Сині двері зліва

Арманьяки

Вдома — наш головний герой швидко звикав до нових місць проживання — пахло паркетом та вогкою штукатуркою. Під ногами валялося дрібне сміття, що він звечора не прибрав, на столі засихав хліб, хотілося кави і спати.

— Одне з двох, — вимовив наш головний герой, дістав із шафки майже старовинну мідну джезву, яку колись вициганив у двоюрідного дідуся, й заходився варити каву.

За вікном гуділи автівки, завивав холодний північний вітер, а у батареях центрального опалення досить стримано плавала тепла водичка — виникало бажання занурити тіло у ковдри й забутися на кілька століть.

Але це не входило у плани нашого головного героя, він мав боротися, борсатися, дряпатися на прямовисні скелі складнощів та труднощів, мав викльовувати здобич із чужих дзьобів, переступати вбитих та поранених і дряпатися далі. Коли він залишав рідну оселю, мама йому так і сказала:

— Синок, — сказала вона, — сина, синочок, синюганчику мій, ти маєш знати, що тобі буде важко, що тобі доведеться борсатися у багні, збивати лапками вершки у масло, наступати на горлянки поранених та пухнути від голоду. Ти маєш вирвати ласий шматок свого щастя, вирвати, синюшончику, й оберігати його від червивих очей та загребущих лап, що всякі почвари тягтимуть до твого щастя.

Так і мало бути, якби наш головний герой не був виліплений з іншого тіста, якби не був він замішаний на сметані, немов колобок, якби не був він чистого поля ягодою та джерельного струмка краплиною, не був порядним та деякою мірою інтелігентним чоловіком.

Хоча іноді наступати на горлянки доведеться, подумав він і вирішив, що варто вже знімати джезву з плити, адже піна піднялася, а пити кип'ячену каву — то доля жебраків і негрів.

— Хоча вони не такі вже і погані, ці Джими Кроу, — промовив наш головний герой уголос і сів біля вікна. Руки йому зігрівала гаряча чашка.

Ще наш головний герой думав про вічність. Точніше, про смерть. Так-так, саме про цю вередливу безносу-ту-саму спокусницю, про цю діваху з темним минулим і ще більш темним майбутнім, про цю володарку людських почуттів, повелительку страхів та правительку незворотності. Коли він залишав рідну оселю, брат його, двоюрідний, так і сказав йому:

— Рита Львівна, братику мій, це жінка, яка ходить по слідах смерті. Братчику мій, братка, братан, знай, що Рита Львівна — жінка страшної вдачі, ти згодом і сам зрозумієш, але вона — непоганий стартовий майданчик, адже ти, братулюшечко мій, зможеш якийсь час пожити в одній з її квартир.

Рита Львівна дійсно ходила по слідах смерті. Цей кооперативний шістнадцятиповерховий будинок на вулиці Чорновола, одразу біля дитячої лікарні, був збудований тоді, коли найстарші його мешканці вже були древніми, як світ. А Рита Львівна була донькою найдревнішої з цих древніх як світ мешканок. Дочекавшись смерті своєї матінки — найстаршої і найдревнішої, вона взяла справу до своїх рук, а місцевих довгожителів — в оборот, почала підлещуватися до одиноких дідуганчиків, що закінчували своє земне життя, до їхніх дружин, що мали прожити трохи довше, до інвалідів та хворих на онкологію. Спочатку вона доглядала бабу Олену, ветерана ще, певно, Куликовської битви, і коли баба Олена віддала богу душу, Рита Львівна стала повноправною власницею її квартири. Потім був дід Олексій зі своїм Георгіївським хрестом (щоправда, до 1913 року) за битву при Порт-Артурі, за ним — тьотя Клавдія Сергіївна, далі баба Оксана, баба Нюра, стара Вербичиха, древня Ліза Іванівна, хворенька Настя, підсліпувата Орися, безногий Валеріан, тьотя Наташа, яку випадково перерізав трамвай, але то темна історія, і навіть сама Рита Львівна до кінця не змогла у ній розібратися, але трикімнатну на десятому поверсі таки загарбала.

Квартира, до якої вселився наш головний герой, належала колись подружжю старих, але ще сповнених сил угорців. Проте дід, старий угорець, якщо чуткам у такій ситуації можна довіряти, втопив дружину у ванній через надлишок почуттів до неї, а сам дременув до Лондона, де мешкав його племінник. Він пристроїв діда до якогось притулку на околиці, біля аеропорту Гетуік, а квартира у Києві відійшла Риті Львівні.

Всього цього наш головний герой, звісно, не знав, проте вже починав здогадуватися. Інакше як пояснити таку кількість квартир в одному будинку в однієї власниці? Проте не здогадувався він про те, що Рита Львівна хоч і була жінкою страшної вдачі, але мала одну таємницю (звичайно, їх було більше, але ця була особливою) від оточуючих, яка б значно знизила її авторитет, дізнайся про неї хто-небудь із її оточення. Вона любила метеликів. Ні-ні, вона не була ентомологом, вона не колекціонувала і не досліджувала лускокрилих, не читала книжки найвідомішого гаркавого ентомолога планети і не виїжджала до Альпійських гір на пошуки рідкісних видів метеликів. Рита Львівна просто їх любила. Це неможливо пояснити, це можна хіба сприймати за належне або не сприймати.

А ще Рита Львівна любила сметану. Про це знали всі, і сама любителька кисломолочного продукту ні від кого цього не приховувала. Це була звичайна безневинна примха. Подібними страждали всі відомі тирани. Хтось любив м'які шкіряні чоботи та солодкуватий тютюн, хтось — палити боярам бороди, інший взагалі теслював на рівні зі звичайними робітниками. Рита Львівна любила сметану. Вона їла її щодня. Багато. З сіллю, з цукром, з медом, з томатним соком, у чистому вигляді та приправлену яєчним жовтком.

Така вона була, Рита Львівна.

Допивши свою каву, наш головний герой вирішив іти на пошуки роботи. Саме робота робить з людини людину, розмірковував він, саме робота допомагає людині стати більш людяною, саме робота дозволяє більш людяній людині стати власником свого помешкання.

Це якщо ти не Рита Львівна, звичайно.

Вже збираючись виходити з квартири, наш головний герой почув дзвінок. Той виривався з телефону. Це міг бути як Ніколай, так і Рита Львівна, це могли помилитися номером, або хтось вирішив пожартувати, або, врешті-решт, це могло бути маркетингове опитування. «Хто б це не був, — подумав наш головний герой, — я візьму слухавку».

— Я вас слухаю, — привітався він.

— Це я, привіт! — кричав Ніколай.

— А, ви! Давно ж я вас не чув, — саркастично мовив наш головний герой.

— Та я у відрядження їздив! — пояснив прямодушний Ніколай.

— До Бірми?

— Що? А, ні, яка Бірма! На Подолі трубу прорвало, їздили радити.

— Що радити, Ніколай?

— Шо куди підсовувати і яким клином який клин вишибати.

— Ну так, як я не здогадався. А чому до мене телефонуєте?

— Хотів привітатися.

— Ну, тоді до побачення, Ніколай, — і наш голов ний герой поклав слухавку.

Внизу, біля виходу з будинку, дорогу нашому голов ному герою перегородила Марія Федорівна. Вона розкинула руки неначе для обійм, але обличчя її було, навпаки, досить зосередженим. Здавалося, Корф думала, чи дійсно той, кого вона збирається обіймати, вартий цього інтимного процесу.

— А на цей раз що? — здивувався наш головний герой, ставши у стомлену позу, немов з усіх поз, які вигадало людство, ця була найпереконливішою в такій ситуації.

— Обіцяла — покажу!

— Що обіцяли? Що покажете?

— Обіцяла показати тобі свою доньку — покажу.

— Та я поспішаю! — вперше за багато років збрехав наш головний герой і від того став червонішим за саму кров.

Марія Федорівна глянула недовірливо.

— Ну добре, не поспішаю, але у мене невідкладні справи! — продовжував брехати наш головний герой.

Цим словам Марія Федорівна також не повірила. Вона стояла з розгорнутими руками, перевалювалася з ноги на ногу й виразно та допитливо вдивлялася в очі нашому головному герою.

— Ну добре, добре! — здався наш головний герой. — Нема у мене невідкладних справ, просто я зараз не готовий, розумієте, Маріє Федорівно! Не готовий. Це ж, певно, така відповідальність!

Підбите око Марії Федорівни зловісно засвітилося.