Пластик

— Ей, пацан! — так могли кликати тільки мене.

Не знаю, навіщо я озирнувся?

— Що дивишся, баран, сюди іди.

Нема мені чого робити, подумав я і додав ходу.

— Стій, пацан! — знову почув я.

Я набрав швидкість.

Я побіг.

Ну, подумав я, давайте — наздоженіть, ну, хто тут у нас баран, а?

Я біг, неначе худий і дуже чорний негр, набирав швидкість, як, бува, й набирають гепарди, коли полюють на лань, або ні, я був ланню, за якою хтось женеться, — а чи справді женеться? — треба глянути, — і я глянув і зрозумів, що таки женуться, і не хто-не-будь, а гепарди, однак вони, вочевидь, старі, змучені гарячим іранським сонцем.

Я біг. Але чому в зворотному від будинку напрямку, чому побіг не додому — минуло вже хвилини три, як я біжу, за цей час я вже заварив би собі чаю з бергамотом і гортав би альбоми з батьковими марками, — чому я побіг, неначе втікачі від убивць у хічкоківських фільмах, які біжать на другий поверх свого будинку, коли було одразу зрозуміло, що бігти треба тільки на вулицю, тому що тільки там вони знайдуть такий бажаний порятунок. Думати над цим питанням у мене часу не було: мої кеди ковзали по зеленій траві, у принципі, й по пожухлій теж ковзали, а на гравії мої ноги якось неприємно, якось хворобливо запліталися…

Я ще раз озирнувся: здається, добряче відірвався. Але рано було радіти. До мене почав долинати гуркіт мотоциклів, їхніх паршивих, не найшвидших у світі і далеко не «Індіанів», однак усе-таки швидших за мене «макак»…

Тоді у мене і думки не виникло, чому вони за мною женуться і що такого я їм зробив. То були Рубан, ватажок місцевої шайки, та його голомозі, всипані шрамами уроди — сама шайка. Звичайно, вони були єдині, хто міг ні сіло ні впало мене зачепити, але так, щоб аж бігти за мною… Це ж треба так ненавидіти мене, щоб у таку спеку ще більше нагрівати свої брудні «макаки» та «іжі»… Ось уже позаду залишились іржаві лелекоподібні фонтани, і вже видно інший вихід з парку, а далі — міське озеро та пустир і починаються гуртожитки та дев'ятиповерхові панельні коробки…

Куди? Куди дітися? Ці уроди обійшли мене зліва, іншою стежкою, де більше місця для їхніх мотоциклів, і якщо до воріт парку вони доїдуть швидше, ніж я добіжу, то все, гаплик мені, - дітися вже не буде куди. З одного боку — прямовисна бетонна стіна художньої майстерні, а інші ходи зайняті цими мавпуватими рагулями на макаках. Залишиться тільки шлях назад, проте там їм буде ще легше перегородити мені дорогу. Але я ще міг устигнути до паркану, який, слава богу, зробив не Гауді, а зварив з арматури якийсь зварювальник, витративши на це два дні свого часу в застійну добу… Ще швидше, ще… Зліва учув якісь окрики, але шум двигунів заважав мені розчути що саме мені кричать, можливо, стій, баран, куди ти біжиш, та не чіпатимемо ми тебе, просто є базар, розумієш, треба з'ясувати одну річ, ми тобі ще й п'ять рваних на морозиво відвалимо, давай, не біжи вже… Хоча навряд чи вони таке кричали…

Коли я зрозумів, що від напруги мені заклало вуха, занила підшлункова, у грудях страшенно калатало моє добре і ніжне серце, а ці кляті мотогонщики таки швидше за мене прийдуть до фінішу, очі мої наповнилися сльозами відчаю, ноги підкосило і я впав обличчям у суху неорганічну землю.

На мить я знепритомнів, було страшно, і, клянучи себе самого, — адже бігти я мав ще швидше і в іншому напрямку, — я з острахом очікував, коли я вже відчую важкий удар кросівкою по спині, коли вже мене почнуть обпльовувати і вибивати зуби…

Але зуби мені ніхто так і не вибив, та й удару по спині не було. Я почув важкий тупіт, розплющив очі й побачив кілька пар ніг, узутих у потріскані спортивні кросівки.

— Вставай, придурку, — потягнув мене хтось за комір.

Я встав, але, як це не соромно, знову впав. Мабуть від страху, подумав я тоді.

— Тримай його, — почув я той самий голос.

Мене тримали двоє.

— Ну шо, братіку, добігався?

— Я тобі не братік. — Господи, і навіщо я це сказав?

— А хто ж ти? — почувся вже інший голос, і моя губа відчула несильний, але болючий удар.

У роті стало гаряче. По підборіддю потекла кров.

— Не чипай його, дебіл, — сказав перший голос, і я відчув деяке полегшення, але, витримавши недовгу паузу, голос продовжив: — Тут не чіпай. Поїхали на дачу. Там розберемося. Там тобі, мудак, — звернувся він вже до мене, — точно буде піздєц.

Інші двоє мене вже тримали, і я знову впав…

«Дачею» виявилося підвальне приміщення в одному з гуртожитків…

10

Мера, а за сумісництвом і шерифа нашого містечка, звали дядя Льоня. Я не любив його і, думаю, правильно робив.

Дядя Льоня був досить куртуазний і невловимо одухотворений мужичок, безкомпромісної набожності людина, і всі його думки були скеровані до Бога — байдуже якого, головне щоб було таїнство обрядів, свічки там різні, піп… У цьому випадку несказанно повезло Лємкусу, адже фінансування церкви — спочатку саентологи, а потім лютеранської, - йшло прямісінько з кишені дяді Льоні. Пізніше він схибнувся, його переслідували нав'язливі ідеї щодо чистоти в душах людей, цноти і моральної подоби взагалі. Зрештою, всі досить лояльно ставились до цих дивацтв, однак інколи дядя Льоня переходив усі дозволені межі.

— Зараз я цією штукою зроблю вам, шановний, педерастичний ґешефт, — казав він і діставав телескопічну дубинку штурмгерерро.

Сенсу цієї фрази ніхто не розумів, однак був би щасливим ніколи й не чути. Одного разу дядя Льоня застрелив надто вже аморального хлопця. Його звали Антон, однак дядя Льоня принципово називав його Толя.

— Толя, — сказав шериф.

— Я не Толя… — хотів був заперечити Антон.

— Толя, — уперто, однак досить манірно, повторив дядя Льоня, — не хвилюйся, все буде ля-ля, — і вистрелив у голову.

Цей Толя, себто Антон, був сиротою, а тому ніхто за ним не плакав. Думаю, дядя Льоня не сироту не застрелив би, хоча… хтозна. Усе, як каже мій старий, дуже відносно. Часом шериф так виблискував своїми емалевими очами, що хотілося сховати не тільки погляд, а й душу, аби він, цей охоронець внутрішньої непорочності, не угледів у тобі нічого такого, за що можна було б отримати «педерастичний ґешефт» або, в гіршому випадку, кулю…

Цього кволого і скорченого подагрою чоловічка не поважали, але боялися, його не любили, але слухались, його ненавиділи, але не насмілювалися бодай якось проявити своїх справжніх почуттів. Не боявся дяді Льоні один лише Лємкус, і все через те, що мав на нього вплив, а вплив релігійних діячів, як відомо, — річ сильнодіюча, можливо, навіть, як героїн…

Мер однозначно відчував себе воєначальником, дерзновенним полководцем, координатором усіх задумів та ідеологічним рупором своєї ідеї абсолютної моральності. Він сприймав себе виключно як праведника, заступника, щонайменше Немезиди, вершителя долі плебсу, асенізатора соціальних нечистот… Бога.

Ваня, син Леоніда Григоровича, в дитинстві перехворів на дуже важку хворобу. У нього була рідкісна, навіть неможлива для чоловіків форма раку. Рак грудей. Точніше однієї груді, лівої, - там, де серце. Пухлину йому вирізали, хіміотерапія призвела до повного облисіння. Якщо батько Вані, окрім марксистсько-ленінської ідеології, іншими сторонами не вирізнявся, то Ванюша вийшов цілком симпатичним хлопчиною, і, не зважаючи на сідничноподібну голову, його великі блакитні очі вказували на щось благородне в його крові. Ваня був романтиком. Попри те що батько змушував свого п'ятнадцятилітнього сина читати класиків марксизму, сам синок був дуже і дуже романтичною особою. Він навіть писав вірші. Одного разу — не пам'ятаю, як це сталося, здається, Сардін літав зі своїм батьком до Лондона на цілий місяць — Вані було сумно, і він на цей місяць здружився зі мною. Я не заперечував, адже яке мені діло: так, походили околицями, порозкривали один одному душу. І от саме тоді, під час одного з розкриттів своєї душі, Ваня зачитав мені кілька своїх віршів. Сентиментальних, але таких щирих… Я йому читав свої… Тоді він промовчав. Можливо, зрозумів, що в цьому я переплюнув його…