Москалиця

- Семе! Ти знаєш, що я так дивлюся на москалів, як босий на гадину! 

- Васи! Я тебе не питаю, як ти дивишся на москалів. Я питаю, як Україна на них дивиться і що з Україною буде!!! 

- Слухайте ви! — Северина поправила сиве-сивіське волосся під канадською хусткою з шовковими тороками і майже гнівно сказала: — Я вас колись уже просила! І ви обидва мені не раз давали слово не говорити при мені дурне!.. 

І два білі діди прикушують язики. 

Семен Дудка — солониною. 

Василь Полотнюк — ікрою. 

...ВЕРТАЄТЬСЯ СЕВЕРИНА від дідів у свій Лустун завжди одною й тою самою дорогою. 

Хоча з Панської Долини на її хутір можна йти навпростець — горбами. Але давно вже ноги не ті. Роки не ті, щоби впоперек ходити. Та й по дорозі яка машина може бути, то підкине до кладки за «дякую». 

Понад усе вона любить піший хід. 

Ідеш собі. 

Думаєш. 

Ніхто не заважає. 

Ні з ким особливо до бесіди не стаєш, навіть, коли є з ким говорити. 

А що говорити? 

Нема що говорити. 

Три чисниці до смерті — а вона ніби й не жила. Лише чекала... 

Коли би хто знав, що вона насправді в голові своїй думає... та вона ні Василеві, ні Семенові сказати того не може. 

Чоловіки грубі. Гострі. Вони тонке не розуміють. 

А це тонке. 

Як шовкове полотно. 

Як перший лід у потоці. 

Може, так у жіночому череві дитина ворушиться, як її минуле у ній мало не щодень озивається. Северина того ворушіння не знала, то й сказати точно не може. 

Але своє знати — знає. 

Воно в ній дрижить — і перестати не може. 

Вже на той світ збиратися треба — а воно все дрижить попід грудьми. 

Спати не дає. 

Часом посеред ночі встає Северина й подовгу дивиться у вікно. Вона таки відважилася й давно прорубала велике вікно в колишній Косо-вановій стайні — заледве не на всю стіну. 

Ніби за все попереднє життя у вікно надивитися хотіла. 

А воно так — і не зовсім так. 

Насправді вона ж не у вікно дивилася — насправді чекала. 

Дотепер чекає. 

Дивиться — і майже нічого не бачить: чекає. 

Колись, ще малою, заціпивши зуби, чекала, що об'явиться її тато. Ніхто й ніколи їй не казав, та вона й не питала, хто він. Знала, що був у неї Тато. Але був тоді, коли ще її на світі не було. 

А коли вона на світі стала — не стало в неї Тата. Москаля. 

Тепер думає, що, навіть, коли би був об'явився, воно нічого б не змінило. 

Вона давно навіть і не чує, як її називають. 

Байстриця. 

Москалиця. 

Северинка. 

Мольфарка. 

Онде кум Полотнюк — і той їй каже «моска-лиця». 

А їй однаково. 

Давно переболіло. Тепер навіть подеколи тішить: мало хто в селі має таке відверто тверде ім'я, яким називають не позаочі, а так, ніби дивляться в паспорт. 

А як подумати, воно їй не помагало й не заважало. Лише подеколи робило так, ніби ножем по оці хто штрикав. 

Але тата вона чекала недовго. Нема — то й нема. У інших є — то й добре. В інших і мама, й тато були — а долі не було. 

А в неї — нікого-нікогісінько. 

О, скільки разів у житті вона борсалася, як знесилено борсається дитина дикої свині, коли морозної снігової зими пробиває собі дорогу під молоді смерічки чи добуваючись до букового жиру. 

Колись-то, як іще Северина служила в Онуф-рійчуків, послала її вуйна Марія недалеко-неблизько — лише на Писарівку до Пантели-шев-ця за новими чоботами. 

То вже було після Різдвяних свят — і тріску-чі сніги стояли такі, що мало не врівень із деревами. Северинин коник-гуцулик раз по раз ставав посеред білого незайманого савану, віддихувався, фиркав, з нього валила пара, але він крок за кроком уперто пробивав собі дорогу, іржучи на всі гори. Чи то з утіхи, що долає сніг. Чи від туги, що не він вибирає собі дорогу. 

Білі горби й видолинки з чорними піками поодиноких дерев і кущів, здавалося, завмерли під безконечною товщею снігу. Але то там, то тут, особливо ближче до молодих смерічок, у розпорених білих полотнах снігу видніли-ся тонкі вервечки замерзлих поросяток, ніби вкарбовані чиєюсь безжальною рукою в холодний мовчазний пейзаж зимових гір. Худі чорні спинки визирали з-під снігу якось так без-захисно, майже по-дитинячому, що Северині хотілося злізти з коня й відігріти кожне поросятко-дитятко в пазусі. Морози й великі сніги їх застали в дорозі до житла і їдла — та так навіки й запечатали на своїх білих сувоях, не пожалівши і не змилостивившись до заблудлих чорноспинних мандрівників. 

О, так... кожен собі пробиває дорогу до життя, як може. Дикі свині, шукаючи посеред лютої зими поживи й тепла, переходили на затишніше місце в надії перебути холод і голоднечу... людина також: шукає тепла й захисту, як сама вміє... а доля посилає, що хоче. Подеколи — саме те, чого найбільше бракує для порятунку. 

...ДОЛЯ ПОСЛАЛА ЇЙ РОЗУМ. 

Добре здоров'я й розум. 

Статків не треба було, відколи на свої очі побачила, до чого доводять маєтки та статки. 

Від Онуфрійчукової господарки лишилися стіни, які потім стали колгоспною фермою, а не-конфісковані хатні речі до нитки порозтягали свої — сільські — люди. Ті, що ще вчора скидали капелюхи перед господарем того добра. 

Чоловіка не хотіла ніколи... бо не хотіла. 

Може, кров якусь не таку мала. 

Може, задавнений страх перед повтором материної історії зробив її нечулою. 

Але не хотіла, то й не хотіла. 

Що тепер? 

Не було кого хотіти.