Пластик

Худа і заплакана не на жарт перелякалася і хотіла була відсахнутися від страшного дяді, як той, не зрозумівши, чого ця медсестричка його не поважає, схопив її за лікоть, підтягнув до себе і, силою обійнявши, розревівся на й худих, охлялих плечах…

— Бакланьйо… — ревів той, — обшустріло-ось…

Культурний виразно, зі співчуттям дивився на комедію, розіграну його другом, жінки, що сиділи за акваріумом, неначе змовившись, піднялися зі своїх стільців і попрямували до виходу.

— Ста-ая-ать! — прокричав Леонід Григорович.

Колеги зупинились.

— Син сином, — спокійно сказав він, не припиняючи обіймати медсестру, — це — моє власне горе, до якого ні в кого з вас, крім моєї маленької сестрички, — він ще дужче обійняв перелякану до смерті дівчину, — немає діла, однак маємо ще одну проблему. Завтра у нас карнавал-маскарад, парад зірок! Буде феєрія! Олександре Миколайовичу! Любо ж дорого! Як ми попрацювали! А?! А?! Пррросто песня! Ай-ду-ду! Ай-ду-ду! Сідіт ворон на дубу-у-у… Залиште мене з Варенькою.

Усі перелякано дивилися на Ніколаєвського.

— Залиште мене з Варєю!!! — закричав Ніколаєвський, і всі, навіть Культурний вирішили таки залишити нещасного колегу.

Зоставшись наодинці з медсестрою, Ніколаєвський усе ще не перестав обіймати її, однак цього йому виявилося замало, тому, щоб ще тісніше розділити горе, він зняв з неї лікарняний халатик, чорні латані колготки укупі з іншими майтками, уважно роздивився їїбезгруде тіло й обережно поклав те тіло на стіл.

— Боляче буде? — тихенько запитала медсестра.

— Боляче? — перепитав безумний Ніколаєвський. — Не думаю…

Він закрив їй очі зошитом, що навернувся під руку, зняв із себе штани й обережно ввійшов у дівчину.

— Ой, — схлипнула та…

15

Близько дванадцятої ранку мене розбудила спека. У кімнаті нікого не було. Я прокинувся з якимсь невимовним солодкуватим відчуттям.

Начебто виспався, однак шалена думка знову вдерлася до пенатів мого мозку. Думка про батька, якого я вже навряд чи побачу, а він не побачить мене, хоча, можливо, він сидить зараз десь під небесним склепінням, покурює козячу ніжку, цмулить сухий до оскомини рислінг, можливо, ганяє в пул, розбиваючи небесні кулі божественним києм, а я сиджу на цьому ліжку, постіль якого пахне зовсім не мною, а жінкою, яка іноді залишається тут на ніч. Стомлена, розумна й експресивна жінка! Як же мені було приємно називати її жінкою, відчувати її жіночність у кожному русі, кожному слові, яке вона вимовляла. Звичайно, Женя скоріш була схожа на хлопця, на такого дикого хлопця, який знає, чого хоче в житті…

Ці майже менторські батькові слова настільки вгризлися в мою свідомість, що не відомо, чи забуду я їх колись, чи зможу вирізати скальпелем прожитого життя з-під кірки запаленого мозку… Вона знає, чого хоче від життя. Мені тоді здавалося, що вона взагалі нічого не знає, навіть як мене звати, — зрештою, я і сам не знаю, як мене звати, і не знаю, чи існую взагалі! Я уявляв (Господи, ці болісні й отруйні думки!), як вона працює, яку має зачіску, який запах, у що вдягнена, — ну звичайно, що не в ці замаслені джинси і не в цю сіру майку, звичайно що і пахне від неї набагато солодше, набагато вульгарніше, ніж завжди, і цей запах, що межує з запахом гнилі, тваринного розкладання, немов якийсь нечистий дух, усочується в її тіло, і напевно що немає кропиви, меду і скотчу, немає цього букету з розмаїтих ароматів — взагалі нічого немає! Звідки їм узятися? Можливо, і не було їх ніколи і це лише мої оманливі уявлення, рецептори нюху, що так підступно вчинили зі мною. І справді, нічого немає! Тільки вона, тіло — і клієнт! Господи…

Я сидів на твердому, немов підлога, ліжку і силкувався згребти докупи всю цю безжалісну інформацію, розкласти по дерев'яних, застелених минулорічними газетами поличках, збагнути, врешті-решт, що робити далі…

— Вставати, чистити зуби і сідати їсти! — Женя вийшла з туалету, залишаючи по собі шепітливі звуки спущеної води…

— Женя… — зрадів я…

— Тільки не вимахуйся, — сказала Женя після сніданку.

— Шо? — не зрозумів я.

— Сиди тут і нікуди не виходь. Тобі зараз не можна нікуди виходити — тобі взагалі нічого не можна. Тебе шукають. Твого батька знайшла Любов Андріївна з третьої квартири, і її вже посадили у клітку.

— Куди?!

— У клітку.

— Що за дикість?

— У нашого дяді Льоні невеличкі проблеми з головою, розумієш?

— Розумію, — сказав я, і я таки справді розумів.

Шерифа я боявся наполовину, адже той завжди ходив пішки, причому ходив повільно, ретельно масажуючи анальними м'язами розширені кавернозні вени, тому наздогнати мене для нього було б нелегко. Хоча він мене навіть і не помічав, аж поки не трапилась прикрість із батьком. Тоді я був готовий з ким завгодно битись об заклад, що мене вже шукали, переривали підвали та чагарі, поквапно піднімали матраци та пильно вдивлялися до кожної найвужчої шпарини. Але я мав довіряти Жені. Вона щиро і переконливо запевняла мене, що ніхто і ні за яких обставин не знайде мене тут, аж поки я сам цього не забажаю. Так воно, в принципі, і було…

— Отже, не вимахуйся, — підсумувала все Женя, перевдягла майку й вибігла з кімнати.

Я залишився один. Сидячи біля вікна й зшкрябуючи стару світло-блакитну фарбу з рам, я багато про що думав. Насамперед про самотність. Мабуть, її потрібно сприймати не як трагедію, а як паузу. Можливо, паузу між стихіями, що народжуються всередині тебе самого, адже якби не самотність, навряд чи можливо було б перетерпіти це життя без тяжких наслідків шизофренії. Самотність, думав я тоді, - це звичайний стан людини, який вона настроює на власний лад, це щось типу тональності, у якій звучить музика твого життя…

Мене тягнуло на вулицю. Мені було конче необхідно з кимсь поділитися горем, з людиною, яка могла бодай якось утішити, підказати шлях на гору, шлях із бездонного й задушливого льоху — туди, де квітнуть персики й розгулюють оголені жіночки, туди, де пухнасті ховрашки лащаться до тебе, немов одомашнені сивим, тупим, але добрим дєдіком. Мені був потрібен хтось розумніший за мене, у кого непогане почуття гумору, хто майже не має статі, однак має згубні звички, хто є святим і грішним. Таким для мене був Лємкус.

— Лємкусе-е! — кричав би я йому, розриваючи голосові зв'язки, і біг, падаючи та збиваючи свої колінця. — Лємкус-с-с! — сичав би я на нього і загортався б у його смердюче, просякнуте алкоголем та цигарковим димом лютеранське одіння.

Час сієсти закінчувався, а тому якомога хутчіше я намагався дістатися церкви. Пробирався я крізь міський сад. Ховався за скульптурами олімпійців, приміряючи на себе їхні обриси, залягав серед бур'янів, гіпнотизував повітря, тим самим змушуючи його повірити у мою невидимість, усіма силами намагався бути непоміченим, — і у мене, здається, це вийшло бездоганно. Щоправда, біля церкви, старої семикутної будівлі, яка колись була лазаретом, стояв чийсь велосипед. Мене це дещо занепокоїло, бо ж я так хотів виплакатися своєму Лємкусу, вірному другу й товаришу, власному сповідальнику, цьому п'яному латвійському збоченцю, цьому клятому релігійному діячеві, віровідступнику та гріховідпуснику…

Моє занепокоєння швидко минуло, а саме тоді, коли з церкви вийшла стара грузинка Нателла — вона завжди приходила до Лємкуса, щоб принести йому свіжого молочка та по-материнськи пожурити його за хибний шлях, яким його понесло неладне життя.

— Е-е, чама, — казала Нателла, розпушуючи свої чорні, майже чеченські вуса, — какой ти дурак, да! Кто так служит! Паді к Артуру, ах мой старий Артур, — зітхала вона, — он тебе даст науку, да!

У церкві було тихо й прохолодно. Десь у її затемненій, заволоченій кадильним димом глибочині стояв Лємкус і пританцьовував.

— Ей! — крикнув я. — Лємкус-с-с!

Він обернувся й розтягнувся в усмішці.

— Ти?! — крикнув мені Леопольд.

— Я!

— Підходь…