Страница 27 из 31
«…а ти, нещаснику, щоденно торуєш ці стежки сподівання, хоча наперед знаєш, чим вони закінчуються - огорожею. І двом нема ні однієї фірточки для просковзу, бо все так ретельно забито цвяхами пристойності, ніби світ - тюрма».
«В тебе є три репродукції картин барокових художників: Герарда Терборха, Пітера Янсенса і Якоба Вреля».
«Сьогодні чи завтра вона з’явиться тут, бо все, чого вона боїться і що не любить, притягує її більше, ніж те, що вона любить понад усе».
«- але її сміх стає ще істеричнішим, такий тривалий, він ризикує потрапити до історії істерії, а я Вас прошу, пані, не смійтеся з мене, вдайте, що згадуєте свої сьогоднішні справи, і скажіть, що маєте нагальну потребу в протилежному кінці міста, повернетесь не раніше півночі, завтра ж удома не ночуватимете взагалі, як і подальші три роки, бо ідете на край світу до родичів у гості, після чого ще на три роки на інший край до інших родичів, - і так, поки одного дня не висякнуть усі до одного родичі, роки і світи - так мені скажіть…».
«Ти радієш, коли не бачиш її, бо знаєш, що рано чи пізно ви зустрінетесь, і страждаєш, коли ви зустрічаєтесь, бо знаєш, що ця зустріч незабаром мине».
«- Зрозумійте, що це ніяка не гра. І я не витворюю з Вас кумира. Я хочу, щоб Ви до мене прийшли, або щоб я до Вас, і щоб ми завжди були разом, бо я Вас кохаю і не мислю себе інакше. Ми будемо як дольки однієї мармеладової мандарини і не триматимемо зла на час, який так підло з нас насміявся».
Роза була старшою від мене на тридцять років.
Я завжди вміла дуже добре прикидатися. Прикидалась хворою, божевільною, не собою, Мері Поппінс, старшою, страшною, люб’язною, багатою. Якось у школі біля дошки я навмисно втратила свідомість, бо абсолютно нічого не знала про транспортири і як ними треба вимірювати кути. Мені всі повірили. Здається, що у втрату власної свідомості повірила навіть я.
Я дуже часто прикидалась, якщо не хотіла залишатися сама. Найкращий спосіб комусь нав’язатися - розжалобити.
Одного разу мене залишили вдома саму на ніч, і чим більше в квартирі темніло, тим мені ставало страшніше. Я ввімкнула все, що тільки можна, - світло, телевізор і магнітофон, але бути страшно продовжувалось. Стало зрозуміло, що я боялася не темряви, а принишклих за кожними дверима живих істот. Я одягла мамину норкову шапку, відкрила й з’їла заготовлений на зиму салат у півлітровій банці (мені таке колись снилося), помалювала. Потім довго розглядала сімейні світлини. Потім уже було дуже пізно, а страх не те що не минув, а просто паралізував мене. Я боялась промовити вголос слово і різко обернутися, боялась піти в туалет, хоча всюди горіло світло. Час від часу мені причувались підозрілі звуки в інших кімнатах і я примушувала себе туди йти і все озирати, заглядала навіть під диван і за штори. Не знаю, як би я повелася, якби справді щось там знайшла.
Нарешті мені обридло боятись. Вирішила піти до сусідів. У них була велика родина - всього п’ятеро, а з наймолодшою донькою Любкою я віддавна товаришувала. Двері мені відчинила Любчина мама. В коридорі було дуже холодно. Я не знала, що маю казати, тому довелося прикидатися, тобто вигадувати і брехати.
- Мама з татом поїхали в село до баби і нічого не лишили їсти. Я дуже голодна, можна я у вас повечеряю? - коли я це казала, в мене було обличчя дитини з тридцять третього року. Звичайно, мені повірили. Добре нагодували смаженою картоплею і вклали спати разом з Любкою в одному ліжку.
Я не знаю, чому сказала тоді неправду - через сором, через гордість? Напевно, мені просто було цікаво їм збрехати.
А раз у тролейбусі я прикинулась хворою на церебральний параліч. Мені це було потрібно для того, щоб звільнитися від докорів сумління і спокійно просидіти в кріслі біля вікна ще три зупинки.
Тролейбуси і взагалі міський транспорт - це остання територія гідності пенсіонерів. Коли вони заходять до тролейбуса - обличчя їхні розквітають від самоповаги і ваги протруджених заради молодого аморального покоління років. Ніде пенсіонери так не пишаються своєю старістю, як тут. Пенсіонер ще тільки дряпається по сходах тролейбуса - а ти вже повинен стрімголов бігти йому назустріч з пропозицією зайняти твоє зручне нагріте кріселко біля вікна і відрубати тобі голову через те, що не пережив хоча б найменшого, найситнішого голоду. Інакше пенсіонер повисне над тобою, як дамоклів меч, товстий, в обшморганому пальті й з подертою торбиною, повною оселедців, суворий, ображений і готовий за дві хвилини розказати своє життя, одночасно тикаючи тобі нафарбованими губами і недбайливим ставленням до хліба.
Спочатку я завжди пенсіонерам вставала, а потім, щоб цього не робити, взагалі не сідала в тролейбусах. Володарі честі й етикету - пенсіонери - захопили тут абсолютну владу - і я мовчки корилася.
Зрозуміло, побороти їх можна було тільки хитрістю. Тобто знову ж таки - розжалобити.
Якраз тоді я носила коротку хлопчачу стрижку і мала на щоці синець після бійки з Інною. Виглядала досить переконливо.
Сиділа на кріселку біля вікна - моєму улюбленому місці на всій планеті, коли в тролейбус набилося десь три десятки пенсіонерів. Спритніші мерщій зайняли вільні стільці, а решту почали докірливими поглядами свердлити молодших пасажирів, що сиділи. Я прилипла до вікна і намагалась думати про щось приємне. Я була для пенсіонерів найлегшою здобиччю, тому майже всі вони кинулися в мій бік. Я тремтіла, але не вставала. Пенсіонери вражено між собою перемовлялися, і, якби я тоді звільнила їм своє крісло, вони б миттю перегризли за нього одне одному горлянки. Дехто з пенсіонерів почав уголос висловлювати справедливе обурення. Старі діди заревіли несвоїми голосами, готові повісити мене на електричному дроті або зачепити мою голову на костур і носити до шкіл дітям на показ. Але от настав час розплати - моя зупинка. Я підвелася зі стільця і мужньо втупилася їм в обличчя. Мої руки випнулися вперед і хаотично затремтіли, ноги зігнулися в колінах і так само хаотично почали прокладати немічному тілові дорогу до виходу. Пенсіонери завмерли. Поки я дійшла до дверей, вони, напевно, покаялися у всіх земних гріхах і за кожну просиджену в тролейбусах хвилину.
Обстриженим самотнім паралітиком я зійшла на зупинку і довго плакала на дерев’яній лавці. Своїм каліцтвом я найперше розжалобила себе.
Але найкраще мені вдавалось прикидатися мертвою.
Не можу згадати себе цнотливою. Не пам’ятаю, як я уявляла секс до того, як сама почала брати в ньому участь. Але точно, що уявляла неправильно. Секс - щось набагато страшніше, ніж можна подумати, саме тому, що не думати про нього не можна. Секс чомусь постійно згадуєш або уявляєш, але ніколи він не є твоїм теперішнім. Його неможливо спіймати і жити в ньому тут і зараз. Фіксуєш тільки каву до і сигарету після. Ніби кава й сигарета - елементи сексу, які по-справжньому тобі належать.
Роза колись казала, що будь-який контакт між людьми протилежної статі треба вважати сексом. Якщо це правда, то тоді власне секс треба назвати іншим словом.
Роза деякий час учителювала у коломийській середній школі. Одного разу один її восьмикласник, Ромко, заразився гонореєю. Роза викликала хлопця до дошки, і той не міг дійти. У медпункті швидко розібралися, що до чого, зчинився неймовірний переполох, поспіхом скликали педраду, батьківський комітет і комсомольські збори. Виявилося, що Ромко розповів про гонорею вчителеві фізкультури, але вчитель натомість ударив його в спину і запропонував ходити зі стільцем між ногами. Директор школи сатанів. Поважні літні вчительки-завучки не знали, що таке гонорея. На педраду викликали Ромка і довго мордували його запитаннями. Наприклад, чи показував Ромко комусь свій статевий орган, чи бачив Ромко голу жінку, чи знає Ромко, що в жінки між ногами і чи пробував він запихати туди свого пісюна. Також питали, чи Ромко курить і чи його тато б’є маму.