Пластик

Ніколаєвський тримався найспокійніших з артистів — атлетів у вельветових безрукавках. «Коли що, — думав він, — можна на них покластися».

Розговорившись, Леонід Григорович з'ясував для себе доволі несподівані й важко засвоювані речі. Виявляється, вони, ці кремезні атлети, запрошені були не за гроші, а за якісь ефемерні принади, які своєю ефемерністю сягали кудись значно далі кордонів гностичного розуміння Ніколаєвського. Отже, все скидалось на те, що атлети були присутні на цьому загадковому карнавалі за просто так, що неабияк ускладнювало не тільки гностичне, а й взагалі будь-яке розуміння не тільки абстрактних, а й конкретних речей, що стосуються фінансового боку справи. І та сума, яка значилася в обліковій книзі як виплата атлетам, потрапила до кишені чийогось літнього піджака.

«Знати б тільки до чийого», — подумав Ніколаєвський, примружено дивлячись на стрибучого Культурного.

Раптом усе, геть все, замовкло. Замовкли силачі, цигани, замовк ансамбль художнього свисту, припинили балакати цивільні, коні перестали іржати, а карлики позбивалися до своєї живої екстравагантної купи, завше мовчазні жонглери припинили жонглювати, гімнасти застигли в повітрі, невродливі (Ніколаєвський зблизька зміг їх розгледіти), але граціозні жінки застигли істуканами, урвавши свій північноамериканський танок. Натомість залишилося тільки сонце. Біле безжальне сонце і повна відсутність вітру, крім штучного, що розтріпував прапори. Тиша і сонце. І крізь цю моторошну і безнадійно спекотну тишу до трибуни, збитої зі свіжих соснових дощечок, пробирався сухий і неприємний мер міста, жовчний і невловимо куртуазний дядя Льоня.

Уже коли він піднявся і по-кінематографічному постукав по голівці мікрофона, пролунав нестерпний для слуху писк. Дядя Льоня штучно всміхнувся, пригладив звисаюче пасмо пшеничного волосся, відкашлявся і заговорив.

19

Клітка стояла на задньому дворі відділку.

У клітці сиділи троє. Ніколаєвський Ваня, Валя Патлань і лікарка Любов Андріївна. Якщо Валя та лікарка вели одна з одною якісь сторонні розмови, то Ваня забився в куток, зацьковано зиркав на жінок і мовчав.

— У нього зрив, — лагідно промовляла Любов Андріївна. — Йому треба відлежатись.

— Що в нього? — перепитувала Валя. — Зрив ви кажете? Нервовий, так? Психоз там, маніакальний стан…

— Ні, лише зрив, — поправила лікарка.

— Ти! — крикнула Валя до Вані. — Зрив! Скажи що-небудь.

— Не займайте його поки, — попрохала Любов Андріївна.

— Це точно, воно й смердіти не буде, — додала Валя і розреготалась.

Лікарка лише важко зітхнула і відвернулась.

Ваня вищирив зуби.

— Мовчатимеш? — знову звернулася Валя. — Ну мовчи.

Ваня знову ощирився і тихенько-тихенько завив.

Любов Андріївна силкувалася щось сказати. Було видно, що і й щось мучить, що і їй є чим поділитися, проте з чого почати, вона однозначно не знала. Тому почала напряму:

— Мій прадід — він був поміщиком. Багатий був…

— Господи, яке це зараз має значення, — стомлено зітхнула Валя.

— Ні-ні, ви мене вислухайте! Це дуже… дуже важливо!

- І що ж тут важливого?

— Розумієте, в нього, у прадіда мого, був величезний статок. За нього, за статок чи за прадіда — яка різниця, сватали найчарівніших королев волості, але він вибрав мою прабабусю — вона, звичайно, була не фонтан, але розумна, як чорт.

— Лисий? — чогось запитала Валя.

— Ну, нехай буде лисий, — з усмішкою погодилась Любов Андріївна.

— Ну-ну?

— Так от, одного разу прадід мій, Іван Федорович, почав заглядати за тин, на сусідську сучку Агрипину Самсонову, яка лише те й робила, що наймала людей, щоб ті лагодили їй паркан, але не в цьому річ, а в тому, що закохався мій прадід у цю Агрипину. Це якраз сімнадцятий рік був, і прабаба моя вже вагітна була моїм дідом. І не дурна була прабаба, а розумна… Як чорт!

— Лисий? — знову перепитала Валя.

— Ну звісно, що лисий! Одразу побачила неладне, а тому вирішила чоловіка свого відволікти від тої сучки пані Груні і наказала висадити сад вишневий. Прадід мій подумав-подумав, та й найняв робітників, але і сам брав участь у цій справі… Сад вони, звичайно, висадили, але затим відбулась революція, прийшли совєти, і прадід подався на фронт, потім у Крим, до Денікіна, а там на пароплаві до Константинополя. Разом зі своєю Агрипиною. Уявляєте?

— От наволоч!

— Ну, життя таке було.

— Несправедливе.

— Що поробиш. Сад спочатку хотіли вирубати, але прабабка моя перед парторгом на колінах повзала, і сад таки залишили, а після НЕПу таки націоналізували, а й, прабабку, значить, разом із сином відіслали тигрів ловити.

— Як цікаво.

— Потім мій дід доглядав цей сад, це вже згодом, у шістдесятих, коли повернулися з поселень на Амурі, - тоді вже і я була маленька. І все дитинство провела в цьому саду. З наших вишень така наливка виходила, що весь район з'їжджався, аби скуштувати и, та у вісімдесят шостому наказали вирубати цей сад, мовляв боротьба з п'янством, але вже мати моя з батьком ходили просити за сад, і той таки залишили. А тепер цей узурпатор, мер наш, просто взяв і вирубав! Просто так, безжалісно! Вишенька від вишеньки, сказав він і віддав наказ рубати. Як я тільки не просила, як не плакалася йому, куди тільки не дзвонила… — по щоці Любові Андріївни потекла кривава вишнева сльоза.

— Нелюдь, — з ненавистю промовила Валя.

— Що вдієш.

— Стріляти треба…

— Любити треба, — зітхнула Любов Андріївна й сіла в куток.

20

— Шановні співгромадяни та гості нашого славного міста! Друзі мої! — почав свою промову мер. — Я, — витримав він паузу, — хочу вам у першу чергу сказати, що маю за честь уже вкотре відкривати святковий парад, чи що там у вас сьогодні за планом. Я, чесно кажучи, у сценарій не вдивлявся, кгм-кгм, так от — у цей день, у День демократії, коли всі патріотичні сили згуртувалися навколо нас, чи як там взагалі кажуть… Коротше кажучи, що я цим усім хочу сказати… Мені, звичайно, не особливо приємно в цей день говорити про такі речі, але що вдієш… Просто так, щоб знали. За останні два дні в нашому місті відбулися два вбивства — да-а-а, шановні, не потрібно так охати! — два вбивства! Зухвалих і жорстоких. Убивства, які заслуговують бути занесеними до реєстру найжорстокіших убивств світу. Буду відвертим: мені абсолютно не шкода тих, кого вбили, більше того, мені абсолютно не шкода сімей тих, кого вбили, тим більше, один із членів сім'ї одного вбитого є головним підозрюваним, але він утік — ви собі уявляєте: взяв і випарився, немов плювок на асфальті, - і тепер знаходиться в розшуку, а тому підозри наші стають обґрунтованішими. Далі, що хочу сказати, я… ну, це так, щоб ви знали… вже знаю, хто вбивця, принаймні я хочу сподіватися, що це він. Не бійтеся, любі мої, вам нічого не загрожує, адже він тепер перебуває у клітці. У нього маніакальний психоз, і кращого місця для його перебування, ніж тюремна психіатрична лікарня, не придумаєш. Сподіваюся, незабаром він там і опиниться. Це угруповання молодих і зухвалих підлітків. Один — так-так, у клітці, а другого ще треба зловити, загнати його кволе тільце до мишоловки, яка неодмінно переломить йому його тендітний хребет. Не виключаю можливості, що смерті були скоєні на спір або програні в карти, можливо це нова сектантська течія — смерть із релігійно-етнічних мотивів, урешті-решт! Шановні! У цей день прошу вас бути пильними. Ні в якому разі не залишайте своїх дітей без нагляду, стежте за своїм сусідом. Можливо, якась сімейна пара смажить біля вас сардельки, сміється й жартує, але знайте, що в наступну мить замість тих сардельок на шампурах можете опинитися саме ВИ!!! Тому ми маємо стежити, щоб усі наші внутрішні органи відповідали переліку, а якщо і станеться якась оказія, — дядя Льоня підвищив голос, — себто казус, ми пропустимо кривдників через коліщата закону, немов гівно крізь гуся! Ми виколемо їм очі й випалимо тавро на їхніх білосніжних педерастичних сідницях! Ми змусимо їх жлуктати лайно з наших розпечених від ненависті анусів! Усе! — махнув руками мер. — Відпочивайте, любі мої…