Москалиця

О, тут таке, що й не зрозумієш, хто свій, а хто чужий... 

Але своїша — таки оця мудра Панна-Жінка... бо нараз вона щодуху втягує Северину в білу свою намітку, ніби хоче сховати під непорочним своїм укривалом. 

Северині боятися нічого: вона також;, як ця спасенна Жінка, дотепер непорочна. 

Вона Діва — навіть із виссаними мертвою гадиною цицьками, під якими зараз уперше забилося серце так, що нарешті й стало. 

...То ти, Райський Брамнику, Воротарю Раю, спинив моє серце?! 

Ти, святий Петре-святий Понеділку, звільнив мене від переслідувачів і здоганяльників моєї втомленої і спрацьованої за довгий вік душі?! 

Бачиш, думала, що лише дута не втомиться ніколи. А вона, душка, також розсипалася, мов спорохнявілі мої кості, і тепер хоче спочинку від усього. 

Бо може, ти, Брамнику, й не святий Петро, й не Понеділок, а мій небачений і незнаний тато... полюби мене зараз, як любить свою дитину правдивий Тато і відкрий свою чорну браму. Навіть, коли за нею — пекло... бачиш, наздоганяють навіть тут... 

Вони мене нарешті вислідили, Воротарю... вони мене й заарканять. 

Як не в свої бункери, то у свої сибіри. 

Але я вже не розірвуся між ними, як розривалася весь вік. 

Звільни, Брамнику... від чужих і своїх. І дай мені нарешті дихнути без жодної думки. 

Щоб стало порожньо-порожньо. 

Отак. 

Без нікого. 

...Я все одно насправді ніколи їх не боялася, як нікого в житті й не любила. 

Лиш опиралася. 

Вони, може, про це й не здогадувалися. 

Але я нічого їм не забуду. 

Навіть — на Тому Світі.