Страница 21 из 31
Можливо, Інна також втратила свою шлюбну незалежність, коли зіткнулася з фізичною слабкістю.
Вони з Григорієм живуть на першому поверсі, а Інну завжди дратували сусідські автомобілі під вікнами. Інну взагалі завжди дратували неприємні запахи. І от одного разу, коли Григорія не було вдома, черговий сусід у черговий раз під Інниним вікном розпочав миття свого авта. Інна попросила сусіда припинити або від’їхати з-під її вікна. Сусід відмовився. Інна почала кричати. Він її послав. І тоді сестра, не довго думаючи, вилила сусідові на машину настоянку з курячого посліду, яким вона підливає вазони. Розлючений чоловік прибіг до Інни в квартиру (вона спокійно йому відчинила, бо до того була абсолютно безстрашною), і зовсім несподівано, на Іннин превеликий подив, схопив її за плечі і почав трусити. Інна не чекала такого, вона і не припускала, що таке взагалі можливе. Вона годину сиділа на підлозі і невидющо дивилася кудись наперед себе. Костик приносив їй води, втішав її, гладив по голові, пригортав до себе і співчутливо розглядав синці на руках. Синці були майже непомітними, але Інна не могла вкласти у свій відкореґований світ факт їхнього існування. Потім вона годину плакала. Костик витирав їй сльози з підборіддя і шиї. А вже потім, очевидно, Інна подивилася в дзеркало й усвідомила себе трохи розповнілою одруженою жінкою з двома дітьми і слабкими руками.
Я усвідомила власну немічність набагато раніше. Я завжди знала про неї. Завжди боялася чужої агресії і найперше - з боку тата.
Я знала, коли була недолугою замкненою дівчинкою, що він будь-якої миті може ні з того ні з сього вдарити мене в обличчя. На цей удар я чекала дуже довго. Він був неминучим - я була переконана.
Я спеціально дратувала тата дрібницями, докоряла йому його курінням в кімнаті, сміялася з його хвалькуватості, не подавала йому їсти, коли він наказував, або просто не виконувала його настанови, - і все це через те, що я вже не мала терпіння чекати, коли нарешті дістану свій заслужений удар в обличчя. Я хотіла пришвидшити його чи принаймні логічно обґрунтувати. Я тремтіла у його щоденному передчутті, йшла з дому, влаштовувала істерики, кричала татові образливі речі, щоб нарешті моя підозра удару справдилася. Можливо, такою поведінкою я намагалася перебороти в собі страх удару. Не могла витримати постійно його передчувати. Жити в постійному передударному стані.
Напевно, щось таке було в моєму батькові, що виказувало його потенційну здатність мене набити. Хоча, коли він справді бив, мене ніколи не боліло. Він бив абсолютно не боляче, як за прислів’ями повинні були б бити матері. В моєму випадку сталося все навпаки: мама била дуже боляче, принаймні так мені здавалося, а можливо, її биття набувало більшої ударної сили, підкріплене пронизливим криком і потворними гримасами.
Тато бив так, ніби просто торкався мого тіла, щоб упевнитися в його реальності. Або так: процес лупцювання, яким би зовні він не виглядав серйозним, тата чомусь смішив, і коли він тільки здіймав на мене руку, його рот мимохіть скривлявся в усмішці, перетворюючи загрозливу ситуацію у фарс.
Ні, я не боялася татового побиття. Я боялася самої його можливості. За багато років спільного життя я напам’ять вивчила татові настрої і точно знала, якого настрою боюся найбільше.
Цей його настрій був філософським, а не побутовим чи соціальним. Тато хмурнів, зводив докупи брови, лінія рота вигиналась у верхню половину прямокутника, а ніс ставав таким гострим, що я боялася раптом об нього порізатися. Татові тоді було все до сраки. І мама, і робота, і гроші, і життєве призначення. Він ненавидів тоді людський голос, і чим більше цей голос лунав невпевненіше, тим більше тато його ненавидів.
Тато повертався з роботи, а я, ніби між іншим, виходила йому назустріч, і відразу фіксувала характер настрою. Саме той. У животі починало млоїти. Зараз хтось неодмінно на нього наткнеться - чи Інна, чи мама. Я не хотіла цього. Я хотіла його розвеселити. Хотіла, щоб всі люди любили всіх інших людей. І тому я, хоч знала з досвіду, що найкраще зараз сховатися до своєї кімнати, майже не тямлячись, як на страту, простувала йому назустріч і невпевнено казала: «Тату, тільки не кажіть, що і сьогодні Ви забули принести мені з робота пластилін».
Тато на мить зупинявся, ніби роздумуючи, чи він мене любить, чи ні, а тоді різко, ніби згадавши, що зараз йому все до сраки, а це мале шмаркаченя - найбільше, відповідав: «Йди до сраки».
Звертав у кухню і мовчки жував вечерю, всоте перегортаючи книжку про Другу світову війну.
І я йшла до сраки. Млость перебиралася з живота в груди, я зачинялася в своїй кімнаті, тримаючи двері ногою, щоб Інна не заходила дивитися, чи я плачу. Весь світ тоді мені здавався сракою, де я приречена перебувати з татової волі. Так, ніби для того, щоб почати жити, варто тільки сказати нещасному: йди до сраки. Я лютилася сама на себе, прибігала на кухню, змахувала зі столу книжку про війну і кричала татові щось про гідність, право й елементарну повагу, про те, що він зненавидів мене першим, бо немовля, яке тільки народилося, не розуміється на нюансах людських взаємостосунків і не може саме почати раптом ненавидіти, - і тоді, коли я так викрикувала, я мріяла про удар, думала: ну коли нарешті він вдарить, ну вдар же, хіба ти не хочеш? А він хотів. Я бачила, що він може мене вдарити без сміху, дуже боляче і дуже серйозно, в його очах тоді сидів звір, якому неможливо пояснити, що для агресії повинна бути причина, що все на світі повинно мати причину, звичайно, якщо світ не срака.
Мама відтягувала мене з кухні, а тато йшов спати. Інна казала, що я не повинна так з ним поводитися. Розповідала, як одного разу він зайшов до ванни, коли Інна була зовсім голісінькою. Я собі це уявляла. Тата і голу Іннину задницю. Потім пробувала уявити татовий пеніс і те, як мама за нього тримається. Плакала від неймовірного жалю до себе. Розглядала географічну мапу світу на стіні. Географічну мапу світової сраки. Ти якось сказав мені, що Чумацький Шлях - це срака всесвіту. Ти помилився. Коли тато посилав мене до сраки, він точно не мав на увазі зірки.
Сьогодні минуло два тижні, як я перестала боятися самотності. В цьому мені допоміг ти.
Покинувши мене.
Самотнім нема чого боятися залишитися без нікого.
Ще донедавна я думала, що ти будеш моїм першим, постійним і єдиним. Що смішна мрія, якою хворіють усі дівчата, в мене стане правдою, адже ми мали вмерти в один день і на одній подушці. І, можливо, ще все буде саме так, ти ще можеш бути моїм першим, постійним і єдиним, але тепер, коли я перестала боятися самотності, мені все одно - з ким самотньою бути.
І ось тато - великий вісімдесятикілограмовий невдаха у джинсовому костюмі, в туфлях і дерматиновій кепці, який біжить мені назустріч, бо вперше має що сказати. Його Люд(мил)и мирно покояться у глибокому урвищі зморшки між очима. Він міг би сказати мені: ну як, Лізуню, обламалася? Але натомість каже, що я ще можу врятувати світ. Ніхто не пожаліє мене і ніхто не буде терміново промивати мій шлунок від надміру антидепресантів. Ніхто не буде мене потішати майбутнім щастям ті решту п’ятдесят років, які мені ще заготовано прошвендятись. Ти самотня аж до посіріння. Сьогодні ти скажеш собі, що все буде добре, і незабаром, дуже швидко, може, наступного четверга, ти скинеш з себе цей камінь, але мине ще якихось п’ятдесят років, поки той камінь зволить скотитися з тебе сам.
- Дружини навколо нас, - каже тато, - ми маємо право ніколи їх не залишити. Нас розстріляють за кілька кроків зайвої свободи. Наша свобода - це список наших обов’язків.
- Вибач, що я вдарив тебе в лице, - каже тато, наливаючи собі й мені повні чарки горілки. - Я просто знаю, що з того і так нічого не вийде.
- Адюльтери навколо нас, - каже мій тато, - вічні поразки у боротьбі з дружинами і їхнім спокоєм. Тільки блохи мають право перескакувати з однієї голови на іншу.
Мій п’яний тато плаче в мене на колінах. Після цього він уже ніколи не зможе дотягтися до мого кам’яного обличчя. Йому з лишком вистачило одного удару, щоб туди заглянути.