п тут немає. Та і навряд чи вона тут ще колись з'явиться. У принципі, вона і не вбивця, але, якщо поглянути на це з іншого кута зору, то вбивця вона, і ніхто інший. Усе почалося тоді, коли ми втрьох, а саме я, шериф і зовсім юна мадам, — правда, дивна компанія? — почали збиратися в мене в підвалі й грати у карти. Тут усе дуже і дуже заплутано, синку. Я знаю, що тобі буде боляче це чути, але розумієш, Женя з п'ятнадцяти років була — як би це точніше сказати? — навіть не знаю. Коротше, Женя була на утриманні в дяді Льоні, за що й розплачувалася з ним… одне слово, вона була його коханкою. Колись давно її батько програв у карти тоді ще новообраному меру свою єдину дитину. Це прикро чути, я знаю, а мені, повір, прикро все це розповідати, але я цинічний виродок, тому розповідатиму, а ти — слухатимеш. Отже, сам старий невдовзі помер, проте лишив доньку. Лишив й фактично в рабстві. Спочатку Женя для мера була такою собі забавкою, старшою донькою, якщо так можна сказати, він водив и у кіно, купував їй подарунки, навіть намагався виховувати, але з часом Женя набула привабливих форм — хоч це було і важко розгледіти під п хлопчачим одягом, проте дядя Льоня розгледів, і те, що він розгледів, сподобалося йому… Повторюся: я знаю, що тобі прикро це чути, але тримайся, синку. Про це я дізнався три роки тому, коли вкотре розписували з мером пульку. З нами грала і Женя. І знаєш, усе це ввійшло в традицію. Кожної суботи ми збиралися в підвалі церкви і грали. Іноді на гроші, а бувало і на щось інше. І от два тижні тому Женя запропонувала грати на бажання. Ця ідея сподобалася і мені, і шерифу. Але ані я, ані дядя Льоня навіть не думали програвати, проте програли. І я, і шериф. Діватися не було куди. Так сталося, що Женині бажання виявились дещо дивними, я б навіть сказав, жахливими. Принаймні для мене. А бажання були такі: убити найбільшого невдаху міста. Знаєш, я міг би й не погодитись віддавати такий, якщо можна так сказати, специфічний борг, але всі ці речі, які зруйнували не одну тисячу людських доль, ці речі, такі як честь, гідність, азарт, вирішили за мене все. Я вибрав Маркова, а дядя Льоня — твого старого. Ми хотіли все списати на самогубства, але вбити ми їх мали в один день, тому шериф запропонував підлаштувати все так, щоб це нагадувало серію. Усе, в принципі, збігалося. Два євреї, якісь дурнуваті збіги, у які могли повірити хіба ці двоє: Марков і твій старий, якісь свинячі голови, та і взагалі, розслідування мав вести сам шериф, а отже не мало бути жодних клопотів… Тільки от дядя Льоня далеко зайшов. Насправді, ми всі далеко зайшли і для мене досі залишається загадкою, чому Женя вибрала саме такі бажання, чому не щось інше… Може, я сліпий…

— Ні, - спокійно сказав я. — Все правильно.

— Що правильно? — здивувався Лємкус.

— Усе правильно! У неї були такі бажання, тому що і її колись програли. І тепер усе для мене стає зрозумілим. Вона ж не вибирала, кого саме вбивати?!

— Ні, це вирішували ми! — кричав він на зло зливі.

— Ви їй казали, казали?!

— Що казали?!

— Ви казали?!! — у мене починалась істерика.

— Та що ж? — Лємкус також помітно нервувався.

— Кого саме збираєтеся вбивати?!

— Ну, за день до вбивства, коли все спланували!

— Тепер усе стає ще зрозумілішим!

— А що зрозумілішим?

— Усе! — я чув себе збоку і якось неприємно відмічав, що мій голос звучить то хрипло, то по-підлітковому верескливо. — Усе! Просто Женя не очікувала, що ви вб’єте її сусіда, — схлипував я, — мого батька! І так тоді сталося, що вона чи не вперше до мене заговорила і напевно, знаючи плани шерифа, допомогла мені! А я ж ні в чому не винен…