Сині двері зліва

Сам мультісрільм нашого головного героя не вразив. Ну, порнуха, то й що? Бачив він уже таке, не маленький. Он у Сєрьоги карти були такого ж характеру, та й у самого під матрацом удома лежав поцуплений у ніжинського бариги журнал «Cats» — куди тому Сєрьогє з його картами. Але одна деталь у фільмі нашого головного героя вразила. Це були два величезні м'ясисті нарости, вони поглинали в утробу весь навколишній простір, немов кити поглинають планктон, і навіть оператор (це було видно з картинки) боявся їх і крупний план знімав тільки зумом. Ці нарости, зрештою, так запали нашому головному герою в голову, що час від часу спливали в його пам'яті невикатаним яйцями переляком… Туди, де дівка коси не чеше…

І от зараз, дивлячись на заставку з фізіономією вбитого мера, наш головний герой пригадав оті нарости і зрозумів, що губи мера були якщо не репродукцією, то копією тих статевих губ щонайменше. Подумки він посміхнувся і вимкнув телевізор. Його ця новина аніскільки не хвилювала. Його хвилювала Валя, але позаяк він не знав, що йому робити, то чекав. Попри всі вбивства, якісь надскладні обставини, кризи — він чекав. Правду кажуть: не знаєш, яке прийняти рішення, — чекай.

— Ну! — закричала Рима. — Що я тобі казала? Вбили? І знаєш хто? Якийсь псих. Його вже затримали, а він сказав, шо хотів стрибнути у метро під поїзд — жінка пішла, діти якісь не такі вийшли, — але вирішив спочатку зробити киянам подарунок. От і зробив.

- І що?

- І нічого! — роздратовано пискнула Рима. — Ти якийсь тупий! Убив! Тепер свято!

— Він і вам заважав?

— Нам?

— Ну, всі так радіють. Може, я не в курсі…

— Не в курсі, понятно! Моя мамка, царство їй земне, усіх дідків та бабусь, які вмирали на її, можна сказати, руках, пам'ятає, і на кладовище до кожного з них щомісяця навідується, а тепер… от!

— От? Що от?

— А нічо! — спалахнула Рима, навіщось штовхнула нашого головного героя і шмигнула з квартири.

— А нічо… — повторив наш головний герой і дістав з пакетика булочку з корицею та кефір. Останній не вирізнявся першою свіжістю. А що, зрештою, у цій державі було коли-небудь свіжим? Хіба повітря над водами Бистриці… хіба…

Хіба ревуть воли над повною мискою? Чому ж наш головний герой почував себе таким незахищеним, нещасним, втомленим, наче диявол, якщо диявол взагалі може бути втомленим. Куди діти свій розум, до якої дірочки темної його сховати, аби не гриз душу, не виїдав її чайною ложечкою, не дробив усохлі кістки чавуном моралізаторства, не колупав пальчиком ранку… Все від того розуму, все горе від нього.

«Чому, — думав наш головний герой, — мене має хвилювати така звичайна річ, як передобідній променад Рити Львівни та Марії Федорівни? Першій, судячи з її віку, корисні прогулянки, друга — безпосередня підлегла першої, і тому в них мають бути свої звичаї, традиції, так би мовити, обряди будинку номер тридцять. Чому це обов'язково має бути пов'язано з моєю персоною? Звідки такі параноїдальні умозаключения? У рідному селі я був, як кажуть на Півночі, рубаха-парєнь, мене поважали, любили, я мав чудову репутацію, і серед мешканців цілого району вона була найчистіша! Я бинтував дитячі пальчики, накладав гіпс, діставав з дихальних шляхів сливові кісточки, я, врешті-решт, був упевнений у завтрашньому дні. Всі були чисті, відкриті, світлі, можна сказати, душею, а в цьому місті, де ледь не щодня вбивають мерів, я заблукав на нещасних двадцяти квадратних метрах, я розгубився, я злякався, я боюсь зайвий раз глянути у вікно і побачити там пекарів, боюся своїх сусідів, які наче й непогані люди, але ще дивніші за тих пекарів, працівників міністерства транспорту і продавщицю з булочної! Ї хні вчинки або зумовлені тим, чого я не розумію, або нічим не зумовлені взагалі… І в мене є всього лише один друг. Один на десять столичних районів. І цього свого друга я навіть ніколи не бачив. Сантехнік, любитель чорнильних плям історії, балагур і чудило. Ексцентрик. Оригінал. І в мене є всього лиш одна наречена, настільки одна, що такою одною може бути хіба єдина молодша донька Рити Львівни. Наречена, яку я бачив один раз, в яку закохався і якої взагалі не знаю. Можливо, я собі її вигадав? Або виглядів… з паперу… І тепер мучусь, прогинаюся під усіх, кожному намагаюся довіряти, раболіпствую, сервілізм свій зрощую, наче мешканець Хванчкари зрощує пагін дорогоцінної виноградної лози. Якась у мене ідіосинкразія на це місто, якась душевна сверблячка, висипка.

І з цими важкими думками наш головний герой викинув порожню пляшку кефіру до смітника.

За п'ять хвилин і вісім секунд наш головний герой встиг випрасувати сорочку, почистити черевики, що йому купила його матінка, пройтися спеціальним чистильним валиком по грубому сукну пальта й вискочити на вулицю. Але перед тим, як він вискочив, його зупинила Марія Федорівна. Вона була у дещо пригніченому стані, надто роздратована й неговірка.

— Коли вертатимешся, обтруси ноги! — лише це вона й сказала нашому головному герою, на що той, посміхаючись і випромінюючи доброзичливість, відповів:

— Я завжди обтрушую ноги. А ще хотів би спитати стосовно Валі!

Після цього він замовк, очікуючи, що Корф сама заковтне закинуту блешню й підхопить розмову, проте вона лише похитала головою й відвернулася до маленького чорно-білого телевізора, який показував заставку з м'ясистими наростами на півекрана.

— Ей, ви чого? — запитав наш головний герой, не на жарт розхвилювавшись.

Але Марія Федорівна не відповіла. Натомість прикрила двері до комірчини й опустила на її віконечку квітчасту шторку.

Постоявши з півхвилини, наш головний герой зробив певні висновки стосовно поведінки Корф. Не в гуморі. Саме такими були ті певні висновки. Ще за якусь хвилину з'явилися інші висновки стосовно того, чому саме Корф була не в гуморі. Мабуть, вона поважала цього мера, можливо, любила на обід посьорбати гречаного супчику…

— Я сам би його посьорбав, — промовив наш головний герой.

Вийшовши з будинку, він одразу втрапив у людську мішанину, яка хаотично рухалась у всіх можливих напрямках, штовхалась, скалила зуби й зично гиготала, наче над містом хтось розпорошив мішок смішинок. Коли у дитинстві наш головний герой з чогось сміявся, його троюрідна сестра Даша питала:

— Ти шо, смішинку з'їв?

Це її «Ти шо, смішинку з'їв» завжди дратувало нашого головного героя. Та й сестра, зрештою, викликала тільки негативні емоції. Вона з сім'єю жила у Ніжині, тихому провінційному містечку на півночі України. Там узагалі проживала добра половина його родичів, інші ж мешкали в Носівці, ще меншому і провінційнішому містечку, розташованому трохи південніше. Наш головний герой народився якраз між цими двома містечками, у тоді ще тихому селі зі своїм газовим сховищем, лікарнею та школою. У колгоспі, одному на три села, працювали майже всі їхні мешканці. І батьки нашого головного героя, і сусіди, і батьки сусідів. Батьки сестри як ударники труда висіли на дошці пошани заводу «Нєжинптіцемаш» і завжди були в пошані у райвно, а матір сестри, Ганну Віленівну, навіть возили до Югославії. У вісімдесят третьому.

І була в них така пречудова сім'я, що іноді аж гидко ставало. В той час, як наш головний герой з друзями хуліганили та заради розваги випорожнялися у водонапірні башти, ставили досліди на колгоспних кроликах і робили у сараї вибухівку, аби підірвати в Носівці пам'ятник Леніну, Даша, чиста і доглянута, таскала у фанерному футлярі флейту, бігала на танці та читала пристойні книжечки. Батьки всіляко оберігали свою доню від різноманітних зовнішніх чинників, що могли хоч якось негативно вплинути на Дашу. Вони купували їй довгі спідниці, в дев'ятому класі змушували носити шкільну форму, заплітали бантики й водили до окуліста та дантиста. Сім'ю нашого головного героя при цьому не те щоб зневажали, але зверхнє ставлення до землеробів та гречкосіїв було помітне у кожній сказаній ними фразі.

— Можливо, ми можемо вам чимось допомогти? — питав Сергій Володимирович, батько Даші.

— Можливо, ми можемо вам чимось допомогти? — питала Ганна Віленівна.