Пластик

— Може ти мені поясниш хоч щось? — невдоволено сказав я.

— Поясню.

Женя зачинила двері.

— Що це за кімната?

— Моя друга хата, — сказала Женя, і я, чесно кажучи, був згодний більше нічого не випитувати, заткнутися й робити все, що побажає моя біла господиня, однак моя господиня наказала мені сидіти мовчки, поки вона не повернеться. Я скористався п відсутністю і покакав, боячись, що вона прийде до того, як я впораюсь, однак упоравшись, я ще близько години провів у важкому очікуванні. На столику, окрім цигарок, я знайшов ще й якісь журнали, однак не те щоб читати, а й навіть роздивлятися картинки у мене не було бажання. Хоча один таки зацікавив мене. Такий тематичний журнал, про яхти і Європу. У цьому журналі було багато фотографій пристаней Копенгагена та Стокгольма, якісь суто по-європейськи невродливі жінки і червонощокі мужики у білих кашкетах вудили рибу, всміхалися і закликали мене до красивого життя. Я намагався віджартуватися, мовляв, вибачте, я ще тут побуду, ага, у цьому гуртожитку, ви ж не проти, ні, я посиджу тут, тим паче, какати я більше не хочу, а ви ловіть свою рибку, форель там усяку, окунів, а я так, добре? Я бачу, що ваше життя насичене різними приємностями: усякі фрукти, соки, морепродукти, я розумію, а я тут, бачте, в центрі вашої Європи сиджу, голодний і втомлений, у мене болить губа і кінчаються цигарки, бо ж я палю безперестану, і дивився у вікно: десь там, за пустирем і озером, за парком і двома-трьома будівлями, знаходиться будинок, де сидить мій старий і нервується через мою відсутність, нервується і витворяє якісь нові фокуси: малює чорним фломастером хрестики на плафонах люстри або жонглює сірниковими коробками — розумієте, ви, красені європростору, в мене старий схиблений на жонглюванні, власне, як і я, і всі в цьому місті, так, не дивуйтесь, ви, ослотяни та ослотянки, чи як правильно — ослята? ви, стокгольмяри та стокгольмярки, ви, парадоксів друзі, білі светрики, рожеві щічки, все добре, не хвилюйтесь за мене, і за яхти свої не хвилюйтесь, і не бійтесь Росії, вона не нападатиме на вас найближчі кілька років, і не плутайте мою крашу з Росією, яка не нападатиме, бо моя країна може таки напасти на вас, розірвати ваш скандинавський півострів добробуту навпіл, забрати ваші яхти, светрики ваші пустити на ганчірки, озера ваші залляти нафтою, а поля — засипати аміачною селітрою, і, якщо ви так дивитиметесь на мене з цього журналу, повірте, станеться біда і ми з батьком приїдемо до вас і жонглюватимемо сірниковими коробками…

— Нічим ви вже не жонглюватимете, — почув я голос, і в кімнату зайшла Женя, тримаючи в руках пакета. Звідти виглядав неперевершений цурпалок краківської ковбаси.

— Голодний? — запитала вона (не ковбаса, звичайно).

Хоча тоді мені могло здатися все що завгодно.

— Ага, — сказав я, звертаючись скоріш не до Жені, а до ковбаси. — А що ти там про жонглювання казала?

— Сідай і слухай, — сказала вона. — Слухай і тримайся.

— Так тримати, — не знаю чого, однак пожартував я і вмостився зручніше.

— Зараз буде не так смішно, — погрозливо промовила Женя. — Твій батько помер сьогодні вранці.

Я знав, що такими речами не жартують, тому одразу повірив і мені нестерпно захотілося втратити свідомість — я повалився на ліжко і заплющив очі, але свідомості так і не втратив.

— На, випий.

Женя простягнула мені кварту з коньяком.

Я заперечно похитав головою.

— Води?

— Да, — ледь чутно вимовив я.

Мене потягнуло блювати, і я, заплітаючись ногами в килимках, побіг до туалету, але в останню мить, коли зрозумів, що блювати особливо нема чим, хіба що нікотином, усе відступило, і я, плюнувши в унітаз, повернувся до кімнати.

— Але як? — запитав я.

— Повісився.

— Повісився?

— Ні, не повісився. Повісили.

— Коли?

— Уранці, хвилин через десять, як ти пішов гуляти.

— Але кому треба вішати мого старого? О господи! — закричав я, уявивши, як у нашій квартирі, можливо, не найзатишнішій у світі, але нашій, рідній квартирі висить мій старий.

— Тримайся, малий, — почув я від неї.

— Тримаюсь.

Я намагався видавити з себе усмішку, перетворити все на жарт, урешті, погодитися, що — круто ти мене розіграла! У принципі, я ж й і не знаю майже: можливо, у неї такі жарти, можливо, вона вся така…

— Що кажуть слідчі? Дядя Льоня? — Коли я раптом згадав про владу, мені стало трохи легше, однак чому легше — невже ці кляті щури в уніформі зможуть повернути мені старого, мого дивакуватого батька, продавця квитків у кінотеатрі «Мир»?!

— Слідчі нічого не кажуть. Навряд чи вони знають… А от про Валєру Маркова — знають.

— А з ним що? Це він зробив?

— Ні, - осміхнулася Женя. — Він теж висить, точніше висів, тому я і припустила, що твого старого вбили… Знаєш, тут криється якась загадка. За одну добу вішаються дві людини, два євреї, - це не може бути випадковістю.

— Але ж мій старий не єврей…

— А хто ж? Він єврей. По матері. Хоча мало хто про це знає…

- І я тоді? Я теж єврей?

— Ти — не. Ти взагалі бозна-хто…

— Нічого не розумію.

— Тебе де батько знайшов?

— Точно. Я й не подумав.

— Ну от, ти ж йому не рідний, у тебе навіть імені немає…

— Немає, - погодився я, — але я часто забуваю, що він мені не рідний. — І тут я не витримав і таки заплакав. Було так боляче, це страшне відчуття безповоротності так глибоко врізалося в душу, і навіть той смачнючий бутерброд, який Женя почала запихати в мене, ніяк не хотів лізти, хоча я все одно його з'їв, бо помер мій старий чи ні — бутерброд виявився справді смачним і не з'їсти його було щонайменше смертним гріхом…

І я ще багато про що допитувався, і багато чого дізнався, і навіть такого, чого не варто було знати, і моє життя перетворилося на попіл, а хазяйновитий господар розкидав той попіл лопатою на городі…

І тоді я згадав про голову…

13

— Голова, — сказав я.

— Яка голова? — не зрозуміла Женя.

— Наша з батьком. Точніше… Ми оце приїхали вчора чи, може, вже позавчора…

— Ну-ну…

— Так, ми зі старим, господи, — я знову згадав, що його вже нема, — Їздили на ділянку. Він якось так мене підганяв, давай, казав він, швидше, поїхали. Усе так чудово було, смородина, всі діла, а потім ми повернулися додому і в квартирі знайшли свинячу голову, на лобі якої чорним маркером було виведено «ПОЛЮЦІЙ — ЖИД», та батько заперечив, що це так, а голову спалив в унітазі.

- І все?

— Не, він сказав, що це якісь мавпи чи козли? Ні, таки мавпи…

— Він, раптом не промовляв це, як «маупи»?

— Так, можливо, та яка різниця…

- Є різниця! У великому місті є така організація, яка ненавидить євреїв. Правильно сказати, вона передусім ненавидить євреїв, а тому і була створена. Наслідуючи історичні події, ну, кришталева ніч, сам розумієш, вони прагнуть запобігти світовій навалі євреїв. Я у цих речах не дуже розуміюся, тому навряд чи вдало поясню… Фашисти, одним словом. Називається «МАУ», це абревіатура, що саме вона означає — не знаю, однак усі їх називають мавпами. Маю чималі сумніви, що то вони. їм оце більше робити нема чого, як євреїв по малих містах вішати. Це дуже цікаво, бо у Маркова теж знайшли голову, однак на ній, здається, ніяких написів не було. Хоча…

— А може, це всесвітня сіоністська змова? — запитав я. — Масони якісь абощо? Я про таке у книжці одній читав…

— Браво! Сіоністська змова проти євреїв. Логіка з тебе так і пре… Це, безперечно, не випадковість, можливо, навіть і змова. Тільки не сіоністська.

— А звідки ти це все знаєш?

— Про що?

— Про організації всякі та взагалі — про все…

— По-перше, я часто буваю у великому місті. По-друге, про це багато хто знає — ти що, телевізор не дивишся?

— У нас немає телевізора…

— А щодо Маркова — чутки-плітки, плітки — завжди зло — швидко долітають до найтемніших куточків міста. Його ввечері знайшли. Там ще якийсь засцаний пацан замішаний: чи то він його перший помітив, чи то Валя грудаста — вона там з ним якогось лєшого була…