Сині двері зліва

— Я кажу, що за таких умов я весь твій. Ти зруйнував усі мої уявлення про людей, а тому мій знайомий юрист зможе все владнати безкоштовно. Тобто розлучення, злучення, перепрошую, одруження. І ти можеш у всьому на мене розраховувати.

— О, дуже дякую, — щиро всміхнувся наш голов ний герой, і вони рушили далі.

— До речі, мого знайомого юриста звуть Третичний Іван Зіновійович. Може, чули?

— Ні, не чув. У нас у селищі теж був юрист, Складаний. Василь Каменевич. Чули, ні?

— Не знаю, не чув. Бо мій юрист — Третичний. Теж туди ж, але парень свойський.

— Ну да, а то у нас Складаний. То зовсім інший, значить… От парочка була б. Третичний і Складаний.

Сміючись, двоє джентльменів обтрусили віником ноги і зайшли до будинку. Вже у ліфті, перед зупинкою нашого головного героя, Артур витяг з пакета сметану, а решту — булочки та кефір — протягнув нашому головному герою.

— Це тобі.

— Мені? — розгубився наш головний герой.

— Да, — скривився Артур, бридливо тримаючи пакетик на витягнутій руці.

— Але ж ви собі купували.

— Сметану — Риті Львівні. А от корицю я терпіти не можу. Ну і від кефіру у мене ізжога.

— Печія себто?

— Ага, — відповів Артур.

Наш головний герой, чиї очі вже встигли наповнитися сльозами вдячності та сердечного розчулення, прийняв гостинець і вискочив з ліфта, який тільки-но зупинився на потрібному поверсі, себто другому.

Під дверима нашого головного героя з невдоволеною міною сиділа Рима. Певно, вона чекала на нашого головного героя не першу хвилину. Ї ї невеликі і круглі, немов у дохлої свині, очі випорожнювалися жовчними іскрами зневаги.

— Сусід! — вигукнула вона, підіймаючись з бетонної підлоги. — Ти де лазиш?

— У булочній, — винувато посміхнувся сусід, відчинив двері і, перш ніж зайти самому, запросив Риму.

— Ясно, — відповіла Рима і зайшла до квартири.

Квартиру тим часом переповнював телефонний дзеленькіт. Наш головний герой приречено зітхнув і зняв пальто.

М'ясисті нарости

— Вітаю! Вітаю! Вітаю! — кричав Ніколай у слухавку. — Ти лише три з половиною години у столиці, тому тобі важко буде зрозуміти, але все одно — вітаю!

— З чим?

— Як із чим? Ти не чув? Виглянь на вулицю! Ти подивись, що там робиться!

— Я тільки звідти, там наче нічого не робилося.

— А ти глянь! Прямо зараз глянь!

— Та поясніть мені толком.

— Толком? Що це за слова такі? Ти звідки? Зі славного міста Пскова? Що це за «толком»? Ладно, не зараз. Виглянь у вікно, а потім повертайся і розкажеш мені про свої враження.

Наш головний герой знехотя підійшов до вікна й на мить втратив можливість вимовити бодай що-небудь. Власне, тієї миті, на яку ця можливість була втрачена, він і не збирався нічого вимовляти, але картина дійсно вражала. Ще хвилину тому на вулиці, окрім двох силуетів — Марії Федорівни та Рити Львівни, — нікого не було, а тепер відбувалося ціле дійство… Там було безліч людей — наче всі вони, що сиділи у своїх теплих нірках, багатоквартирних вуликах і фаталістично тісних комуналкоподібних мурашниках, повиповзали на вулицю й забахкали усім своїм піротехнічним арсеналом, що, очевидно, зберігався до новорічної ночі.

Багатосотенні, якщо не тисячні, орди взяли столичні вулиці в облогу. Бакалійники зачиняли свої лавки, банкіри з хрускотом ламали олівці і зривали краватки з власних ший, автомобілі сигналили в усіх тональностях, продавець кави безкоштовно розливав розчинну баланду кожному третьому, а еспресо — четвертому. З даху булочно-кондитерського комбінату пекарі запускали салюти та повітряних зміїв. Навколишній простір наповнювався бузково-жовтими та пурпурно-зеленими кольорами. Звідусіль лунав свист, крик, мат. Сріблястими кометами розлітався серпантин. У контейнерах зі сміттям палали автомобільні шини.

На додаток до всього біля нашого головного героя стрибала Рима й намагалася своїм писклявим голосочком щось донести до його на мить відключеного мозку.

— А? — відірвався від вікна наш головний герой і ошелешено поплівся до телефону.

— Алло, — мовив він у слухавку.

— Ну? — запитав Ніколай.

— Що це?

— Це — смерть!

— Яка ще смерть?

— Смерть.

— Поясніть, Ніколай! Пекарі із заводу навпроти запускають у повітря зміїв, а оскаженілі працівники міністерства транспорту кидають один одному під ноги петарди.

— Смерть!!! — радісно вигукнув Ніколай. — Так люди радіють смерті! Якщо глянути у чорнильні плями історії, то так раділи хіба страті Людовіка, якщо не помиляюся, шістнадцятого. Перша республіка, всі діла. Ну, ти мене розумієш…

— Я не надто розуміюся на історії, та й взагалі її не люблю. Надаю перевагу педагогіці.

— До сраки твою педагогіку! Ти глянь у чорнильні плями! Там усе червоним по дереву заляпано! Там усе є! Далеко бігати не нада!

— Куди бігати? — Наш головний герой навідріз відмовлявся розуміти бодай щось!

Але він усвідомлював, що все це розуміє Рима, інакше вона не стрибала б на одній нозі, наче чапля, хоча до чаплі їй було ще далеко — точніше, ніколи, от до жаби — набагато ближче, але цього наш головний герой не сказав, навіть не подумав, а якщо і подумав, то вправно це замаскував.

— Ти ще тут? — поцікавився Ніколай.

— Ага. Тут. І хотів би почути пояснення.

— Пояснення — потім! Знаєш коли? Я хотів би з тобою зустрітися. Давай, а? Давай, за півгодини біля магазину меблів, ну, коло банку, там, де піцерія така новенька стоїть, да-да, там іще спортивний магазин поруч з авіакасами. Зрозумів?

— П-приблизно.

— Домовились.

І Ніколай зник.

— Е-е-е… — Наш головний герой хотів запитати про те, як виглядатиме Ніколай і чи триматиме він у лівій руці журнал «Огоньок» за сімдесят другий рік, але встиг сказати лише «е-е-е», яке почула лише безкомпромісна порожнеча.

— Знайдемось, — пробурмотів він сам собі і глянув на Риму.

Та, викаблучуючись у корчуватому пароксизмі, вже і не сподівалася достукатися до нашого головного героя.

— Мера вбили! — викрикнула вона й обезсилена, немов марафонський вістовий, впала на пожовклий і затертий паркет.

— Вашого? — спокійно запитав наш головний герой.

— Нашого, нашого, — розплилася у жовтогарячій посмішці Рима. — Увімкни телевізор, сусід.

Сусід увімкнув. Невеличкий чорний телевізор слухняно блямкнув і замайорів не зовсім блакитним, але екраном. Майже по всіх каналах демонстрували заставку: припухла фізіономія покійного столичного мера з білим на чорному написом: «Столичного мера вбито».

Наш головний герой ніколи не надавав значущості політиці, а тим більше столичній. Знав, що мешканці сильно потерпали від ідіотичних коників свого мера, був у курсі, що над ним сміялися всі ті, над ким, у свою чергу, сміялася столична влада, бачив фотографії мера у різних газетах, але ніколи не фіксував на цій фізіономії особливої уваги. Але тепер він чомусь згадав дев'яносто другий рік. Йому було, здається, тринадцять чи, може, чотирнадцять років. Його дядя вже з півроку мандрував човником між Любліном та Ніжином: кип'ятильники, спирт, розетки з УТОСа йшли до Польщі, в Україну ж відправлялися жвачки, відеомагнітофони, презервативи. Ясна річ, вдома у їхньої сім'ї був і власний відак — «Панасонік», якщо наш головний герой нічого не переплутав, а плутав він рідко. Так чи інакше, прийшов наш головний герой одного разу до свого брата. Батьків якраз не було вдома. Дістали домашнє вино, цигарки «Магна», сіли на веранді, почали гратися у дорослих. Десь під стріхою цвірінькали горобці, світило сонечко, вино розігрівало організм.

— Знаєш, — сказав брат, — у мене є класна касета.

— Що?

— Касета в мене є. Хоч, покажу?

На саму касету дивитися нашому головному герою не хотілося, але брат збирався показувати, ясна річ, не саму касету, а те, що було намагнічено на цю плівку.

Секунд із двадцять брат нашого головного героя шарудів у батьківській спальні, після чого обережно виніс чорний паралелепіпед, на якому ручкою було написано «мультісрільми». Від спальні до відіка касета неслася з таким трепетом, немов то і не касета зовсім була, а полковий стяг чи, не дай бог, зіниця ока.