Сині двері зліва

— Давайте показуйте, — важко зітхнув наш головний герой, мружачи очі від проникливого сяйва фінгалу.

— Валю! — закричала Корф. — Валюш!

— Ma, може, не треба? — пролунав голос невідомо звідки, від чого склалося враження, що сама Корф, неначе віртуозний черевомовець, говорить зляканим дівочим голосом.

— Валюшо, — наполегливим шепотом Марія Федорівна прикрикнула собі за спину, де, окрім зачинених дверей, що усім своїм виглядом манили нашого головного героя на волю, нічого не було.

— Ну, ма-а.

— Цить! Давай заходь!

І тут наш головний герой зрозумів, що Марія Федорівна ніякий не черевомовець, і Валя таки існує, та де там — ще й як існує! Рипнули вхідні двері, з'явився невеличкий силует, і до парадного зайшла вона. У блакитній сукні, поверх якої була накинута шубка з явно синтетичної норки, а над шубкою, в районі голови — очі, більші, ніж ґудзики на шубці, а ті, повірте мені, були не з найменших, ті ґудзики були усім ґудзикам ґудзики, такими ґудзиками можна було каструлі накривати. Алюмінієві.

І ті очі були такими ж блакитними, як ота небесного кольору сукня з білими шлярками й охайним, майже повітряним (певно, з самого Лімеріку) мереживом на талії та округ декольте. А там — у тому декольте — було таке, мама мія, господи прости. Наш головний герой, тримаючись за стіну й випинаючи носочки своїх черевиків, неначе театральний принц з вистави «Попелюшка», не підійшов — підлетів до Валюші й склонився у досить незграбному, проте щирому поклоні.

— Доброго дня, чарівна пані! — видушив він із себе безглуздість.

— Доброго, — привіталася Валя й опустила очі.

— Щойно, на ваших очах, я перетворився на птаху — і все мені стало у радість. Ви… квітка! — щебетав наш головний герой, ігноруючи здивований погляд Maрії Федорівни. — Ви та, заради кого хочеться перетворитися на казкового ельфа й пити ваш солодкий нектар. Ви не повірите мені, але щойно я відчув, як змінилося моє життя. Змінилося воно від вашого погляду, від вашої безкінечної, немов тропічний дощ, вроди.

— Валя, — нескладно відповіла на безглуздий компліман Валя.

— А я… — продовжив наш головний герой, — це просто я, я ніщо в порівнянні з вами, з вашими витонченими пальчиками, вашим досконалим станом, вашими очима…

— Альо!!! — раптом перебила його Марія Федорівна, штурхаючи у плече. — Ти шо, з місяця звалився? Де ти таких слів набрався, ухажор? — І вона розсміялася сиплуватим, проте гучним голосом.

— Я і не знав, Марія Федорівно, що у вас така прекрасна донька.

— Ну! — радісно вигукнула Корф. — Що я говорила?

— Справді-справді, я і не думав.

— То будеш знати, що я слів на вітер не кидаю. А якщо щось і кидаю, то точно не на вітер. — І вона підбадьорливо зморгнула забитим оком.

Але раптом, так раптом, як бува приходить лише смерть, втрутилася донька:

— Ma, a чого він називає тебе Марією Федорівною?

Віра Євсеївна задумалася, потім зашарілася і, міцно стискаючи губи, різко повернула обличчя до Валі.

- І справді… - стиха відповіла Валя, — я й забула.

— Отже, мій хороший, — звернулася Марія Федорівна до нашого головного героя, — Валентина Казимирівна Арманьяк! — І вона з гордістю поцілувала доньку.

— Дуже, дуже приємно, — шаркав своїми ніжками наш головний герой, — ну просто ду-уже приємно.

Він відбивав чечітку, кланявся, згинався навпіл у незбагненних реверансах і навіть не помітив, як позаду нього відкрилися двері ліфта, з якого вийшов невисокий чоловік у сірій дубленій курточці з козлячої шкіри. Поряд з ним на повідку дріботав коричневий пудель, який, швидше за все, і поняття не мав про те, з чого зроблена курточка його господаря. Чоловік з пуделем не розрахував швидкості свого руху і, намагаючись обійти нашого головного героя, що от-от мав упасти на пузо й заходитися плазувати у сповнених безкомпромісної галантності конвульсіях, не встиг загальмувати, наскочив на нашоголовногогероєву спину, послизнувся на поталому снігу, що його позаносили мешканці будинку, і розпластався посеред парадного. Вигляд він мав при цьому як мінімум безпорадний. Загарчав пудель, «як невчасно», — охнула Корф, верескливо заголосив невисокий чоловік, а наш головний герой розгубився у мішанині гучних звуків та людських і собачих тіл.

— Привіт, люба! — видушив із себе він. — От, Чарліка йду вигулювати, — і невисокий чоловік у сірій дубленій курточці вказав на принишклого й до біса нажаханого Чарліка.

— Здрастуй, — тихенько вимовила червона, немов прапор у «Броненосці „Потьомкіні"», Валя.

— Не зрозумів, — ступив крок назад наш головний герой.

— А це, — важко видихнула Марія Федорівна, — познайомтесь, Іван Іванович Арманьяк. Законний чоловік нашої Валі.

Залишок дня

Його наш головний герой провів, лежачи під ковдрою.

Він намагався тримати себе в руках і не давати можливості вислизнути зловісним сльозам із власних сльозових залоз. Наш головний герой згадував те жалюгідне видовище, яке він, немов аквамариновий демон, монструозно демонстрував своєю жахливою, якщо не благою втечею з поля нехай не брані, але сорому й презирства до почуттів, що раптово спалахнули, наче кучері автора антиклерикальної сатиричної поеми й борця проти схоластичного арістотелізму на площі Квітів у тисяча шестисотому році.

Він згадував також погляд, яким дивився на нього Іван Іванович Арманьяк, невеличкий мужчина у сірій курточці. Такими ж очима на нього дивився і Чарлік, що напудив прямо на мокрий кахель. Це був погляд надії, погляд, яким дивляться батьки на безнадійно хворих діточок, погляд, яким дивляться жінки, коли від них йдуть холостякуваті чоловіки, погляд, яким дивиться тринадцятирічний хлопчик Фльора, якого залишають у партизанському таборі і не беруть у розвідку. Наш головний герой довго, якщо не безкінечно, пригадував той незбагненний погляд Івана Івановича, але так нічого і не збагнув. За усіма основними й логічними законами ревнощів, Іван Іванович мав би принаймні накричати на нашого головного героя, проте він лише дивився, немов прощався з єдиною надією. І Корф, стара, безперспективно вульгарна Корф, ще щось кричала. Навіть тоді, коли за нашим головним героєм зачинився ліфт. А вона… Валентина Казимирівна, витончена й пашиста, потупивши свій світлий погляд, лише й встигла вимовити: «Оу, ви вже тікаєте?».

«Боже мій, — стогнав наш головний герой, запиваючи свої душевні рани запашним чаєм, — Господи, — ковтав він сльози, — Отець наш небесний, вона єдина, єдина, хто так до мене звернувся за останні два дні перебування у цьому бездушному, задушливому й безумному будинку. Вона єдина, — сьорбав він чай, — хто звернувся до мене на «ви», єдина, хто зміг поселити промінець сонця в моєму крижастому й пурпурово-лагідному серці. Можливо, це любов? Так і є. Тепер я, окрилений і сповнений безкінечного щастя, зможу дряпатися, дряпатися й дряпатися, як заповідала матінка».

Але разом з тим він знову важко зітхнув. Знову згадалася його соромітна втеча, а з нею й Іван Іванович зі своїм незрозумілим поглядом, і найстрашніше — його, іванівановичська наявність.

— Познайомтеся, Іван Іванович Арманьяк, законний чоловік Валі, - перекривив наш головний герой Марію Федорівну Корф. — А я хто? — зітхнув він приречено. — Хто я? Не законний, не чоловік, а так, горох при дорозі — скуби всі, хто в змозі. Мене змусили навіть витанцьовувати під їхню божевільну дудочку. Як розмазався! Немов вершки по пательні! І що це на мене найшло? Яка комаха мене вкусила? Так гарцював, так викаблучувався, немов і не я зовсім, а якийсь дешевий фігляр, погано просмажений буфон, не надто старанний паяц, Шико, Вальдемар!

— Комедіант! — віддзеркалили шибки й задрижали гундосистими терціями.

— Комедіант, — скрушно погодився наш головний герой, і в цей момент йому страшенно захотілося з кимось переговорити, просто почути людину, нехай би вона навіть і не співчувала йому, аби був живий голос. Голос живої людини. Але нікого навкруги не було. Нікого. В радіусі мінімум сотні верст жодної душі, до якої б він міг звернутися.