Москалиця

Навіть по ліки. 

...Чи то так помогла гадюка, чи так на небі стали зорі, але фронт обійшов стороною як Панську Долину, так і довколишні хутори, подавшись собі на Берегомет. 

А тут, у Лустуні, тривало життя. Та так би, може, уже й довело Северину до старості, коли б не ті люди, що завжди і всюди любили втручатися в життя інших людей, змінюючи їхню долю без погодження із винахідником і розпорядником Долі — самим Господом Богом. 

...НЕВДОВЗІ ПО ВІЙНІ, але за -надцятих із початку століття господарів у цім краю 

(ні, вона таки зараз порахує, скільки їх було тут на людську голову: 

коли жила ще її мама Катрінка, в селі порядкували австріяки, 

потілі у першу війну село тричі «орали» русаки. на конях, 

далі австрієць більше, як на двадцять років уступив край румунові, 

по тому москалик у румуна видурив край аж до початку другої війни, 

у другу війну накоротко вступив сюди німець, привівши за собою знову румуна, 

коли румун драпав, мадяр наступав тут на ноги людям, 

а тепер, як зайшла знов вдасть — то, певно, так і не вийде звідси ніколи)... 

отож невдовзі по війні, але за -надцятих із початку століття господарів у цім краю яко-їсь-то днини Северина при відчинених дверях стриміла на стільчику, підкладаючи в кошик поживу для своєї квартирантки, коли з порогу впала тінь, і бадьорий чоловічий голос поцікавився: 

- Здєсь живьот Москаліца Сєвєріна Катєрі-новна? 

Северина подивилася зверху, подумала трошки — й поволі стала перед молодим чоловіком у воєнній формі, в картузі із червоною зірочкою посередині: 

- Що ви хотіли, пане-товаришу ґаздо? 

- О чьом она спрашиваєт? — звернувся гість до того, чия тінь маячила за дверима надворі. 

- Она интєрєсуєтся, чєм інтєрєсуєтєсь ви, то-варіщ капітан. 

- Тогда пусть виходіт на уліцу, а то у нєьо слішком темно. Страшновато даже. Только часи тікают. 

- Та тут не тільки вона страх нагонить... — пробубнявив про себе вже третій голос знадвору. 

І це були єдині слова, які Северина добре зрозуміла. Ще й запідозрила, що знає господаря того голосу: він був із Панської Долини. 

На оборі стояв чоловік років сорока п'яти, в такій же воєнній формі, але із синіми петлицями на картузі й гімнастерці. 

- Уповноважений міжрайонного МҐБ майор Воронін, — відрекомендувався старший. — Здійснюємо подвірний обхід по перепису населення. Обліковуємо, так сказать, куркулів і небла-гонадьожних. Прошу показати метрику про народження. 

Метрики Северина ніколи не мала, бо не треба було. 

А як і мала — то вода її взяла разом з її мамою. 

Вона так і сказала старшому. Але час свого народження знає точно — Петра-Павла п'ятнадцятого року. 

- Петра-Павла — це коли? — перепитав Вороній. 

- Це на Петра-Павла. По Йванові Купалові, але за три тижні до Іллі, — стиснула плечима Северина. — А як не знаєте, то запитайте отця їларіона. Він знає. Або подивіться в церковну книжку. 

- О чьом она? — запитав старшого молодший. 

- У нее отсутствуєт мєтріка і она нє знаєт чіс-ла свого рождєнія. 

- Вот темнота-а-а... 

- Нє темнота. Она москаліца. Так єьо назива-ют в дєрєвнє. В нєй тєчьот русская кровь. 

- Откуда ізвєстно? 

- Здєсь все друг о дружкє всьо знают, а коє-кто даже дєлітся с намі своімі знаніямі. — розтлумачив нарешті старший і звернувся до Севе-рини: — Господарство яке тримаєш? Худоба... ну, там коні, корова... Чоловік. Діти. 

Северина чула, як у ній чомусь прискорено забилося серце. Вона не боїться гадини — вона й людей не боїться. Хіба лише сторониться. Але зараз у ній, здавалося, забилася вся кров — ніби одне велике-превелике серце. Це велике серце заважало зараз ясно думати. 

- Усе, що бачите, — то і є моє господарство. Чоловіка не маю. Діточок також. 

Зграя чорно-білих котів під стіною хати ліниво хлебтала молоко. 

Северина показала рукою на них: 

- Ото й усі діти. Хіба що відкуплю у вас рі-ворвер і застрілю їх, бо вже на голову сідають, так їх розпустила. 

- І більше нічого не маєш? — старший офіцер занотовував щось у зошиті. 

- Маю. Служницю маю. — відповіла Северина, по черзі подивившись обом у очі. — Показати? 

- Служницю? — недовірливо перепитав Во-ронін. — Клич її сюди. 

- Не можу покликати. Вона хоч і служниця, а все одно велика паня. 

- О чем она? — удруге поцікавився молодший. 

- Говоріт, что у нєйо єсть служанка. 

- Служанка?! У нєйо?! Прідуріваєтся, конєч-но... — і молодший присвиснув, покрутивши біля скроні пальцем. 

- Слухай, москалице... Чи то, Северина... А лісові хлопці тебе часом не навідують ночами? Хата на безлюдді... Ти ще молода. Га, москалице? 

Северина нібито опустила очі додолу — а тоді різко, аж молодший здригнувся, проткнула обох поглядом, як пікою: 

- Пане-товаришу ґазди! Наговорювати на круглу сироту — то є великий гріх. Зайдіть до хати. Самі подивитеся на мою служницю. А там і про хлопців поговоримо. — І вона переступила поріг, рукою припрошуючи до середини непро-шених гостей. 

- Іншим разом, — чомусь неохоче відповів старший і обидва подалися стежкою до кладки. 

НІЩО НЕ БРАЛОСЯ відтоді Северининих рук. Одна лише думка свердлила їй мозок, ураз запалений спогадами про те, як у сороковім році забирали її утриманців і як билася Онуфрійчукова Марія головою в хатні стіни, коли воєнні, що прийшли за ними, сказали взяти тільки теплий одяг і їжі на три доби, а все інше — лишити. 

Як уже раз прийшли до неї, то і вдруге прийдуть, сказала сама собі Северина — і відтоді все більше пильнувала дорогу. Вилізе в граба, роздивиться на всі боки долину — а далі летить у хату. Щось там мудрує. 

А дорога, як гадина, в'ється понад самий потік. І все їй добре із граба видно, аж ген до Нижнього Лустуна. Хто йде, хто конем їде... а ондечки троє вершників усе більшають і більшають із долини, і поблискують проти сонця їхні картузи із зірками.