Пластик

У самовара я і тьотя Катя!

Ми ніч проведемо удвох!

Лярошфуко!

Лайно!

Все з букви «ля».

Кіпі-кіпі, моя любов.

Камон бейбі!

Заварка-заварочка!

У мене мутніє в очах і чешеться в голові. Ноги помітно слабшають. Він каже: — Хочеш бути таким красивим, як я? Можу відкрити секрет, тільки гроші плати. Дай мені мільйон. А я йому з видихом: — Не хочу, ти не красивий. — Зась! — пошепки промовляє він. — Франц… — Кафка, — чомусь кажу я. — А Себастьян хто? — Бах, — кажу. — Ні, - посміхається він, — Ричард. Не знаєш, так і не кричи. Я падаю. Спиця так само стирчить у моїй утомленій чакрі. Вона пропалила всього мене, а згодом бридкою змією виповзла назовні. — Тулуза, — каже мені Луанда, ніби це має в будь-якому випадку мене розсмішити. — Це не смішно. — Кому як, милий мій, кому як…І він, відпльовуючись, тягнеться до телефонного апарата, що невідомо звідки взявся. Піднявши трубку, він тихенько промовляє: — Ну-с.І за мить приходять два біляві шведи-красені у білих фраках. Вони несуть мене… — Куди? — насилу запитую я. Вони не відповідають. Мене приносять у приміщення, що віддалено нагадує склад для непродовольчих товарів, хоча, виявляється, це всього лише підземна стоянка для автомобілів. — Навіщо? — запитую я. Красені йдуть. Я залишаюся сам. Лежу на вологій бетонній підлозі.Удалині відкривається сіра металева брама. Заходять троє. У контровому світлі я не можу розгледіти їхніх облич. Підходять. Стають біля мене й говорять. Що? — Не заважайте мені! — кричу я. — Валіть звідси! Я вас так люблю!.. Так люблю, що аж боляче…

А потім я почув жіночий голос, який мене і пробудив. Цією жінкою виявилась Женя. Лємкус клявся, що нікого у нього немає, однак я зрозумів, що Женя шукає саме мене, підвівся з ліжка і вибіг до зали. Зустрівши мене, Женя несильно дала мені під дих і сказала, що я мудак.

— Ну ти й мудак, — сухим, майже могильним голосом сказала вона, і мені стало боляче. Не від удару, звичайно, а від того, що це сказала саме вона. — Я тебе вже п'ять годин шукаю!

— Вибач…

— Вибач, — злісно передражнила мене Женя, — збирайся давай.

Подякувавши релігійному діячеві Лємкусу, вона посадила мене на мопед і повезла назад, до гуртожитку. І я відчув себе скурвленим синочком, якого стомлена і посивіла мати забрала з відділку…

Удома я намагався поцілувати Женю, однак вона якось надміру брутально вилаялась, відштовхнула мене, а згодом перевдяглась і подалась кудись туди, куди мені не можна дивитися навіть подумки.

— Шлюха! — кричав я у маренні вже глибокої ночі. — Шлюха!

— Ч-ш-ш-ш, — почув я поряд з собою голос. — Ну, ну, заспокойся, хороший мій.

І я зрозумів, що це Женя. Вона цілувала мене в обличчя і намагалася своїми цілунками зупинити мою гарячку. Натомість мене ще більше розвезло, однак кричати я припинив…

— Женю, — тихо схлипував я. — Пробач, Женю, чуєш, пробач мені!

— Нічого, все добре…

— Ні, чого! Усе дуже і дуже чого! Я не зможу без тебе…

І я справді не зміг би…

16

Уранці четвертого липня стояла страшенна спека. Старожили розповідали, що такого задушливого дня навіть вони не пам'ятають, та це і не дивно, адже спека була справді вражаючою. Під сонцем, яке тільки з'явилось на небі, плавилися не тільки людські тіла, а й гранітні сходи до входу в центральний корпус Третього університету. Цими сходами, ледь піднімаючи ноги, волочилися завідувач кафедри суспільних наук Культурний Олександр Михайлович та його друг і соратник товариш Ніколаєвський Леонід Григорович.

Людина, яка не мала жодного уявлення, що роблять ці двоє, могла з легкістю прийняти їх за змовників або зрадників, утаємничених шизофреніків або підстаркуватих гомосексуалістів. Зрештою, все майже так і було, себто Культурний та Ніколаєвський справді були втаємничені, підстаркуваті й змовницьки настроєні, адже в цей вирішальний день вони мали зробити стільки корисних справ на благо кафедри, університету й, можливо, хто знає на благо держави! По-перше, вони мають зустріти запрошених гостей. По-друге, їх треба нагодувати (щодо цього вони вже домовилися з тьотею Надею, кастеляншею Третього університету). По-третє, треба ж десь розмістити всіх цих людей, нехай тимчасово, але все ж таки… Й останнє: треба все організувати так, щоб комар носа не підточив, адже від результату залежить доля Культурного, а заразом і Ніколаєвського…

— Хороший мій, — звернувся Культурний до свого хорошого. — Що ми маємо? Чи все йде за планом?

— Дуся, — стомленим голосом промовив Леонід Григорович. Він трохи виспався, і тепер його обличчя набуло свіжих відтінків, проте очі все ще нагадували хоч і застиглий, але вулкан, — з очей кришилася застигла магма. — Скоро приїдуть автобуси з нашими героями — думаю, слід поквапитись.

— Ну, сподіваюсь, ми встигаємо випити по чашечці чаю?

— У таку спеку, зозуле моя? — ледь не падав Ніколаєвський.

— Нічого. Це не завадить. Не забудьте: вам ще на станцію, зустрічати з поїздів, — усміхнувся Культурний і відчинив важкі дубові двері до університету. — Після вас, мій хороший…

Безжальне сонце ще не встигло пробратися до кафедри, тому Культурний і Ніколаєвський сиділи у більш-менш приємних кліматичних умовах і пили чай. Але більш-менш приємні кліматичні умови все одно змушували професорів безперестанно пітніти. Від старечого поту кафедра наповнювалася густим і тягучим смородом.

Леоніда Григоровича весь час наздоганяла думка про його сина, який сидів за ґратами, про сина, що його охороняли озброєні й неголені сатрапи, прихвосні капіталістичного ладу. Ніколаєвському стискалося серце, коли він уявляв, як голодний і зморений спрагою Ванюша сидить у клітці, сумно тримається за арматурний й скавчить, мов нещасний побитий песик…

По щоці Леоніда Григоровича потекла сльоза. Він стер її спітнілою долонею. Скривився. Глянув на Культурного й подумки прокляв усю цю дурну хлопчачу витівку. Ніколаєвський так проникливо дивився у вічі Культурному, що ненависть ледь помітним тремтінням пройшлася всім тілом нещасного.

— Що сталося — вам зле, любчику? — спитав, нічого не підозрюючи, Культурний. — Ще чайку?

— У мене ж там син… — з надривом прошепотів Ніколаєвський. — А ми тут з вами чайок розпиваємо…

— Син-свин, — протягнув Культурний. — Нічого з ним не станеться. Закінчимо наші справи, піднімемо авторитет університету, слідство знайде винних, винні понесуть відповідальність, а вашого Ваню, власне, як і нашу Валюшу, ой, дай бог, дай бог, — хапливо перехрестився Культурний, — звільнять… Ну, чого ви? Усе ж добре?

Ніколаєвський насилу кивнув.

— Так чого хвилюватися? Знаєте, у мене є надзвичайно цікава історія. Теж про повішених, і про винуватих, євреї там, знаєте, всякі, а головне… ну, себто це взагалі історія про одного генія… Дуже повчальна штука. Ох, знали б ви, який він був!

— А який він був? — запитав Ніколаєвський. — І хто?

— О, він був неперевершений! Таких дітей народжується один на сто мільйонів! Однак далі його чекала велика-превелика прірва, — продовжив Культурний.

- І що?

— А нічо! От послухайте! Він народився у сім'ї звичайних робітників. Мати працювала на макаронній фабриці, а батько на верстатобудівельнім заводі. Одного разу, коли йому було півроку, його батько впустив на ногу величезну залізяку, і великий палець його лівої ноги почорнів, а потім батьків друг Саша Казачок…

— Засланий? — перебив Ніколаєвський, протираючи спітніле чоло.

— Ні, це прізвище таке. Саша Казачок. І, будь ласка, не перебивайте мене, пупсику…

— Добре-добре, — погодився не перебивати пупсик Леонід Григорович.

— Так от, Саша Казачок запросив його батька на полювання. Не знаю, де вони з тим Казачком бігали, якими полями, гаями, болотами, тільки батько повернувся з полювання п'яний, веселий, у мішку тримав шість упольованих качок, а в черевикові — розпухлу ногу. Наступного дня батька звалила гарячка, а нога була схожа на надувний матрац. Як його жінка не обробляла ту ногу керосином, за тиждень й відпиляли, і батько запив. Коли малому, ну, головному герою цієї оповідки, було близько року, батько вже не міг устати, а ще через два місяці він помер від безногості…